ЩЕ ОДНЕ ІМ'Я
Йому ось-ось виповниться сорок. А він дивиться на світ здивовано й замилувано. Так, наче вперше бачить увесь огром планети й кожну її найдрібнішу часточку: жовту зорю кульбаби, обціловану рудим джмелем, птаха в небесній глибині, невтомного трактора, що крає землю, ведучи за собою борозну ген-ген до обрію.
Здивування й замилування світом у такому віці – не “хронічний” інфантилізм, як може здатися на перший погляд. То – властивість поетична, мистецька, дарована небагатьом, а тому надзвичайно цінна й приваблива для читача.
Уперше я відкрив для себе автора цієї прозової книжки – в поезії. Цілком випадково мені потрапив на очі його вірш, який полонив щирістю. У ньому не було витончених рим, яскравих алітерацій чи якихось інших ознак “високої” поезії. Він був простий і чистий, як джерельна вода з ворухкими піщинками на дні.
Прийшов вечір, ліг знадвору:
“Хочу спати, дайте ковдру”.
Лежить вечір, лежить босий –
Ніхто ковдри не виносить.
Як же тебе, кажуть, вкрити,
Як ти чорний та невмитий...
Прийшла нічка, прийшла мила,
Постелила, ще й укрила.
“Хоч він чорний, хоч він карий,
Але він мені до пари...”
Через критичний монокль можна помітити в цьому вірші якісь стилістичні огріхи, неточності, можна присікатися до епітета “босий” стосовно “вечора”. Для мене ж ці “неточності” як уже згадані піщинки на криниччиному дні: забери їх – і щось втратить джерело. Щось первісне, властиве тільки йому.
Книжечка, яку ти, читачу, взяв до рук, родом із Поділля. Звідти, звідкіля й автор її. Тут, у селі Малі Мацевичі, він пас корови, ходив до школи. Тут він орав і засівав колгоспну землю, завідував клубом. Тут він і зараз трудиться у невеличкій спекотній кочегарні. Його великі мозолясті руки, отже, не дуже звичні до пера. Вони більше звикли до чепіг плуга, до землі, у них назавжди в'їлася вугільна кіптява, родючий подільський чорнозем.
А все ж ті руки знають і перо, яке безсонними ночами кладе й кладе скибку до скибки, себто рядок до рядка, на чисте поле паперу. І диво: в скибках-рядках починає оживати те, що бачив і пережив автор уранці, вдень чи ввечері. Сьогодні, вчора, рік чи десять літ тому.
“Сидять рядочком, щебечуть. Міцно стиснули лапками дріт, наче під'єдналися до телефонної лінії. Про що і з ким розмовляють?.. Біжу до апарата, набираю любе мені число. Зайнято. Зайнято... Зайнято... Півдня не можу додзвонитися до тебе. А ластівки щебечуть, щебечуть. Такі балакучі! ”
Що се — оповідання? етюд? вірш у прозі?
Та чи не однаково! Адже є настрій, мелодія, глибоко-глибоко схована печальна думка, що, однак, не заступає ліричному героєві пронизливої радості буття.
Отака уся ця невеличка книжечка. Гроно маленьких одкровень. Сплески почуттів. Усмішка крізь сльозу. Чиста, гармонійна проза. Читаючи її, мимоволі думаєш: а може, в наш розшматований суперечностями час саме отаких творів вельми бракує нам? Бо вони навчають добра, допомагають завважити красу дерева, трави, єства людського.
Ні, я не закликаю нікого наслідувати автора. Хоча б тому не закликаю, що справжня творчість – неповторна. Я лише хочу звернути увагу читачів і письменників на нове ім'я в прозі (та й у поезії). Знайомтесь: Микола Захарович Клец.
Броніслав Грищук
ЗЕМЛЯ
Земля!
І уявляється космонавтові голуба планета...
Земля!
І виринає морякові на обрії зелений берег...
Земля!.. І постає переді мною поле. Одразу ж за цим словом нуртує рілля над лемешами. Натужно гуркоче трактор. Ворони розлітаються, наче грудки масного чорнозему. Лелека по-землемірськи чалапає борозною. Довгі лапи, мов сажень, переставляє. Діловито визирає з кабіни молодий тракторист. Угледівши цибатого птаха, либонь, уявляє його своїм обліковцем. Гукає, усміхаючись:
– Егей! Скільки я вже виорав? Тільки чесно!..
Бузько нерішуче розводить крилами на юначий оклик. Та так і завмирає розпростерто. Може, злякався, тепер зважується: злітати чи не треба?.. А може, й справді показує, скільки наміряв. Як ми інколи показуємо: “Ось стільки!” – і широко, на півсвіту розводимо руки...
Хлопець з кабіни знає те напевне. По дві норми щозміни намірює йому лелека. Старається. І для космонавта, і для моряка...
ТРАКТОР
Запилений трактор гасає по полю, мов сивий жеребець. Слідом пручається на борознах сівалка. Механізатори сіють озимину. Поспішають – вечір підгонить. Ось-ось кине на землю таку темряву, що й забуксувати в ній недовго. А денну норму треба завидна виконати. Бо при фарах – то вже не “денна”...
Поруч з ланом – пасовище. Бронзовіють трави. В тихому сяйві народжується вигадка: закінчать роботу сівачі, випряжуть змиленого “сивку” з сівалки та й відпустять на берег. І до самого ранку буде форкати він, сталевий, на бронзових травах.
Хороший кінь – трактор. Іноді й справ-ді дивишся на нього, мов на живого. Помітиш уранці, як тракторист накидає заводну мотузку на “пускача”, і мимоволі подумаєш – гнуздає.
ПАРОСТОК
Паросток визирнув із землі. “Ти куди?” – здивувалася мураха. Мовчки потягнувся вгору – туди! “Візьми й мене з собою”, – забажалося несподівано їй. Густо позеленів. Мовляв, ось виросту – тоді... Та й пішов у ріст.
Надило сонце, наснажували дощі, вітри підбадьорювали... Зворушений цим, швидко тягнувся ввись. Розгонистий, стеблистий. “Ти ще не виріс?” – щодня допитувалася нетерпляча комаха. “Ні!” – вихитував на вітрі.
Пробиваючись крізь грози, тумани та нічні холоди, колишній паросток дійшов до колоса. Не якого-небудь – пшеничного! На листочку зліва росинка проміниться срібно. Мов нагорода. Злегка нахилився, щоб мураха побачила. А та вже на стеблі. Наздоганяє. Обіцяв же з собою взяти...
МАРКОВІ СОНЯХИ
Посеред липня сонце починає світити ясніше. То соняхи приходять йому на підмогу. Спалахують так дружно, що диво. Ніби хтось десь умикає потужного рубильника, і вони засвічуються всі разом. Тоді, навіть похмурого дня, на городі – хоч загоряй! Гарні помічники у сонця! Господар, одинокий дід Марко, не нарадується ними. Сусідські малюки й собі прилучаються до Маркових радощів: “Оце, дідуню, дозріють – будуть, як решета! На всю зиму вистачить лузати!..”
Знають, хитрунці, які щедрі в діда Марка руки. Он скільки світла насіяли!..
ОЙ У ЛУЗІ
Два пагорби стоять один до одного лобами. Між ними – луг. Довгий-довгий, як велетенський рушник у п'яльцях. Дивишся на нього, уявляєш: давним-давно хтось міфічний і дужий узявся натягувати від схилу до схилу зелене полотно. Перестарався – воно й репнуло посередині. Тріщиною потекла річечка – срібною ниткою зшила половинки. Гарний луг вийшов! Трава грудей сягає. Навишивають косарі покосів – дівчата мають що згортати. Літають по сінокосу, що працьовиті бджілки. Кінці капронових косинок виблискують проти сонця, наче крильця прозорі. А копиці, як вулики, пахнуть медом. Так солодко, так принадливо, що увечері навіть додому не хочеться вертатись.
КОРОТКИЙ ВЕЧІР
Вечір, як той полустанок, де зустрічаються і розлучаються двоє – день з ніччю. Час пливе повільно, ніби поїзд, що наближається до платформи. День, підперши плечима обрій, тримає поперед себе на оберемках букет пізніх променів. Сонце вже перецвітає. Червоне-червоне. На траві видовжуються тіні: чіткіше, чіткіше, чіткіш-ш – (притиш-шує поїзд ходу). Щось привітне щебече ластівка. Стомлені коні квапляться з поля. Легенький вихор промчав навпростець по лопухах. Осики жваво затріпотіли, заплескали в долоньки, а явір зажурено похилився – і ні шелесь. У кожного свій клопіт: хто ніч зустрічає, хто день проводжає...
ВЕЧІРНІЙ МЕНЕСТРЕЛЬ
Сіються сутінки. Ставом кудись біжить місячна стежка. Нахилившись до води, дрімає полохливий очерет. Золотаві карасі хвацько купаються в місячному сяйві. Щось таємниче ворушиться в осоці...
На тому березі – літній табір для худоби. Доглядач, дядько Іван, вартує цієї ночі. Дядька не видно, тільки через став перепурхують до мене його нехитрі, щойно придумані пісні:
Хто то йде, хто то йде
Під зеленим лісом?..
Або:
Гой-я дана, дана
полюбила Йвана.
Та раптом дядько Іван задоволено сміється і затихає. Напевно, щось дуже вдале придумав і сам здивувався своєму несподіваному успіхові.
По небосхилу кресонув метеорит. Вітерець шелеснув крилом. Знову тиша. Карасі, накупавшись досхочу, десь поховалися на ніч у водоростях. Лиш чути осоку і качок, що сонно бесідують коло греблі та зрідка цмакотять дзьобами у воді. Нарешті й вони замовкають.
Здається, цілий світ мирно задрімав, заколисаний тихим співом дядька Івана. Тільки поплавки сторожко вартують над водою, щоб, бува, не прогавити кльову.
МАЛЕНЬКА РОЗКІШ
Міцні копита. Лунко б'ють. Дорога, мов бубон, стугонить: галоп! га-лоп! га-лоп!.. Не мчать, не скачуть – линуть коні. Савко жене їх, як вітер хмару. Стрімко, купно. На пас-совище-ище-ище! – виляскує слідом сирицевий батіг, і табун вилітає на широку леваду.
А на леваді коням – рай. Гуляй, розкошуй, сил набирайся. Тут привілля, трава найсмачніша. І головне – шкоди кругом ніякої. Тільки верби вусібіч на сторожі.
Молодняк тут днює і ночує. Пещений, пустотливий. Лошата ганяють сюди-туди. Ростуть! Стригуни вибрикують невтомно. Міцніють! Як мовить Савко, вони вже тутечки свої... їх навіть не спутують. Втіха! Один перед одним спинаються дибки, немов поборюкатися хочуть, силу випробувати. Берег часто двигтить від тих розваг.
Лише робочим коням не до виграшок. Вони, як випадкові гості на леваді, – з'являються тільки увечері. Стомлені, сумирні. Пітні смуги від шлей довго лишаються у них на грудях. Гужовики, одне слово. Важко зітхають, форкають. Стараються швидше насититись, щоб до ранку іще й прилягти на м'якій береговині. Бо там знову меткий табунник Савко розкрутить пута на їхніх ногах, а самих роздасть їздовим “напрокат” – кого до брички, а кого й під сідло. І цілісінький день зароблятимуть коники ту маленьку розкіш – вільно пролетіти в розгнузданому табуні від обори до левади...
Щемко пахне м'ята. Полискує під місяцем татарське зілля. Понад річкою молода осока – буйна, густа – знічев'я і не вгризеш. Кінські зуби змикаються тісно, мов обценьки: хруп-хруп-хруп... Ніч коротшає, наче коні надкусують її...
ПЕТРИК
– Бабуню, а де ваш Петрик?
– Пішов хмари ловити.
– Де-де?
– В небі!
Жартує старенька чи глузує? Мабуть, на рибалку подався онук. Нумо під ліс!
Вода в підлісному ставу тиха. На плесі небо ясне. Так і є: Петрик сидить на греблі, закидає вудочку. А до поплавка хмарки підпливають. Хлопчик легенько підтягує вудлище до себе. Скрадається, ніби й справді хоче піймати хмаринку. Ось-ось підсіче оту, подібну до окуня. Оп-па!.. Зірвалася. Не біда. Он друга наближається, ще більша – мов щука. Ех! І ця в очерет шмигнула.
...Хоч який сердитий сторож біля ставка, а Петрика не проганяє. Хмарок багато – всіх не переловить.
ПЕРЕРВАНИЙ ДОЩ
Дощ припинився раптово. Лив би ще вода скінчилася. Грім стомлено покотив кудись порожню бочку: гур-гур-гур, бух- бух-бух, трах-ах-ах... Небо двигтить під громовою ходою. Далі... далі... легше, і затихло.
Тетянка – мерщій на вулицю. А там калюжок! І в кожній повно сонячних зайчиків. Горобець купається, а зайчики стрибають навсібіч. Меткі! Один навіть у рукав Тетянці вскочив. Не встигла дівчинка заглянути, де він, як другий стрибнув їй на хусточку, третій по комірнику блимнув. Хотіла кинутись за четвертим – ой! – а сандалики прилипли до мокрої стежки. Стоять, мов припаяні. Вибралася дівчинка зі свого взуття та й бігає босоніж по калюжах, поки грім десь води набере...
ЛАСТІВКИ
Глянув у вікно. Сидять рядочком, щебечуть. Міцно стиснули лапками дріт, наче під'єдналися до телефонної лінії. Про що і з ким розмовляють?.. Біжу до апарата, набираю любе мені число. Зайнято. Зайнято... Півдня не можу додзвонитися до тебе. А ластівки щебечуть і щебечуть. Такі балакучі!
ВАСИЛІВ КІНЬ
Мчить вершник. Кури клубками котяться врозтіч. Не встигають перебирати лапками. З переляку. А тини сміються. Крізь навапновані зуби штахетин показує жалючі язики кропива. Весело вицьвохкує різочка. Хвацькі вигуки бадьорять вулицю: “Вйо-го! Гат-тя! Кссс-со!” Ото летить! Тупіт копит лишається десь у пилюці.
– Васильку! – ледве наздоганяє хлопця дзвінкий голос мами.
“Тпр-ти-ти-тр-р!” – задеренчало шепеляво у відповідь.
– А йди-но вечеряти!
– Прийду,– відповідає повагом. – Ось тільки коня пущу на пашу...
Та й поволік дугошийого соняшника в сад. Приклав до трави:
– Пасись...
Уночі рипне дерево в саду, гілка шелесне за вікном, вітер зітхне, а мені все здається – Василів кінь пасеться...
ЖИВА МУЗИКА
Михася музика вабить. Та не та, яку гучномовці у вуха затрамбовують, а жива. Надто ж, як Грицько-сусід на гармошці грає. Той уміє. Як утне “Чичери” – душа мліє. Аж засвітиться Михась. Тож липне до гармоніста, ніби цвяшок до магніту. Ще сонце до землі не докотиться, а він уже біля воріт чатує.
– Дяді Глиця ще нема з лоботи? – допитується.
Грицько часом любить поцигикати після роботи. Сяде на призьбі, розтягне міхи і вже дотемна виплескує сандалем по землі такт музики. Гарно грає. Ще й Михася засоромлює, підморгуючи лукаво. Тішиться, нездогадливий. А того не знає, що хлопчик теж хоче, бодай разочок, грайнути на його інструменті. Тільки попрохати не сміє...
Часто Михась вертається додому ледь не плачучи. Аж спотикається від розчарування та гірких думок. “Ото-о!.. Чваниться дядько Грицько тією гармошкою. Ха'но мені баба “кардіона” купить! Обіцяла – якщо привезуть у кооперацію. Отоді я вже награюся! Теж нікому навіть потримати не дам...” І на цьому вирішує більше ніколи-ніколи не ходити до дядька Грицька.
Але варто наступного вечора чомусь скрипнути на сусідовому обійсті, як Михайлика знову магніт тягне – стрімголов кидається на той мелодійний скрип. Кулею летить. І якби тієї миті у нього й справді з'явився акордеон, він би, не вагаючись, подарував його дядькові Грицькові. Від душі!
ГОРОБЦІ
Добре було бабі Тетяні, поки онук жив коло неї: весела хата завше. То гармошка пищить, то рубанок човгає. Михайло все чимось займався, до всього мав цікавість. Ото якось вистругав рамочки, засклив старі фотографії ще й пообіцяв: “Хай-но, бабо, відслужу, то й хату перекрию...”
Призвали Михайла до армії – хата пусткою стала. Ніхто не заходить. Гармошка поцвіла на скрині від нудьги.
Не пише онук листів, та й баба Тетяна неписьменна... Тільки Пилипишина Наталочка якось зимою принесла води, зашарілася, мовляв, Мишко привіт передає та питає, як там бабині горобці?..
Було з тими горобцями! Поначіпляв Михайло годівниць на кожному дереві. Як злетиться цвіркунів сиза хмара, бабу чути на третю вулицю:
– А хороби на вас нема! Бач, занадились! А літом хто коноплі видзьобав?..
Перепадало й онукові від неї. А відколи залишилася сама, то все сім'ячко підсипає у годівниці та примовляє:
– Це від Михайлика!
ЖУРАВЛИК
Ах, я тоже на небо хочу!
Н. Рубцов
Ожереда вивершили за лісом. Високого-превисокого. Як гора. І що привабило пустунку на отакенну височінь?! На самому вершечку – дівчинка в шкільному платтячку. Либонь, заманулося їй зблизька подивитися на відлітаючих у вирій журавлів...
Зійшла солом'яним крутосхилом, здивувалася: ліс, поле, село потойбіч лісу – все змінилося. І неодмінно ж уявилося маленькій верхолазці, що то по ожереду вона вибралась на справжнісіньке небо. Ой, як незвично з нього дивитися!.. Он пурхають по землі березові листочки, ніби теж хочуть навчитися злітати так високо. Павутина в'юнко тягнеться по вітру, мов струна...
Журавлі курликнули. Дівчинка стрепенулася. Здійняла над головою руки, немов спробувала дотягнутись пальчиками до ключа, що пропливав на південь. Височенний ожеред, та все одно не дістатись... Навіть якщо й підстрибнути.
Маленька постать довго-довго метається вгорі, мов загублений зграєю журавлик над лісом. Здається, що він увесь час злітає, злітає, злітає.. А до неба так само далеко...
ФАНТАЗІЯ
Берег такий осінній! Берізка така тендітна! Мокре листя – як срібна луска на траві. Подумалось – русалка роздяглася. А може, й справді мешкала вона в цьому водоймищі-казці?.. Хто відає? Ні родичів, ні друзів у русалки. Сама собі. Тішилася ліліями. На хвилях гойдалася. Наввипередки плавала з рибками. Літом добре. А наближалася зима – гасли лілії, кам'яніли хвилі, засинали риби, повільно опускалися на дно. Важко під льодом. І темнота, і самота душить. Та ще живи і знай – ніхто навіть не вірить, що ти є... Он верби у всіх на виду – їм краще. Позаздрила вербам, і самій захотілося жити по-їхньому. Хоча б зиму перебути коло них... Одної осені на берег вибралась. Обтрусила з себе луску. Берізкою стала – бо ж чарівниця. Перезимувала, а коли скресла крига, захотілося їй назад у водойму, та ба-а.. Приросла до берега. Так і стоїть, відколи пам'ятаю. Звичайні берези в лісах та гаях, а ця – над водою. Русалка.
ВИШНЕВА КАЗКА
Одягнений у коричневе пальтечко, в червоній шапочці з китичками, Сергійко бігає по багряному листячку. Осінній сад для нього дивовижа, бо хлопчик зовсім маленький.
Бігає, бігає... А то знайде золоту жарину спілої антонівки, присяде і тихенько так тішиться нею. Натішиться й знову мандрує поміж деревами. То раптом спіткнеться чи заплутається в бур'яні і сам червонобоким яблуком покотиться по землі. Аж хочеться повірити, що одна з яблунь і справді впізнає в хлопчикові свого синочка й теж тішиться ним – сипле й сипле листя, ніби тче ковдру, щоб укрити малюка від холоду.
– Дядю! Буба! Дь-но, буба! – голосний дзвіночок розсипався під кронами.
Сергійко шукає мене і показує пальчиком угору, де тріпочуть іще зеленими сорочками вишні. (Його мовою це означає: “Дядьку! Диви-но, ягода!”)
“Невже восени вишні вродили?” – думаю, біжучи до малого.
– Ану, де воно? Покажи!
Ніби женихам-неборакам, на тонких руках гілок вишня простягає нам величезного гарбуза.
Згадалося: влітку серед гілля електричною лампочкою жевріла жовта квітка, до якої зеленим кабелем по стовбуру плелося огудиння.
– Ти диви, куди видерся! Оце чудасія! – приказуючи, піднімаю вгору трирічного Сергійка, якому дуже кортить торкнутися першого в своєму житті дива.
Малюк плеще долонькою по гарбузовій лисині і аж пищить від задоволення. Дивлюсь на все це, мов казку читаю: “Якось один гарбуз у вишні закрався, та спіймався на гарячому... Надавав йому Сергійко ляпасів і каже: “Плач!” А гарбуз не вміє...”
Вже й руки задерев'яніли, а хлоп'я ніяк не бажає опускатися на землю. Так би й сиділо на мені, як гарбуз на вишні.
ГОРІШИНА
Хоча й безверха, але приворожує. Така пишна, загадкова. Якщо глянути з півдня – нагадує велетенську птаху. Особливо, коли дихне своїми чарами осінь і листя стає наче золоте оперення жар-птиці.
Дві найбільші гілки розмахнулися крилато на схід і захід: от-от підстрибне і злетить моя горішина. Ступаю сторожко, немов боюся наполохати.
Кружало опалого листя навколо стовбура – мов кубло. А горіхів у ньому! Всіх не забираю. Може, з них на ту весну й справді “жар-пташенята” вилупляться...
ЧЕРЕШНЕВИЙ ІНІЙ
Зійшлися туман із морозом край ночі і до дня такий іній утнули – дивися та дивуйся...
– Інна, іній! Інна!.. – гукає здивований сусідський Генка сестричці, що забарилася в хаті.
Діти ідуть до школи. Дід Марко – по воду. Я – на роботу. Ніби в іншому світі зустрічаємось.
Зима ще не зовсім владарює. Земля чорна. А все, що над нею, – неймовірно біле. Як на фотонегативі, тільки фантазії більше. Кожен цурпалок, билинка кожна набрали казкових обрисів, зачаровують, розбурхують уяву. Ніколи до цього не уявляв горішину довивожним коралом, сухого будяка – стрибаючим оленем, дротяну сітку воріт – пуховою хусткою. Та ось вони самі такими явились. Прекрасні-прекрасні, а в словах... кудись зникають. Не переказати!..
Дві доби розкошував іній. Та й осипався. Все помінялося. Негатив став позитивом, корал – горішиною, олень – билиною, земля білою зробилася, а все над нею – звичайним, як до інею.
Знову зустрічаюся вранці з сусідами.
– Іній зиму густо засіяв – черешні вродять рясно, – поцигикуючи відрами, міркує Марко.
А Інна з Геною допитливо поглядають на дідову шапку: з-під неї іній так і не осипався. Ніби приховав його старий для чогось про запас. Чи не тому черешні в Марка найрясніше родять?..
ГОСТЯ
Готувалися до її приходу. Старалися. І... не зустріли. Прийшла опівночі. Тихесенько. Навіть вітру не розбудила. Тільки щільніше укрила: хай поспить. Нагасався, либонь, за вчора... А він, неборак, сопе-посопує собі в кущах, аж купа сухого листя під ним ворушиться.
Помилувалася мирним сном вітру. Покружляла в саду. М'якенько ступаючи, обійшла хату. Біленьким пасмечком призьбу застелила. На кожну шибку нову фіранку наміряла. Поки місяць на Чумацькому Шляху барився, скрізь порядки навела. По-своєму. Чисто-чисто. Ніхто й не почув. Уже вранці всі здивувалися. Чи ба! Виглядали її, як гостю, а вона – господинею... Ну й зима! З характером!
ДУБ НАД ДОРОГОЮ
Ось і запустила зима свого велетенського млина. На всі заставки меле! День і ніч сипле сніг, як з рукава. Самотній дуб за селом незграбно ворушить гілками на вітрі. Здається, збирає намелене...
Аж на третій ранок вщухла віхола. Вітер підхопив хмару і щез кудись. Біла-біла тиша. Так дзвенить у вухах від неї, ніби ти й справді вийшов щойно з глухого шуму млинового. А навколо ніде ні душі. Тільки дуб край дороги, запорошений весь. Мов той мірошник, що виглядає: чи не їде хто з села по мливо?..
НАЙПЕРШИЙ СПОГАД
Малим був. Заходить дядько до хати і сам себе попід пахви г-гех, г-гех!..
– Оце-то морозяка надворі! Добре кожуха вивернув!..
Я – з печі та до вікна. Який же ж він, той морозяка, що через нього мене навіть на ковзанку мати не випускає?.. Бився-бився, як муха по підвіконню, – все марно. Шибки – наче хто позатуляв сірою вовною. Так і не побачив нічого. Тільки запам'ятав: ще цілих два дні носив мороз кожуха навиворіт! А як пішов геть з-під наших вікон, ох і наковзався ж я тоді! На все життя!
СТРУМОК
Веселий. Слухняний. З вистрибом біжить – куди посилає джерело. Вербу напоїть – буйнолиста. Річку підживить – повновода. А взимку ще й співає, аби всі чули, що живий, не замерз. Ідеш часом стомлений з роботи, а він, як заклопотаний горобчик, з-під снігу: чив-чив-цір-р-р!..
Зупинишся, послухаєш – душа радіє. А він далі струменить. Нелегкі його побігеньки. То верболози і водорості намагаються витіснити з русла. То череда розтовче дно так, хоч на сто потічків розірвись, щоб проскочити те місце. То снігові кучугури розляжуться впоперек дороги. Все одно звивається, просочується, проривається вперед і вперед. Назад не вертає. Вірний собі. І джерела ніколи не підводить...
СНІГУРІ НА КАЛИНІ
Калину подарував нам лісник. Іще прутиком безвітим. Посадили в дворі перед здивованими вікнами. Така несміла сусідка!.. Весна кругом, а вона сама не своя. Тиждень стоїть, другий, і знаку не подає, що прийметься. Думали, не вжилася з домашнім грунтом: звикла до лугового... А тут ще й на видноті – незручно, либонь... Та нагодився дощ, розворушив. Набубнявіли бруньки. Згодом і листочки випурхнули. Прижилася, розвилася! Рік за роком – своєю нам стала. Сімейку розпаростила вколо себе. Дружний кущ. Росте розгонисто, цвіте розмашисто, родить рясно-рясно. І ягоди цілющі. Все село ними лікується від всякої всячини. Хто не попросить – усім пучечок знайдеться. Ще й для морозів зостанеться трохи. Калина щедра.
Буває, захочеш узимку мерзлу ягоду скуштувати. Простягнеш руку до засніжених віт, а добра половина гронок – фур-фур-р та й полетить туди, де лісник мешкає. Ніби і йому калина гостинців посилає за те, що колись визволив із хащів дрімучих... Насправді ж – то снігурі. Отак примостяться між кетягами – одразу й не розгледиш їх. Калина ж бо червона-червона така! А снігурі – такі калинові!
ЖОЛУДЬ
Підібрав якось на лісовій стежці жолудя. Носив-носив його в кишені та й забув, що він є. Так і перезимував мій знайда в осінньому плащі на гвіздочку. Аж оце сниться – дубок із кишені зеленіє...
Проснувся опівночі, мимоволі кинувся до одежини. Плащ зашелестів, ніби теж пробудився, зрадів доторку моїх рук. Знудьгувався за зиму... Завтра знову одягну його. Жолудь уже весну відчув. Он як потягло назад сердешного до лісу! – посеред ночі розбудив... Рости хочеться.
ЛЕЛЕКИ
Бариться бариня-зима з відходом. Владою засмакувалася. Вже квітень щулиться на пагорбі, а в неї ще он які запаси снігу в долинах приховані! Спробуй доступитися! Прилетіли лелеки, і хоч назад у теплі краї вертайся. Холодно, голодно. Вночі на ожереді туляться. Вдень по березі тиняються під лісом – шукають поживу, затишок. Находяться і знову стоять на купинах, дзьоби під пахви постромлявши. Власним диханням гріються. Та все табунцем тримаються – сили бережуть. Тільки вожак задумано крокує осторонь, заклавши за спину чорні рукавички. Як бути? Ватага здаля пильно дивиться на нього. А зима не відступає...
ЛІСНИК
Тихий, загадковий. Півжиття лісникує. Кажуть – відлюдник. А хіба то правда?! Он скільки людей по його стежках ходить. Ще й усяк з ним поговорити охочий:
– Вам би, Макаровичу, в космос надовго літати: скільки років одні в сторожці живете, і самота вам не шкодить...
– А полетів би! Якби ліс туди з собою можна було забрати, – свіжий голос бадьоро виплутується з густої лісникової бороди.
Ліс великий, гамірний. Стежка м'яка, прохолодна. Трави в росах блищать, як срібні цвяшки. Павук розвісив на бадиллі плетену маєчку – сушить. Добряче заросився! Упоперек стежки повзе равлик з роговим рюкзачком на спині. Мандрує. Макарович знову витрушує кілька слів з бороди:
– Равлик дорогу переходить – удача буде...
Макаровичу тут усі добрі на перехід. І зайці, і косулі, і навіть вепри. Тож такі очі в лісника лагідні – весняний цвіт. Але, як надибає де в своєму обході випалене “гульбище” чи крихітні саджанці, приплющені “жигулівськими” колесами до землі, погляд одразу стає терновим. І вже не розминешся з ним так, щоб не вколотися. Винен чи не винен...
СОВЕНЯ
Прудкий Сергійко. Наче той кіт. Лазить по деревах та в пташині кубла підглядає. Якась незбагненна таємниця прицікавлює його туди... Збере ватагу хлопчаків і гайда по лісосмугах. До вечора сорочечка на животику, як цідилок – так зрешетує її об стовбури. А штанці! – кругом сучками поштрикані. Іде додому, блимає голим тілом крізь дірочки у шматті – весь ніби дзеркальцями обвішаний. Мама кожен день латанням забезпечена. Купувати щоразу обнову – хіба настарчиш? Якби ж то продавалося таке, що спеціально для кублодерів...
– А ви різочкою, різочкою латайте штани на ньому. Одразу рватися перестануть, – чи то радять інколи, чи глумляться частіше лукаві сусіди.
Мама тільки зітхає пекучо – і від чужих “порад”, і від синових витівок.
...Якось випускала надвір квочку з кубла, глядь – серед курячих яєць ніби тенісна кулька.
– Серьожко, ти не знаєш, що то може бути?
– То... совеня буде...
– Нащо?
– Щоб мишей у нас ловило.
– А я ж то думаю, чого сова в лісі цілу ніч плакала. То вона діточок своїх кликала, а ти їх ще в сповиточку покрав. Квочці підкинув. Ти вже спав, а вона так кричала, так кричала – на всенький ліс: ай-яй-яй!..
Хлопчик лупає великими сірими очима то на маму, то на яєчко. Непомітно в його душу підкрадається боязкість: ніч, ліс, сова заходиться, ридаючи над порожнім кублом. “Ай-яй-яй!” – аж під ложечкою занудило. Почервоніли вуха і, ніби з переляку, поховалися під кущики попелястого чубця. На сивій сорочечці клаптики пір'ям стовбурчаться. Уже сам як те совеня. Ну справді: дивилося і серед білого дня не бачило, що коїло.
– Ма, дай, я назад занесу, щоб сова не плакала. Я ... я ж не знав, що вона полічила яєчка... — ледь вимовляє Сергійко, сторожко дивлячись на мамині руки.
Він навіть не підозрює, що вже ніяка різочка не пристане до цих слів.
ШЕПІТ ЯСЕНА
Отой ясенок не підріс, а вистрибнув із землі. Ну й швидкогін! Садили ж отакусінький! – як олівчик. Зовсім недавно, коли брата в армію проводжали. А це вже он – береться небо підпирати верхівкою.
Такий веселий завше і раптом ніби спохмурів. Листочки помлявіли, зробилися як неживі. Чого б то?.. Чи не примерз, бува, зимуючи відкрито на межі?..
“От, кажуть, дерево-дерево... А воно, бач, теж може занедужати, як і людина”, – міркує Дарійка, полючи грядки.
Задумалася про ясена, і весь час ніби щось заважає працювати. Як ото буває, коли на тебе хтось пильно дивиться збоку. Ти про те не відаєш, але відчуваєш якусь незручність.
Щось не те... Дарійка навіть озирнулася – нікого. Почала сапати – заважає. Скутість якась у руках. Чи й сама не захворіла? Щось аж дух забиває. Не то бензином чути... Не то – гасом. Обдивилася на собі одяг – чистий. Може, вранці тато відмивав чимось іржу на сапі? Нюхнула – землею пахне...
Що далі простує дівчина міжряддям, то невідступніше переслідує її важкий дух. Дополола рядок цибулі, стала біля межі – аж голова паморочиться. Опустила очі, ой! А земля при ясені тлуста. Взяла дрібку – фу! Он воно що! Таки не дарма сусідка Павлиха “бідкалась” на днях матері, що ясенова тінь никає вранці по її городу. Ще й дорікнула:
– Твій ясенисько, як виросте, всю мою городину поглушить!
“Оце ж, мабуть, і линула чогось під корінь, аби не виріс”,— одразу збагнула Дарійка.
Хотіла побігти по маму, але якраз дмухнув вітерець, і з ясенової крони – ніби стогін. Стала навколішки, швиденько почала вигрібати з-під кореня спечену соляркою землю. Очистила мало не кожен відросток, пересипала свіжим чорноземом, принесла цеберку води, полила. І здалося їй, що ясенок одразу тріпнув буйним чубом. Розвіялися зелені кучері. “Ожив!” – проясніла Дарійка. В душі ворухнулася усмішка. Відлягло...
Тепер вона не побіжить по маму, не пошле її на справунки до сусідки. Однаково тій Павлисі марно щось доводити. Ще, чого доброго, лайку зчинить на цілий куток.
“Нічого... От прийде восени Михайло з армії – пересадимо ясенка в безпечніше місце. Молоде дерево де хоч приживеться”, – заспокоює себе дівчина і знову береться до роботи. А врятований ясенок дивиться їй услід і щось шепоче, шепоче... І такі милі думки находять під той шепіт! Легко. Сапка ніби сама поле...
.jpg)
(1).jpg)
На початок
Версія для друку
.jpg)
.jpg)
.jpg)
