РЯТІВНИК

   Рома вже попрощався з садком: за два дні їде з татом і мамою до моря відпочивати, а через місяць йому до школи. Але ще навідувався до друзів, бо його дім недалеко, через дорогу.
   – Я вже піду, Галино Никифорівно, – підійшов до виховательки.
  – Добре, Ромо. Не забув – вулицю переходь лише там, де встановлено світлофор, – нагадала вона, милуючись карооким хлопчиком у голубій тенісці.
   – Я знаю.
   – А на яке світло можна йти? – запитала Галина Никифорівна.
   – Можна йти лише на зелене світло, – чітко відповів Рома.
   – А коли світлофор дивиться на тебе червоним оком? – допитувалася вихователька.
   – Тоді стій на тротуарі. І при жовтому світлі ще треба стояти.
 – Правильно, Ромо. Ну, щасливої дороги тобі! – побажала Галина Ники­форівна, проводжаючи малого до хвіртки.
   Хлопчик зачинив за собою залізну хвіртку і вийшов на вулицю. Вздовж тротуару двома рядами вишикувалися заквітчані білими люстрами каш­тани, а під ними вбирали очі зелені газони. Повз нього йшли люди – старші й молодші, мами й бабусі вели малят за руки чи везли у колясках.
   Зупинився біля переходу. Мимо їхали легкові автомобілі й вантажівки, мотоцикли, автобуси і тролейбуси. Рома чекав, коли світлофор навпроти гляне на нього зеленим оком. Та ще не згасло червоне світло, як дідусь у темних окулярах, що стояв поряд, ступив з хідника на бруківку. А прямо на нього мчав автомобіль. Хлопчик не розгубився – ухопив старого за руку і різко потягнув до себе, гукнувши:
   – Назад, назад, дідусю!
   Обох їх швидко підхопили дужі руки якихось хлопців, а мимо, розча­вивши колесами дідову палицю, пролетіло кілька машин.
   Навколо діда і хлопчика з'юрмилися люди. Хтось хвалив Рому, а хтось лаяв діда і водіїв. Старий же обійняв малого і схвильовано:
   – Дякую тобі, любий, дякую. Ти сьогодні врятував мені життя. Якби не ти, зі мною сталося б так, як з палицею. Я дуже погано бачу.
   Коли світлофор у який вже раз запросив пішоходів переходити вулицю, Рома за руку перевів старого на протилежний тротуар.
   – Як же тебе звати, дорогий мій рятівниче? – запитав дід.
   – Ромою.
   – Ще раз дякую тобі, Ромочко.
   – Нема за що, – сказав хлопчик по-дорослому. – До побачення, дідусю.
   – До побачення, любий! Рости здоровий та щасливий!
   Старий попрямував своєю дорогою, а Рома вистрибцем побіг додому.