Золоті кораблі Василя Горбатюка


с. Шевченкове (Керелівка) Звенигородського району
Черкаської області. 2005 р.

ЮНІ ДРУЗІ!
Член Спілки письменників України з 1984 року.
Автор збірок оповідань “Ясен-дерево” (К., 1983), “Золоті кораблі” (К., 1986), “Бігли коні” (Хмельницький, 1996), “Де починається Гольфстрім” (Хмельницький, 2000), “Ласощі для білочки” (Хмельницький, 2002), художньо-документальної прози “Тенета 30-х” (Хмельницький, 2003), краєзнавчих нарисів “Місцеве самоврядування Хмельниччини. Деражнянський район” (у співавторстві) (Хмельницький, 2003), повістей “Косовиця” (Дзвін. – 2002. – № 11-12), “Благодійник” (Дзвін. – 2004. – № 10).
Василю ГОРБАТЮКУ – 50
Допомагає у творчому зростанні молодим обдаруванням, активно і наполегливо працює на ниві відродження української духовності і культури.
Мар'ян КРАСУЦЬКИЙ,
письменник, почесний професор
Кам'янець-Подільського державного
університету.
Уривок з роману "Кручі"
Побігла Яринка до хати.
– Мамо, мамо, там Кара наша!
– Господи! – мама руками сплеснули, – яка ж то кара знову на нас?
– То кобила наша – Кара! Вона голодна, їсти просе. Ірже так... І плаче...
Заламала руки мама Гафія – сама в сльози.
– Не можна, доню... – крізь ридання ледве проказувала, – їй нічого давати... Біда буде нам, Яри... Бачила, бачила і я кобилку нашу, яка вона бідна. І Гнідий який нещасний – бачила... Озвалась до конюха старшого, до Легейди: "Чом же коней не годуєте? Геть занапастили коні людські! Мої он ледве на ногах тримаються". А він до мене як визвірився: "Не твоє, сичит, це дєло. Коні колгоспні тепер, суспільнені – нє смєй і ступити до них, бо отвічать будеш по-ре... по-революціонному"...
– Мамо, мамо, – аж руки простягала Яринка, – дайте їй щось, винесіт...
– Не смій, доню, не смій! – тримала її за рукав Гафія, а саму як пропасниця била – аж тіпалась уся від плачу.
– Не смій, бо... як побачит хто... Кобилу, скаже, назад переманює... Біда нам буде, біда...
– І-го-го-го-о! – билось у вікна, рвало душу.
– Мамо, мамо!..
– Не смій!..
А вранці на дорозі – слава Богу, трохи нижче їхнього двору! – знайшли Кару з копитами відкинутими. Головою, вже мертвою, тягнулась і тягнулась до подвір'я рідного.
І знову вдарилась Гафія у плач, і заголосила, як по мерцеві:
– Кара ж ти наша, Кара!.. А він же кохав тебе, ночами не спав, і пас тебе, і від вовків беріг!.. Сам не доїдав – тебе пригощав... За тебе, Кара, за тебе, Гнідий, життя своє віддав – босий, голий у мороз кинувся від злодіїв рятувати... За що життя віддав, за що? Щоб серед білого дня забрали – гірше злодіїв. І згубили коняку таку!.. А ти ж в останню свою годину до нашого двору прийшла, щоб ми тебе порятували... Але ж діти у мене, діти!.. Господи!.. Кара ти наша, Кара, Кара!..
Тепер ось ідуть вони двоє, за руки побравшись, і тільки про одне думка – їсти!
Сестрички їхні – старша Югена і Ксеня – в селі, вдома лишилися. Хату стережуть, а головне – корову, їхню збавительку від смерті. Яринка з Тетянкою малою в мандрівку цю аж на Кручі зважилися.
А тут, у полі, стільки сонця, стільки співу, стільки простору й тепла!
Попід поле кущилась травичка, просто кожну стеблинку видно окремо – вився уздовж дороги рідко тканий зелений рушничок. А за ним – сіра, вже засіяна й заволочена рілля.
– Добре, – тихо озвалися мама.
Бо Арсеня вже немає з ними – тоді ж таки, після смерті татової – пішов до війська. Тепер у Москві служить – звідти листи надсилає. То мама йому так і відписали: «Забирав Тиміш свою пшеницю до Фаїни, то й килима твого взяв».
– Мамо! – гукнули з-за куща шипшинового.
Мама одірвались від мисок, якими брязкали в баняку великому – мили. Впіймали їх очима за кущем, озирнулись позад себе і рукою скрадливо махнули.
Хліб дівчата, хоч і кусали по кришечці, змолотили швидко, а суп хлебтали й хлебтали.
У біленькій хустині, назад закрученій, мама порались коло мисок, шкребли баняк, сторожко позираючи то на поле, то за мішки.
– Он уже за сівбицею йдут. Давайте миски – і садком додому.
Як тільки встати? Ледве позводились дівчата. Животи повіддувались під платтячками, шкіра, здається, ось-ось репне – так натяглася. Пішли поміж дерева, з ноги на ногу перевалюючись, мовби качки. А животи – хоч руками тримай. Важелезні такі... Аж болючі. Аж розпирає. Аж ріже...
– Яри-и... – скиглила ззаду Тетянка. – Жив-і-і-іт боли-и-ит...
– Мене та-а-а-же... – аж присідала напочіпки Яринка, щоб утамувати різь. Та це не помагало.
Сонце пекло згори – лоби аж заросив піт. І так млосно-млосно робилося. Перед очима кружальця якісь попливли...
Полягали дівчата край дороги на ріденькій траві, поклали голови на витягнуті руки, заплющили очі.
– Так хотілося їсти... А тепер боли-и-ит... – простогнала Тетянка й руками схопилася за живіт.
У Яринчиних очах жовтіла трава, жовтіла земля, світ ставав жовтим. Скулилась удвоє на боку, трималася руками за твердий, мов гарбуз, живіт і стогнала й ойкала. А поряд Тетянка через силу перекочувалася з боку на бік.
– А-а! – закричала Яринка вже не від болю – від страху.
Постать нахилилась над нею – і дівчинка побачила побіля себе худе, в сірій щетині, страшне обличчя з червонястими очима. А віддалік, за порваними, запилюженими чобітьми вгледіла підводу з іще одним чоловіком.
– Дядьку! Дя!.. — заплакала дівчинка. – Ми ще живі... Не забирайте нас – ми ще живі!..
Той, не розгинаючись, повернувся до Тетянки, що вже не качалась, а завмерла з повними жаху очима. Кістлявою, брудною рукою торкнувся її плеча.
– Не закопуйте нас, дядю... – прошепотіла Тетянка.
– Діточки, діти... – несподівано журно, ледь сам не з плачем, озвався дядько. – Стільки вас уже закопали мертвих, то ще й живих... – Голос його перервався, коржаві губи затремтіли, він важко проковтнув слину, й великий борлак пробіг уздовж худої шиї. – Не бійтесь, ми не закопуєм людей. Ми тут сіємо...
– Ви чиї ж? – спитав дядько. – Не Гафіїні часом?
– А-а-а... – закивала головою Яринка.
– Звідки йдете? Від мами?
– А-а-а-га-а...
– Зараз будемо в селі, – пояснив той, що підходив до них. – Ми їдемо за зерном, щоб сіяти.
На возі злегка погойдувало, іноді струшувало на якійсь колії чи грудці. Яринка міцніше притримувала руками живіт, що мало не лускав у долонях. Поволі проходив страх – і перед дядьками, і той, що лещатами скував її, коли ноги підломилися і вона впала на ріденьку траву. Тепер не було того ляку. Та й боліло, здається, вже не так. Між тихим постогнуванням вона вслухалась у себе, в свій живіт. Справді, різкі, ріжучі болі вгамувалися, хоч живіт ще надувався біля підігнутих аж до підборіддя колін.
Ззаду до її вигнутої спини тулилася Тетянка, тихо посапувала під вухом.
– Не ду-у-уже, – озвалася Яринка.
– От і добре, – спробував усміхнутися дядько. – А ти? – нахилився до Тетянки, рукою відвів її плече від Яринчиної спини.
– Ле-е-гше...
– Стільки дітей у тої Гафійки – спробуй прогодуй у переднівок такий...
– Голод, авжеж... – понуро мовив той.
– Тр-р!.. – зупинив коней візник. Інший знову повернувся до дівчат:
– Приїхали вже. Нам у магазин по насіння. А ви додому самі доберетесь?
– Дійдемо, – підвелась на лікті Яринка, й Тетянка закивала білявою голівкою.
– Дорогу знаєте?
– Знаєм.
– Ну, йдіть з Богом...
ГЛИНА
Новела
– Вам цеї глини хватить до кінця вашого життя!
Мати й батько радо заусміхались у відповідь.
– Спасибі вам, спасибі, що послухали, привезли.
– А, що там... – недбало махнув рукою скреперист.
Мати підступила до нього ближче, одною рукою подала гроші, складені вдвоє, і коли той узяв, з удаваною байдужістю кинув на них погляд і знічев'я запхнув у нагрудну кишеню картатої сорочки, витягла з-під поли кофтини другу руку і, спершу позиркнувши в обидва боки вулиці, ткнула скреперистові пляшку, загорнуту в газету.
– А це ось... – по-змовницьки всміхнулася. – Візьміть...
– І вам спасибі, – широко всміхнувся у відповідь. – А глини, кажу, вистачить до кінця ваших днів.
Я наліг на ноги: швидше до автобусної, щоб гроза не накрила посеред шляху.
Тільки мотор автобуса тихо й спокійно туркотів у цьому суцільному шумі, гуркоті й напруженні.
Нарешті громи трохи вгамувалися. У вікнах посвітліло. Всі задихали з полегшенням.
Автобус, хоч і поволі, ніби напомацки, рушив.
Ми стояли втрьох над залишками глини, мов над свіжою могилою.
3.
– Казав же той дядько, – не раз при тому повторювалося, – що хватить вам до кінця днів ваших.
Здавалося, що це й справді так.
– Нічого, казав той, хватить до кінця вашого життя.
“До кінця життя...”.
Кидаю погляд на глину, і слова ці гостро торкаються серця.
Слова ці, глина ця стали ніби виміром життя моїх батька-матері. Виміром, що так раптово змалів через ту вже давню-давню зливу, виміром, що збігається, коротшає з кожною лопатою, кожним відром глини, взятої на мащіння.
Паркан усе більше звільняється з-під глини, непотрібні два шматки шиферу просто сперті на нього, кленчук з-під каменя завзято пнеться вгору.
Такої ж липневої, як і тоді, днини, в такі ж літні зливи і дощі, тут, на світі земному, назавжди скінчилася глина для батька.
Залишалась мамина норма.
Серце стискається щораз, як іду мимо неї: з автобуса і на автобус, по воду і з водою, з косою чи з вилами, з тачкою, лопатою чи просто голіруч. Кожен раз.
Росте кленчук.
Меншає глини.
– Казав же той тракторист – вистачить вам до кінця життя, – сумно всміхається мама.
Я мовчу.
Відводжу погляд від глини.
Її стає все менше й менше! Кленчук росте, зеленіє над старою-старою, та все такою ж, як і колись, жовтою глиною. Деревце давно вже вигналося понад паркан – ветхий, підгнилий знизу, трухлявий вгорі, місцями підпертий задля рівноваги. Верхній край шиферу тре кленчукові кору, і на ній зробився шрам-наріст.
Той шрам...
Глина вже й не торкається паркану. Її зовсім-зовсім крихта. Може, відро. Може, дві... Чи три, якщо стесати при самій землі.
Зверху мама накрила глину тими двома трикутними обрізками шиферу, що валявся без потреби стільки років.
Мама береже глину.
Останню глину!
Чи то від бажання втримати ці крихітні рештки на найгірший час, чи ще чому, але мама вже не бере цієї глини, навіть не торкається її. З тихою радістю помічаю це вже кілька років. На мащіння, тинькування, гладження бере її в сусід через город – молодий і здоровий, той навіз її гору не меншу, ніж колись у нас була із того скрепера, і сам пропонує мамі: “Беріть глину в мене”.
І вона бере. Дві відрі в мішечок, на спину – і через город.
Потім – по відрі.
Тепер – тільки трохи піддасть мені, коли я піднімаю мішок на плечі.
Струже ж, підбирає глину при сусідських воротях сама – ощадливо, ретельно. Не довіряє мені такої делікатної справи.
Мама знає ціну глини!
Я – теж.
Тільки мовчу...
Навіть тоді, коли вона вкотре згадує фразу того тракториста-скрепериста.
Про глину до кінця життя.
Але тої купки, тої пригорщі при паркані ми не торкаємося – ні лопатою, ні словом.
Я знову йду з рідного подвір'я.
Мене проводжає глина.
Мама залишається на порозі або ж дивиться мені вслід із подвір'я, з горба. А на схилі до воріт зі мною мовчки, жовто прощається глина.
Під зеленим розкішним кленчуком зі шрамом на тілі.
Під ненадійним дашком із трьох шиферних обрізків: один стойма, два сперті на нього. Щоб прикрити, щоб зберегти глину.
Мама й не знає, як та глина зустрічає, як проводжає мене.
Така безцінна, така несказанно дорога глина.
ЯГОДИ-ЧЕРЕШНІ
Не йдемо – несемось на крилах вранішньою вулицею в соковитих сонячних плямах.
– От нема цего літа Гилька з Мироськом! – аж вигукнув я від тих чарівних спогадів.
– О, правда! – підхопили хлопці. – Як шкода!
Тупіт, іржання, гриви й хвости розвіваються... І той золотистий пил услід...
– Е-ех, – зітхаємо. А перед очима в кожного – нестримний табун той кінський...
І тільки раптом – чорна тінь.
Безшумно, похмуро проповзла, затуляючи нам сонце поміж листям кленчуків уздовж Цурканового городу. Глуха кропива забила подих своїм важким запахом.
Ми спинилися, ми скам'яніли.
Все вдивлялись і вдивлялись перед себе, в густі зарості. Чи був там хто, чи нам привиділось?
– Хто то? – ледве здобуваюсь на слово.
– Ти що, не впізнав? – тихо питає Сашко.
Ще довго не наважуємося зрушити з місця. Та ось поволі сонечко відігріває нас.
– Ходімо, хлопці. Бо ж чекають...
– Де ви так довго? – накидаються на нас. – Досі вже були б коло курника.
– Е-е, щоб ви тільки знали, кого ми здибали!..
– Кого?
– Коршака! Тільки що, коло Цурканів там-о...
– Ха, так і здибали!..
– Може, він нас і не бачив...
– Він же кров п'є!..
– І-і-і! – наче холодна рука лягає на потилицю.
– Еге ж, убиває кротів і п'є з них кров...
– Б-р-р...
– А куди він пішов?
– Хто його знає. Ми й не побачили добре.
– Кажуть, у нього є такий ніж...
Е-е-ех, було...
– Коршак! – з жахом прошепотів хтось.
– Де?
– За липами, під горбком!
– Ой Боже! – це вже дівчата.
Я поволі сперся на лікті, звівся на ноги.
– Ходімо? – тихо спитав Володька.
Я кивнув головою і побрів берегом від кринички на дорогу. Позаду кудахкали, киркали, кричали кури, лопотіли крильми. Я не оглядався, не дивився туди, але знав: усі вони зараз там, біля вбитого коня.
Скоса поглядаючи на мене, хлопці почали стиха перемовлятися:
– Бачив, як він його? Просто в зірочку!
– Це курям на корм.
– Коня?
– А кого ж? Бачив, скільки там кісток валяється? Це вони вже стільки з'їли.
– Зерно колгосп економить – курей м'ясом годує. Стільки вже коней перебили!..
– У-у, соб-баки! Коней – і курям!..
– А щоб вони їм виздихали!
– Ти думаєш, чого вони такі покльовані? До м'яса звикли, тепер одне одного клюють...
– Води нап'ємось аж коло Білої Кринички, – каже Володька.
– А то коло курника не хочеться...
Знову цей курник!..
– О, вцілив, я вцілив!
– І я! І я!..
– А, трясця вашій матері ниньки, це що за фулігани!
– Харцизяки, вішальники, бандити, убивці!
Ми неохоче відступаємо зі своїми торбами від курника.
– Хай-но я матері скажу одного з другим! – гукає навздогін тітка.
Ми не озираємось. Важко дихаємо, відсапуємось, тісною ватагою йдемо дорогою.
Несемо додому ягоди.
СИНИЧКА
Приглянувся Віталько. Та це ж... крило!
– Тату! – скрикнув.
– Чого тобі? – одірвався від сокири батько: якраз рубав дрова.
– Ой тату, Мурий пташку впіймав! Ой, бігом, тату, сюди!..
– Що? Де? – підбіг стурбований татко.
Віталько із завмираючим серцем стояв неподалік. Він помітив, як тріпнулося крило.
– Вона жива, жива!
Татко ще дужче стиснув Мурого.
– Н-ня-яв! – не витримав кіт.
І тієї ж миті пташка в його зубах затріпотіла. Розлючений кіт замахав перед собою лапами. Але пташка рвонулася з котячого рота і... Полетіла!
Це була синичка. Вона майнула жовтим животиком угору, здійнялася над рудим осіннім садом – і зникла за хатою, за гребенем шиферного даху.
Мурий метався подвір'ям, голосно, роздратовано м'явкав, нюшкував у траві. Ніяк не міг збагнути, куди ж поділась його здобич.
А Віталько все дивився й дивився у небо. Він і безмежно радів за синичку, що залишилася живою, і йому хотілося ще хоч раз побачити її.
– Це ти врятував їй життя, Вітальку, – сказав татко і поклав йому на плече свою велику теплу руку.
– А синичка знає, що це ми врятували її? – запитав хлопчик.
– Та ні...
– А я так хотів би, щоб вона знала. І щоб прилетіла до мене знову.
ЛАСОЩІ ДЛЯ БІЛОЧКИ
Зірвалася Настуня з місця, скочила до хати, до дідуся гукає:
– А в нас білочка! На ясені сховалася!
Дідусь відклав корзину, яку плів з лози, зняв з носа окуляри, всміхнувся:
– Гніздечко там у неї. В дуплі. Вона й зіскочила звідти на землю. Там же горіх поряд. От вона й збирає горішки. А для неї це – ласощі.
– Де ж ті горішки там, як ми зібрали їх? Та ще й сніг упав.
– Ну, – дідусь розвів руками, – лишилось трохи під листям, то вона з-під снігу вигрібає.
Довго ще стояла Настуня на подвір'ї, з ясена очей не зводила. Не видно білочки. Мабуть, не знайшла горішків, он який сніг глибокий. Тепер вона вже не схоче спускатися намарне.
“Голодна, певне”, – подумала Настуня.
Дівчинка заспішила до хати.
– Мамо, дай мені горішків.
Мама набрала з мішечка цілу жменю, насипала Настуні в кишені.
– А як же ти їх полущиш? – похопилася раптом.
– Попроси дідуся, хай подушить.
– Біжи, онучко, біжи...
– Виходь, білочко! – гукнула. – Їж горішки. Це ж для тебе ласощі.
ВАСИЛЯ ГОРБАТЮКА
– Горбатюк В. Бігли коні... : Повість / Мал. О. Скорупської. – Хмельницький: Поділля, 1996. – 30 с.
Цю повість автор адресує молодшим школярам. Жвавою, цікавою, соковитою мовою розповідає він про веселі й прекрасні пригоди хлопчика Віталька. У спілкуванні з ровесниками й дорослими, з птахами тваринами пізнає він життя і цей захоплюючий і незвичайний світ. Доброта, чесність, повчальність – те, що відрізняє цю повість В.Горбатюка з-поміж інших авторів.
– Горбатюк В. Де починається Гольфстрім: Повість, оповідання. – Хмельницький, 2000. – 78 с.
Ця книга знайде свого прихильника як серед дорослого читача, так і серед юні. Адже в ній так яскраво і образно розкривається складний світ людських взаємин – з радощами і печалями, з добром і злом. Тонкий психологізм, глибоке проникнення в людську душу, виразна мова, – все це присутнє в повісті та оповіданнях, що входять до цієї збірки.
– Горбатюк В. Золоті кораблі : Оповідання / Мал. О.Корищенко. – К.: Веселка, 1986. – 35 с.
У цій книжці оповідань майстерно зображено світ дитинства: стосунки між ровесниками, шкільне життя, світ природи, словом усе, що оточує дитину змалечку. Здається, що герої цих оповідань живуть звичайним життям – ходять в школу, допомагають батькам, набувають перших трудових навиків.
Проте, прочитавши ці твори, обов'язково зрозумієш, що таке справжня дружба, подвиг, шанобливе ставлення до природи і, взагалі, як гарно жити на світі, коли ти з нетерпінням чекаєш весну.
– Горбатюк В. Ласощі для білочки: Оповідання/ Мал. О.Скорупської. – Хмельницький: ТОВ “Тріада-М”, 2002. – 23 с.
Збірочка оповідань “Ласощі для білочки” – це цікаві пригоди хлопчиків та дівчаток, пізнання ними себе і довколишнього світу. На такі оповідання варто звертати увагу і батькам, використовувати їх у сімейному читанні.
Адже ці колоритні, пізнавальні, веселі, часом іронічні оповідання вчать доброти і щирості, пробуджують у юного читача почуття любові до ближнього, до природи, спонукають задуматися над добром і злом. Безперечно, вони залишають світлий слід в душі і пам'яті дитини.
– Горбатюк В.І., Слободянюк П.Я. Місцеве самовряду-вання Хмельниччини: Нариси історії місцевих громад Деражнянського району. – Хмельницький: Поділля, 2003. – 768 с.: іл.
У книзі з об'єктивних позицій на багатому історико-фактологічному матеріалі комплексно висвітлюються етнонаціональні витоки, минулі і сучасні соціально-економічні питання і проблеми життєдіяльності місцевих громад, що формувались на території сучасного Деражнянського району Хмельницької області.
– Горбатюк В. Тенета 30-х : Художньо - документальна проза. – Хмельницький, 2003. – 95 с.
До цієї книги ввійшли оповідання, уривок з ще не виданого роману, нариси про трагічні події в житті українського народу, зокрема, подолян, що відбувалися в 30-х роках ХХ століття – голодомор, репресії.
Художнім словом, мовою документів, Спогадами свідків тих лихоліть веде розповідь подільський письменник.
– Горбатюк В. Ясен-дерево: Оповідання. – К.: Рад. письменник, 1983. – 190 с.
У ЗБІРНИКАХ
– Горбатюк В. Глина: Новела// Літературна Хмельниччина. – Хмельницький, 2005. – С.
547-551.
– Горбатюк В. Глина: Новела// Немирівські мелодії: Літературний альманах. – Вінниця,
2005. – С. 87-93.
– Горбатюк В. Де починається Гольфстрім: Оповідання// Перед останнім уроком:
Оповідання. – К., 1990. –С. 3-18.
– Горбатюк В. З книги “Тенета 30-х”// Великий терор на Хмельниччині: Історико-краєзнавчий
збірник (свідчення та документи). – 2-е вид., доп. і випр. – Хмельницький, 2004. – С.
284-288.
– Горбатюк В. Кирило// Що записано в книгу життя: Антологія оповідання. – К., 2003.– С.
46-59.
– Горбатюк В. Ласощі для білочки: Оповідання// Літературна Хмельниччина ХХ століття:
Хрестоматія. – Хмельницький, 2005. – С. 539-540.
– Горбатюк В. На легких роботах// Оповідання'84: Збірник. – К., 1985. – С. 94-105.
– Горбатюк В. Образа: Оповідання// Літературна Хмельниччина ХХ століття: Хрестоматія.
– Хмельницький, 2005. – С. 540-542.
– Горбатюк В. Перше місце: Оповідання// Хмельниччина літературна: Збірник обласної
організації Спілки письменників України. – Хмельницький, 1992. – С. 31-34.
– Горбатюк В. Тернова хустина: Оповідання// Хмельниччина літературна: Збірник творів
членів обласної організації Спілки письменників України. – Хмельницький, 1990. – С. 66-70.
– Горбатюк В. Ягоди-черешні: Оповідання// Літературна Хмельниччина ХХ століття:
Хрестоматія. – Хмельницький, 2005. – С. 542-547.
У ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАННЯХ
– Горбатюк В. Безголов'я: Оповідання// Київ. – 2005. – № 9. – С. 123-126.
– Горбатюк В. Благодійник: Повість// Дзвін. – 2004. – № 10. – С. 22-51.
– Горбатюк В. Висока зоря// Жовтень. – 1985. – № 12. – С. 72-75.
– Горбатюк В. До старої фортеці: Оповідання// Зона. – 2002. – № 16. – С. 86-92.
– Горбатюк В. Додому чекала: Оповідання// Україна. – 1981. – № 9. – С. 14-15.
– Горбатюк В. Другої зустрічі не було: Спогад// Київ. – 2001. – № 11-12. – С. 156-159.
– Горбатюк В. Заздрили Савчукам: Оповідання// Дніпро. – 1983. – № 7. – С. 76-80.
– Горбатюк В. Золоті кораблі: Оповідання// Прапор. – 1986. – № 8. – С. 181-184.
– Горбатюк В. Косовиця: Повість// Дзвін. – 2002. – № 11-12. – С. 29-43.
– Горбатюк В. Ліс рубають: Оповідання// Соборність. – 2002. – № 1. – С. 35-45.
– Горбатюк В. На легких роботах: Оповідання// Україна. – 1984. – № 33. – С. 8-10.
– Горбатюк В. Партизанська зв'язкова: Оповідання// Однокласник. – 1990. – № 8. – С. 5.
– Горбатюк В. Безголов'я: Оповідання// Подільські вісті. – 2000. – 28 листопада.
– Горбатюк В. Білий-білий цвіт: Етюд// Прапор Жовтня. – 1979. – 1 травня.
– Горбатюк В. Біля криниці: Етюд// Радянський студент. – 1979. – 1 січня.
– Горбатюк В. Біля криниці: Етюд// Корчагінець. – 1979. – 30 червня.
– Горбатюк В. Біля криниці: Етюд// Радянське Поділля. – 1977. – 16 квітня.
– Горбатюк В. “...Бо я полюбив їх”: Подільські сторінки письменника Миколи Сарми-
Соколовського// Подільські вісті. – 2006. – 28 березня.
– Горбатюк В. Відгомін: Оповідання// Радянське Поділля. – 1978. – 13 жовтня.
– Горбатюк В. Відгомін: Оповідання// Літературна Україна. – 1982. – 21 жовтня.
– Горбатюк В. Вдячність: Етюд// Прибузька зоря. – 1973. – 13 жовтня.
– Горбатюк В. Голуби: Оповідання// Корчагінець. – 1983. – 8 лютого, 10 лютого.
– Горбатюк В. Гостини: Оповідання// Корчагінець. – 1979. – 15 травня, 19 травня.
– Горбатюк В. Де починається Гольфстрім: Повість// Корчагінець. – 1988. – № 3, 4, 5, 6.
– Горбатюк В. До старої фортеці: Оповідання// Кам'янець-Подільський вісник. – 2001. –
2 лютого.
– Горбатюк В. До старої фортеці: Оповідання// Радянське Поділля. – 1990. – 31 жовтня.
– Горбатюк В. Додому чекала: Оповідання// Прапор Жовтня. – 1981. – 27 лютого, 28 лютого.
– Горбатюк В. Дивний чоловік: Оповідання// Радянське Поділля. – 1981. – 29 липня.
– Горбатюк В. Заздрили Савчукам: Оповідання// Радянське Поділля. – 1978. – 8 вересня.
– Горбатюк В. Золоті кораблі: Оповідання// Корчагінець. – 1982. – 7 березня.
– Горбатюк В. Зустріч: Оповідання// Радянське Поділля. – 1980. – 22 березня.
– Горбатюк В. Кирило: Оповідання// Подільські вісті. – 2003. – 19 серпня.
– Горбатюк В. Кленок: Етюд// Літературна Україна. – 1986. – 9 жовтня.
– Горбатюк В. Кленок: Оповідання// Радянське Поділля. – 1984. – 27 липня.
– Горбатюк В. Краплини на кленовому листі: Етюд// Радянське Поділля. – 1977. – 8 червня.
– Горбатюк В. Криниця: Новела// Прапор Жовтня. – 1978. – 9 грудня.
– Горбатюк В. Криниця: Новела// Прибузька зоря. – 1978. – 7 жовтня.
– Горбатюк В. Криниця: Новела// Корчагінець. – 1978. – 21 вересня.
– Горбатюк В. Криниця: Новела// Прибузька зоря. – 1973. – 18 вересня.
– Горбатюк В. Ластів'їне гніздо: Оповідання// Відродження. – 2000. – 31 березня.
– Горбатюк В. Лелеки приносять щастя: Оповідання// Радянське Поділля. – 1979. –
18 серпня.
– Горбатюк В. Любов і молоко: Оповідання// Молодь України. – 1983. – 9 квітня.
– Горбатюк В. Любов і молоко: Оповідання// Прапор Жовтня. – 1979. – 31 жовтня.
– Горбатюк В. Любов и млеко: Рассказ// Добруджанска дума. – 1986. – 4 октомври.
– Горбатюк В. Мелодія: Оповідання// Радянське Поділля. – 1982. – 25 вересня.
– Горбатюк В. На Мозелі: Уривок з роману// Подільські вісті. – 2000. – 27 червня.
– Горбатюк В. Надійка: Оповідання// Корчагінець. – 1979. – 18 серпня.
– Горбатюк В. Небіж Гринь: Оповідання// Літературна Україна. – 2000. – 18 травня.
– Окіпний В. Небіж Гринь: Оповідання// Подільські вісті. – 1999. – 4 листопада.
– Горбатюк В. Оселя під червоним дахом: Новела// Радянське Поділля. – 1989. – 15 січня.
– Горбатюк В. Пам'ятник: Оповідання// Ровесник. – 1994. – 2 грудня.
– Горбатюк В. Переможниця: Оповідання// Корчагінець. – 1989. – 22 січня.
– Горбатюк В. Перше місце: Оповідання// Прапор Жовтня. – 1980. – 3 червня.
– Горбатюк В. Півні на воротях: Оповідання// Прапор Жовтня. – 1989. – 9 вересня.
– Горбатюк В. По конюшину: Оповідання// Корчагінець. – 1979. – 6 грудня.
– Горбатюк В. Стоячий пасажир: Оповідання// Корчагінець. – 1981. – 9 квітня.
– Горбатюк В. Строком до першого: Оповідання// Корчагінець. – 1988. – 18-24 грудня.
– Горбатюк В. Шуміла гроза: Оповідання// Радянське Поділля. – 1983. – 20 квітня.
– Горбатюк В. Шуміла гроза: Оповідання// Корчагінець. – 1982. – 7 жовтня.
– Горбатюк В. Ясен-дерево: Оповідання// Радянське Поділля. – 1981. – 8 грудня.
– Горбатюк В. Ягоди-черешні: Оповідання// Подільські вісті. – 1992. – 23 травня.

с. П'ятничани Чемеровецького району.
КРАЄЗНАВСТВО, ІСТОРІЯ
Історико-краєзнавчий збірник (свідчення та документи). – 2-е вид.,
доп. і випр. – Хмельницький, 2004. – С. 288-302.
в духовно-культурному піднесенні України: Матеріали Всеукраїнської
науково-практичної конференції, присвяченої 100-річчю з часу створення
“Просвіти” на Поділлі. – Хмельницький, 2005. – С. 225-231.
“Просвіта” в духовно-культурному піднесенні України: Матеріали
науково-практичної конференції, присвяченої 100-річчю з часу створення
“Просвіти” на Поділлі. – Хмельницький, 2005. – С. 221-224.
– Горбатюк В. Знаки і символи// Дзвін. – 1990. – № 9. – С. 159.
– Горбатюк В. Шлях// Зона. – 2002. – № 16. – С. 86.
– Горбатюк В. Тридцять дев'ять і один// Зона. – 2002. – № 16. – С. 92-97.
– Горбатюк В. Гнатовецька Голгофа// Зона. – 2002. – № 16. – С. 97-115.
– Горбатюк В. Від Гути-Янковецької до Києва// Зона. – 2002. – № 16. – С. 115-117.
– Горбатюк В. Вмирали сестри зі словами: “Я їсти хочу”// Подільські вісті. – 2003. –
13 травня.
Про голодомор на Поділлі.
– Горбатюк В.Глиняний колос без „голови”//Колесо. – 2004. – 24 січня.
Про участь хмельничан у фінській війні.
– Горбатюк В. Гнатовецька Голгофа// Подільські вісті. – 2001. – 23 серпня.
– Горбатюк В. Гомін у лісі// Корчагінець. – 1987. – 14 квітня.
Пашковецьке збройне постання 1919 року.
– Горбатюк В. До Кам'янця й назад// Корчагінець. – 1988. – 2-8 жовтня.
Репресії 30-40-х років на Поділлі.
– Горбатюк В. “Зовсім таємно” стає явним// Проскурів. – 2003. – 18 липня.
Про архівні свідчення голодомору 1932-33-го років.
– Горбатюк В. Історія на сторінках журналу “Село”// Слово “Просвіти”. – 2005. – 21-27 квітня.
– Горбатюк В. “...Контрреволюційної організації „Просвіта”//Подільські вісті. – 2003. –
6 травня.
– Горбатюк В. На зв'язок іде Валя// Корчагінець. – 1987. – 2 липня.
Про партизанку Валю Сологуб.
– Горбатюк В. “Найпрекрасніша з квіток саду українського”: Володимир Свідзинський –
син Поділля// Подільські вісті. – 2004. – 3 лютого.
– Горбатюк В. Нескорені// Свобода. – 2005. – 2 березня.
ОУН-УПА на Поділлі.
– Горбатюк В. Олена Міхненко – дочка Нестора Махно// Подільські вісті. – 2000. – 5 вересня.
– Окіпний В. Папірня й худоба були суперниками// Подільські вісті. – 1999. – 22 квітня.
– Горбатюк В. Поетичний роман ГУЛАГу// Подільські вісті. – 2004. – 27 серпня.
– Горбатюк В. Сині вікна Махновського краю// Проскурів. – 2000. – 24 серпня.
– Окіпний В. Страшні уроки 33-го// Подільські вісті. – 2003. – 6 березня.
– Горбатюк В. У полум'ї “пожежі”// Проскурів. – 2001. – 6, 20 квітня.
Старокостянтинів 1917-1919 років у спогадах.
– Горбатюк В. У спальні графині Орловської// Подільські вісті. – 1999. – 20 липня.
Про Маліївецький тубсанаторій для дітей, що розміщений у садибі графа Орловського.
– Горбатюк В. Як навчались наші прадіди// Подільські вісті. – 2001. – 30 серпня.
Освіта на Поділлі.
– Горбатюк В. Однина, множина... двоїна// Корчагінець. – 1990. – 18 листопада.
– Горбатюк В. Слово про слово// Корчагінець. – 1989. – 25 червня.
– Горбатюк В. Таїна слова// Корчагінець. – 1990. – 9 грудня. – (Як пишемо, як говоримо).
– Горбатюк В. Як пишемо, як говоримо// Корчагінець. – 1990. – 28 жовтня. – (Мово моя
українська).
– Горбатюк В. Як повітря, як хліб, як вода...// Корчагінець. – 1988. – 24-20 липня.
Про становище української мови в Україні.
ІЗ ЖУРНАЛІСТСЬКИХ ДОРІГ І ЗУСТРІЧЕЙ
– Горбатюк В. Анатоль Юриняк: Таємниця справжнього імені// Подільські вісті. – 2005. –
5, 8, 12 липня.
Анатоль Юриняк – поет, прозаїк, критик. Народився на Хмельниччині. Справжнє ім'я –
Юхим Кошельник.
– Окіпний В. Бережімо наші душі// Подільські вісті. – 1999. – 4 лютого.
Бесіда з лікарем-психіатром А.Паніровською.
– Горбатюк В. В краю золотого колоса// Корчагінець. – 1986. – 1 травня.
“Златен клас” (“Золотий колос” – літературне свято, що кожні 2 роки проводиться в Сілістрі
(Болгарія).
– Горбатюк В. Весняний настрій// Радянський студент. – 1978. – 8 березня.
Про Олену Лищ – профорга І групи І курсу філологічного факультету.
– Горбатюк В. Володар лану// Прибузька зоря. – 1972. – 21 листопада.
Розповідь про тракториста Л.І.Ліпчинського із села Гнатівці.
– Горбатюк В. Готовимся к выборам// Часовой Родины. – 1975. – 24 апреля.
Особовий склад підрозділу готується до виборів у Верховну Раду РСФСР.
– Горбатюк В. Дозріле колосся днів// Корчагінець. – 1972. – 31 серпня.
Допомога учнів Гнатівської школи колгоспникам під час літніх канікул.
– Горбатюк В. Дорогі реліквії: Нарис// Прапор Жовтня. – 1982. – 2 лютого.
Про військові дороги і життя в мирний час підполковника запасу І.О.Смирнова.
– Горбатюк В. Дорогою батьків// Прибузька зоря. – 1972. – 15 червня.
Розповідь про сім'ю І.П. та М.І.Вітюків із села Гнатівці.
– Горбатюк В. Дорогою до Парижа// Подільські вісті. – 1999. – 1 червня.
Про модельний бізнес.
– Горбатюк В. Дотягнись до своєї зірки// Радянський студент. – 1981. – 1 січня.
Розповідь про студентського декана філологічного факультету Кам'янець-Подільського
педінституту, Ленінського стипендіата Івана Юзвенка.
– Горбатюк В. Закохані в пісню// Прибузька зоря. – 1972. – 18 листопада.
Розповідь про сільських аматорів-гнатівчан.
– Горбатюк В. Земля Франкових// Сільський час. – 2000. – 29 березня.
Приватне кафе у місті Хмельницькому Миколи Франкова.
– Гнатюк В. Зірковий рік Павлика Дасюка// Хмельниччина. – 2001. – 14 грудня.
Юний співак Павлик Дасюк.
– Горбатюк В. Знайшов притулок// Молодь України. – 1972. – 3 вересня.
– Горбатюк В. Екіпаж подано в гараж// Корчагінець. – 1988. – 10 січня.
Про майстра фаетонів М.Капелюха.
– Горбатюк В. ...І п'ята сестра – Леоніда// Корчагінець. – 1987. – 21 липня.
– Горбатюк В. ...І такі романтичні легенди навколо “Журби”// Слово “Просвіти”. – 2004. –
15-21 квітня.
Чорний Острів, де навчався автор і свого часу працював Л.Глібов.
– Горбатюк В. Коли м'яча ганяли ще босими...// Подільські вісті. – 2003. – 2 вересня.
Про чемпіона Росії з футболу Г.Н.Михна.
– Горбатюк В. Колос зерном багатий// Корчагінець. – 1980. – 2 вересня.
Про комбайнера Валерія Залевського із села Яблунівка Деражнянського району.
– Горбатюк В. Летіть, голуби// Подільські вісті. – 1999. – 7 грудня.
Про тих, хто займається голубівництвом.
– Горбатюк В. Ми на те на землі: Нарис// Прапор Жовтня. – 1981. – 15 вересня.
Про комбайнера подільського краю В.І.Василькова.
– Горбатюк В. Музика праці, музика життя// Подільські вісті. – 2003. – 10 квітня.
Про В.М.Петрицьку – директора бібліотеки Хмельницького національного університету.
– Горбатюк В. На зв'язок іде Валя// Корчагінець. – 1987. – 2 липня.
– Горбатюк В. На своїй землі// Подільські вісті. – 1999. – 14 вересня.
Про фермера М.Франкова.
– Горбатюк В. На тренировке// Часовой Родины. – 1974. – 31 августа.
– Горбатюк В. Носій радості// Прибузька зоря. – 1972. – 19 грудня.
Розповідь про листоношу із села Гнатівці Л.Л.Граня.
– Горбатюк В. Одне серце на два береги// Подільські вісті. – 2004. – 12 листопада.
Про І.Г.Безручка – фольклориста-краєзнавця.
– Горбатюк В. “Орлята” завжди у дорозі// Корчагінець. – 1984. – 31 січня.
Розповідь про юних слідопитів із пошукового загону “Орля” міста Кам'янця-Подільського.
– Горбатюк В. Подільські перлини// Експрес. – 1999. – 24 квітня-2 травня.
Обласний конкурс краси “Подільська перлина-99”.
– Горбатюк В. Почуття і слово// Корчагінець. – 1989. – 8 січня.
Аналіз поетичної творчості юних.
– Горбатюк В. При світлі Лесиного слова// Літературна Україна. – 2000. – 16 березня.
Зустріч жінок-літераторів м. Хмельницького у день народження Л.Українки.
– Горбатюк В. “Розпрягайте, хлопці, коні”: Історія пісні// Подільські вісті. – 2000. – 21 липня.
– Горбатюк В. Скарб, який залишив батько// Подільські вісті. – 2001. – 27 грудня.
Конкурс “Українська мадонна”.
– Горбатюк В. Справи музейні журналістів Ярмолинеччини // Подільські вісті. – 2002. –
30 квітня.
– Горбатюк В. Стежка у життя// Прибузька зоря. – 1973. – 30 січня.
– Горбатюк В. Траєкторія з напрямком... униз// Подільські вісті. – 1999. – 24 червня.
– Горбатюк В. Тривожні сни// Корчагінець. – 1987. – 16 травня.
Володимир Сорока виконував інтернаціональний обов'язок в Афганістані.
– Горбатюк В. Тут пролягав шлях “Искры”// Корчагінець. – 1983. – 21 липня.
– Горбатюк В. У натхненні минувшини й днесь// Подільські вісті. – 2005. – 7 січня.
Про нараду молодих літераторів у Немирові.
– Окіпний В. Український світ юного вірменського серця// Подільські вісті. – 2001. –
18 жовтня.
– Горбатюк В. Футбол на милицях// Подільські вісті. – 1999. – 22 квітня.
– Горбатюк В. Хліб на столі – сонце в хаті// Подільські вісті. – 2003. – 9 січня.
Розмова з головою Всеукраїнської громадської організації “Асоціація приватних пекарів і
кондитерів України” Н.Погосян.
– Горбатюк В. Хмельничанка підкоряє Мілан// Експрес. – 1999. – 4 травня.
– Горбатюк В. Черешня з лелечими крильми// Подільські вісті. – 2001. – 27 липня.
Розповідь про Ядвігу Островську, жительку міста Кам'янця-Подільського, яка вирощує
дивовижні і рідкісні трави, кущі, дерева.
– Горбатюк В. Чи веде ця дорога в тупик, або “Я борюся за дітей”// Ровесник. – 1998. –
11 грудня.
Дитячий будинок сімейного типу Яновських.
– Горбатюк В. Чи є привиди в древньому Кам'янці?// Подільські вісті. – 2002. – 19 листопада.
– Горбатюк В. Щастя ростити: Їх нагородила Вітчизна// Прибузька зоря. – 1973. – 13 лютого.
Розповідь про Г.Ф.Суховірську – бригадира овочевої бригади с. Гнатівці.
– Горбатюк В. Щоб не згасло ім'я// Корчагінець. – 1988. – 21 лютого.
– Горбатюк В. Юний соловейко Поділля// Подільські вісті. – 2005. – 11 грудня.
– Горбатюк В. Велике слово поета: До 90-річчя від дня народження П.Г.Тичини// Радянський
студент. – 1981. – 8 січня.
– Горбатюк В. Ви любите своє ім'я?: Про творчість Г.Храпача// Друг читача. – 1985. –
24 січня.
– Горбатюк В. Ви любите своє ім'я?: Рецензія на збірку Г.Храпача “Жайворонок над нивою”//
Корчагінець. – 1984. – 25 серпня.
– Гнатюк В. Висока гора Леоніда Глібова// Подільські вісті. – 2002. – 4 квітня.
– Горбатюк В. “...І в полум'я знову вернуся”: До 120-річчя В.Свідзинського// Подільські вісті. –
2005. – 11 жовтня.
– Горбатюк В. Залюблений у вітер: До 110-річчя від дня народження Переца Маркіша//
Подільські вісті. – 2005. – 9 грудня.
– Горбатюк В. “Кулінарія” сатирика: Про нову книгу М.Тищука “Справи і приправи”//
Друг читача. – 1982. – 19 серпня.
– Горбатюк В. Не тільки в “силі” сила: Рецензія на збірку М.Тищука “Цап із каблучкою”//
Прапор Жовтня. – 1982. – 12 червня.
– Гнатюк В. Подільські дороги письменника: Олександр Деко – лауреат літературної премії
ім. В.Булаєнка// Подільські вісті. – 2003. – 3 липня.
– Горбатюк В. Поміж молитов і псалмів: Про вірш М.Федунця “Кроки”// Подільські вісті. –
2005.– 8 березня.
– Горбатюк В. Вступне слово до оповідання В.Левицького „Гафтанюк співає”// Корчагінець. –
1989. – 12 листопада.
– Горбатюк В. Спалили живцем: Подільськими шляхами Володимира Свідзинського//
Колесо. – 2004. – 18 березня.
– Горбатюк В. Творець “Емалі”// Подільські вісті. – 2005. – 20 грудня.
Про Миколу Чирського – поета, драматурга, театрального критика (народився в місті
Кам'янці-Подільському). “Емаль” – його єдина збірка поезій.
– Горбатюк В. Тернистим шляхом : До 110-ї річниці Тодося Осьмачки// Подільські вісті. –
2005.– 17 травня.
– Горбатюк В. Шляхами Леоніда Глібова// Подільські вісті. – 2002. – 17 жовтня.
ПРО ТВОРЧІСТЬ В.ГОРБАТЮКА
– Василь Горбатюк: Прозаїк// Літератори Хмельниччини: Довідник обласної організації
Спілки письменників України. – Хмельницький, 1997. – С. 13.
– Бурлака Т. Дерзання// Радянський студент. – 1979. – 15 березня.
– Гнатишко Л. Це ж треба... народитись у новоріччя// Подільський кур'єр. – 2006. –
5-11 січня.
– Красуцький М. Його світ добра і правди: В.Горбатюку– 50// Подільські вісті. – 2006. –
1 січня.
– Плекати яскраві індивідуальності// Літературна Україна. – 1984. – 9 серпня.
– Про творчість Василя Горбатюка// Літературна Хмельниччина ХХ століття: Хрестоматія.
– Хмельницький, 2005. – С. 538-539.
– Синьогірний П. “Нема хліба і сала – та власть настала”: Слово про голодомор на
Поділлі// Високий замок. – 2003. – 20 лютого.
– Шевченко В. Де ж починається Гольфстрім?// Запорізька правда. – 2005. – 8 листопада.
З молодою поетесою Оксаною Почапською.
Травень 2005 р.
біля пам'ятника Роману Шухевичу.
с.Гуків Чемеровецького району.
13 жовтня 2005 р.
Укладачі: Суховірська О.А.
Кухар С.І.
Марчук Л.В.
Відповідальна за випуск: Черноус В.Ю.


Бібліотека запрошує

Шановний читачу! Якій літературі ти надаєш перевагу:
