ВОВЧИК ВЕЧЕРЯЄ
Надвечір, коли повертаються з роботи батько й мати, а бабуся приводить з дитячого садка п'ятирічного Вовчика, квартира оживає. У кімнаті справляє гармидер телевізор, на кухні щось шкварчить, вибрикує, випорскує апетитні запахи.
А Вовчик, білявенький, з ластовинням біля кирпатого носа, ганяє по кімнаті м'яча.
Ось і готова вечеря. Мати насипає смачної каші в тарілку і кличе сина:
– Вовчику, ходи вечеряти.
– Я не хочу їсти, – супиться малий. – У садку цілий день їв і пив.
– Такої каші ти не їв.
– Не хочу-у-у, мамо, – пхинькає Вовчик.
– Треба, дитино, треба, – наполягає мати на своєму.
– Я не хочу-у-у, не хочу-у-у, – бігає хлопчик по кімнаті, аж біла з рудим відблиском чуприна з'їжилася.
Тоді мати починає забавляти синочка (а батько в цей час виходить з хати):
– Бабусю, ото я сьогодні біду бачила на подвір'ї...
– Яку? – буцімто дивується старенька.
– Бабу-ягу під кущем смородини.
– Під нашою смородиною? – злякано вигукує бабуся.
– Під найбільшим кущем, – продовжує гру мати, аж поки Вовчик, що уважно прислухається до розмови, і собі запитує:
– А що баба-яга там робила?
Мати не поспішає відповідати. Вона стоїть з тарілкою і ложкою, як солдат на чатах. Малий знову перепитує:
– А що баба-яга робила під кущем?
– Вона, синочку, перекинулася довгою гусеницею.
– Чим-чим? – допитується Вовчик, а мати в цей час обережно вкладає йому ложку у рот. І той, проковтнувши кашу, цікавиться:
– То що робила баба-яга?
– Баба-яга, синку, вилізла на смородинову гілку, виставила свої залізні зуби і давай гризти зелені ягідки...
Вовчик стоїть, слухає, раз у раз розкриває рот, і мати згодовує йому ложку за ложкою кашу.
Отак точнісінько птахи годують своїх малят. Тільки у них немає столів, стільців, тарілок, ложок і виделок. І ніхто їх не забавляє.
ЗАПИТАННЯ ДО ДІТЕЙ:
Чи сподобався вам Вовчик?
Як навчити Вовчика їсти вдома?
Коли найкраще розповідати дітям казки?
Хто з дітей, яких ви знаєте, нагадує Вовчика?