ДИМ
І сором тут, і сором там—
Вставать з чужої домовини.
На суд твій праведний прийти,
В залізах руки принести,
1 перед всіми у кайданах
Стать козакові...
Тарас Шевченко
Мовчиться, брате.
Стогне кров,
Чужіє мова на чужині,
Голосить серце...
І немов
По сивій-сивій волосині
Йдемо у безвість...
І дими,
І владний голос за димами
Летять наосліп із пітьми,
І попіл сіється...
І брама
Печерського монастиря,
І небо, що смердить золою
З часів Батия,
і зола,
І шлях, просякнутий смолою,
Усе хитнулось.
Судний час,
Важка заграва понад світом!
Встає з Чернечої Тарас,
Питає нас, чиї ми діти,
Питає вдруге...
Із пітьми
Від Колими до України
І кров, і сльози, і дими
Встають з чужої домовини.
І гіркне збайдужіла кров,
І, полохливі та незрячі,
Яких богів кличем знов
На наші голови ледачі,
Яких месій?
І час зійде,
І знов помолимося миром
На те опудало святе,
Забальзамоване з мундиром;
Помолимось, одведемо
Лукаві безсоромні очі
І знову душі продамо!
А, може, ні?
То як захоче
Новий тиран...
Ну що ж, іди,
Моя Вітчизно полинова,
На голос мертвої води
І остюки чужого слова,
На болота і на терни,
На п'яну падь і пересуди...
Іди –
страшніше чужини,
Ніж вдома, вже ніде не буде.
Іди ж!
На велелюдному базарі
І продають, і плачуть до зорі.
Народе мій, сліпий кобзарю,
Куди тебе ведуть поводирі?
Іди в оте, святе і незабутнє,
На всі віки обіцяне життя,
І не питай, відколи у майбутнє
Тебе ведуть по лезу небуття,
Забудь про те, як гірко, по-сирітськи,
На попелищі світових заграв,
Приречений, ошуканий до нитки,
Своєю кров'ю голод запивав.
Нема тобі ні долі, ні родини.
У цьому світі кожному – своє.
І кобзарю причинна Україна
Не хліб і сіль, а попіл подає.
Новий месія накидає оком
На зганьблені долини і поля,
Де кам'яніє за колючим дротом
Від нас навіки звільнена земля.
...Вертаємось.
Ні розпачу, ні болю,
Ні хати, ні могили в бур'яні,
А тільки небо, що ховало волю,
Коли ми пухли на своїй стерні.
Вертаємось, засіявши півсвіту
Схололими сльозами і кістьми...
Ми біженці, що не лишають сліду.
Покотиполе. Дим під чобітьми.
Мовчиться, брате...
Стомлено тече
Холодний дим по річищу сухому,
І терпне, і кривавиться плече
Від стертої шлеї чужого дому,
Який любили...
Чуєш, знову вир,
Кривавий вир під нашими ногами,
Де мовчки озирається ясир
На землю, що зникає за горбами,
І йде покірно, байдуже...
Куди?
В димах, що піднімаються повільно,
Порожній храм стоїть серед орди
Простоволосий, босий, божевільний.
Будь проклята Вітчизно,
де сини,
На вірність присягаючи тирану,
Ведуть на мідний поклик давнини
По чорному сліпому ятагану
Самотню матір...
СЛАВА
У1768році в селі Кодня були страчені
троє бандуристів і один скрипаль.
Шалений вітер. Чорне поле.
Дубів розвихрені чуби.
Ми — гайдамаки. Діти волі.
Сини кривавої доби.
Ударив дзвін. Гудуть литаври.
Душа сичить до батога.
А світ червоні й чорні барви,
Як вишиванку, одяга.
* * *
Стогнала ніч. Заграва даленіла,
Криваво слалась до кривавих паль...
Їх завтра поведуть.
І доки сили,
Співали бандуристи і скрипаль.
В'язниця спів одлунювала хрипко
І кидала у ніч, у чорторий...
А на подвір'ї дотлівала скрипка.
І коло неї грівся вартовий.
...Стихала пісня. Чорної безодні
Не краяли ні місяць, ні зоря.
Не спали в гайдамацькій Кодні,
Бо слухали сліпого скрипаля.
А той почав ледь чутно пісню знову,
Тоді, хитнувши чубом, голосніш.
– Спалили скрипку, –
буде з мене й слова! –
Утнув старий в хурдизі босоніж:
“Од Києва до Лубен Насіяла конопель.
Дам лиха...”.
Стогнала ніч. Тремтіли чорні грати.
Молилися у Кодні матері.
Обнявшись, як брати, за ніч до страти
В катівні танцювали кобзарі.
Край неба жеврів. Сутінки безсило
Тулилися до вичовганих стін.
Долівка стугоніла, серце мліло,
Метлялись поли латаних свитин.
... Їх стратять.
І дума по них не заплаче.
Хіба про усіх заспіваєш?
Лише пом'януть у бою.
Востаннє світає.
І ти помираєш, козаче.
А поруч нахромлять
кленовую душу твою.
Лише Україна сьогодні тобі відпадає.
Хлопчина заплаче.
Та потім – біда не біда! –
Він шапку скидає
і ймення твоє прибирає.
А кобза на палі
колись і за ним відрида.
КАЛИНА
Не загайся, калино, цвісти при вікні.
Не чекай на тепло, на завії не сердься.
Горобиної ночі у сні-напівсні
Пригорни мене, сестро, до тихого серця.
Продаємо тебе, клянемося тобі,
Білі руки ламаєм до всохлої гілки...
Виростай не для слави, зітхань і журби,
А буйній щовесни для синів і сопілки.
Перебуду з тобою лихий вітролом,
Не обмовлюсь про кпини, про болі і муки.
Не загайся, калино, цвісти під вікном,
Невигойні до нас простягаючи руки.
Будуть сльози лукаві і дотепи злі.
А як виберуть правду, мов очі безвинні,
Кобзарем отемнілим піду по землі,
І за руку додому вестиме калина.
І ту пісню, яка залишилась мені,
І той біль, що ніяк між людей не обтерся,
В поруділих степах на своїй чужині
Боронитиму, поки є голосу й серця.
Хай гудуть над землею вітри німоти,
Хай виламують все до останньої гілки –
Горобиної ночі вогнем самоти
Я випалював душу, неначе сопілку.
НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ. ШЕВЧЕНКО
Не плач мені, чайко, не плач мені, мила,
У чорнеє небо лети навмання!
Скажи мені, чайко, чи видно могили,
Чи сивий Дніпро течії не спиня?
Удариш у бубон – і він забалака.
Удариш бандуру – застогне в душі.
Чи втямити вам, що я сам гайдамака –
Слова роздавав, як свячені ножі?!
І вже я не тут, бо лежати несила.
Оновлений вітер жене каламуть.
Скажи мені, чайко, скажи, сизокрила,
Чи досі жандарми труну стережуть?
Чи досі довкола суцільна руїна?
Лети, моя чайко, але не квили.
За те, що я душу поклав за Вкраїну,
Мене покарали свої ж...
Бо коли
Всіма тлумачами щербили звичаї,
Всіма сурмачами заслинили суть,
Я бачив минуле, яке не минає,
Я бачив майбутнє, якого не ждуть.
Сини мої!
Йдіть не прощатись до мене.
Із вами у лавах пройду через все.
Скажи мені, чайко, чи видно знамена,
Чи вражої крові Дніпро не несе?!
* * *
Миколі Мазуру
За снігами сніги, за снігами верба і калина.
І забута могила, і пам'ять заледве жива.
Хто впізнає тебе серед цього одвічного плину,
І поділиться хлібом, і скаже останні слова?
Ще стоять просто неба тобою мальовані гори,
Ще стоять просто тебе червоні твої небеса.
І така висота, і так самота і покора,
Наче мають свій голос і глина, і хліб, і роса.
За снігами сніги, за снігами півнеба і світу.
Крижаніє душа, і мороз обсипає чоло.
Але ти полетиш, бо почуєш одвічну молитву,
І вогонь продиматиме знову
прозоре крило.
* * *
...І западаються могили,
і червоніють спориші.
Кому казати, Боже милий,
Про те, що діється в душі?
Ти сам карав себе за волю
І сам шукав собі ножа,
Ти душу спитував до болю,
Чого вона тобі чужа;
Чого ти нудишся на світі,
Чого тремтить твоя рука,
Коли гортає заповіти
Чи обіймає румака;
Чого ти знов долаєш простір,
Якому не буває меж,
Щоб наразитися на постріл,
Який очима відведеш?
...Усе відтято і забуто –
Пороги, чайки і чуби,
А кров твоя шукає люто
Якоїсь пам'яті в собі –
Тієї дикої сваволі,
Яка водила до межі,
Де тільки небо, дике поле
І неосвячені ножі.
* * *
Завтра побачимось.
Дай мені Бог промовчати,
Дай мені втямити, Боже, як бути мені.
Хай би стояли усміхнені мальви на чатах,
Хай би спустилися зорі і стали земні.
Завтра – тоді, коли ночі між нами не буде –
Тільки дорога, де нарізно мусили йти.
Як на видовище, знову посходяться люди
Саме тоді, коли треба обом самоти.
Слухайся серця. Не варто його розуміти.
Просто люби свою волю, яка заболить.
Ми не одні на землі, та єдині на світі,
Випало поруч іти і згоріти за мить.
Доле моя, тихий посвисте завжди здалека,
Дике іржання нічне і остання земля...
Де та колиска, в яку заглядають лелеки,
Щоб на світанку туди принести немовля?
Мушу побути, бо ще не літав над собою,
Муляють крила тверді невмолимі слова...
Будемо завтра удвох наодинці з сльозою.
Має за нами вставати трава нежива...
* * *
Зоре моя полохлива, багаття святе,
Мово посмертна, яка буде ще мовчазніша,
От і спливає відлуння твоє золоте,
Наче купальські вінки у незайманій тиші.
От хіба гук напропаще зужитого дня .
От хіба знов перекати і свічі над ними.
Сіється з неба пісок, що сичить навмання, –
Той, що віками ховає хрести і руїни.
Краяний хліб мій твоїм знахабнілим ножем.
Виссано міць, оббіловано душу кленову.
І не хитнеться розпрокляте слово чуже,
Вбите по саму колодочку в зранену мову.
Зірка впаде, і востаннє багаття війне.
Мова посмертна уже мовчазніша від тиші –
Тої, що всіх поховає, якщо не мине,
Тої, з якої народяться душі і вірші.
* * *
За останнім порогом, за гривою
Сивої глини,
За хапливим плачем
І покутою стомлених сурм
Застогнали вози,
І затьохкав мороз на калині,
І померхлі долоні
Заклякли на грудях бандур.
Божевільні часи.
Божевільна земля під ногами.
З божевільного неба сичать
Божевільні дощі.
Озиратися страшно –
Йде назирці пустка за нами
І з розчахнутих вікон летять
Божевільні хрущі.
Той полин, та дорога,
Той зашморг сухотного диму,
Та дочасна жалоба
І геть посивілі чуби
Ще підкажуть слова,
Що впадуть на сніги несходимі,
Ще продажного хліба
Учинять на нашій журбі.
І отак мені, так,
Наче вже не зберуся на силі,
І отак говорю,
Наче вже край могили стою:
Не дай Боже нікому
Ховати ліси поруділі
І в причинній сові
Впізнавати
вітчизну свою.
* * *
Не минайся, як сон в передсвітній імлі,
Якзоря понадсном і Дністром,
Якмолитва, яку на совинім крилі
Напишу солов'їним пером.
Не минайся, як свічечка над полином,
І купальські вогні молоді,
І слова милосердні, і ніч за вікном,
І прощальна зоря на воді.
Не минайся, як тихі пісні за селом.
Як пекуча сльоза на щоці...
Україно!
...як Божа рука над чолом
І перо крижане у руці...
* * *
Присвята Земліхану Єндербієву
Були у мене мої гори,
були у мене мої річки,
і отари, і вогонь, і рід.
Прийшли чужинці –
і забрали землю,
вивезли камінь,
загатили річки,
погрівшись коло вогню,
який я їм розклав, бо їм було зимно.
Тепер у горах моїх
гніздяться сови, а не орли,
отарами харчуються вовки,
змії п'ють з моїх джерел,
а вогонь кинутий напризволяще.
Хай би вони самі пішли,
бо в мене ще є діти,
а вони їх хочуть забрати до свого війська.
Але все одно я, живий,
маю своє небо, яке навіть вони
не годні взяти,
маю кров свою, яку щодня бачу,
бо вони, інші, тільки вимагають і беруть,
а я їм ще й винен.
Ще трохи – і відкопаю зброю,
яка і мене, і їх поховає.
І прийду з гір на їхні ниви,
зі своїм звичаєм у їхні сім'ї,
і віддам їм усе, що маю,
яке їх знищить...
* * *
Осінь поступається.
Дрібненько
Дощик попід кущиком тремтить.
Мокра павутинка анітенькне.
Ледве білим світиться блакить.
Розсувається далекий простір,
Із якого світло вирина.
Все тут узвичаєно і просто.
Все тут – надзвичайна дивина.
Ти стоїш, очима нищиш гори,
Подихом нагримуєш війну,
Крапелинко зоряного моря,
Попелинко хатнього вогню.
Осінь поступається.
На диво –
Ні образ, ні скарг, ні боротьби.
От хіба насінню сняться ниви
І зів'ялим душам – голуби.
* * *
Брате мій вовче, сестро калино,
От і по нас западають сніги.
Стукають в хату з неба і глини
Друзі, пройдисвіти і вороги.
Хто нас почує, хто нас покличе,
Хто поведе по останній межі?
Доти ми вільні, доки в обличчя
Світять зірки, як свячені ножі.
Наче гніздечко, займається хата,
Димом здіймаючись в інші світи.
...Ми ще побачимось, сестро і брате,
Ми ще не можемо просто піти.
* * *
Сіявся сніг на пустелю нічну
У листопаді.
вичахаючий дух полину
Став на заваді
Яблунці, що у вишневім саду
Слухала вічність.
Тихо лягав на дорогу руду
Світ потойбічний.
Яблука сіялись просто у сніг
І возлежали.
Сивого терену сивий батіг
Хукав на жала.
Холодно. Тихо.
Пустеля нічна
Стала між нами.
...Довго дивилася мати з вікна
Поза снігами.
* * *
От і тиша стоїть молода-молода,
От і небо осіннє над нами.
Так, напевно, зітхає пропаща вода,
Яка так і не стала дощами.
Блимне сонне авто,
прокричать журавлі,
Перекурять бомжі край дороги,
І хитнуться, і рушать візки по землі,
Яка вже не годує нікого.
Ой, візочку, ти бачив побільше, ніж я,
Гуркотів на стамбули й берліни,
І лахмітна велика іржава рідня
Що де є завдавала на спини.
І врізалися траси в чужі спориші,
І чарчина по колу дуріла,
І сміялися митники і торбаші,
Як у тамбурі Ганьку любили.
Хто жене вас по світу,
хто в душу плює,
Хто навчає здирати й дурити?
Тій державі – своє, і твоє, й нічиє,
А тобі – недоглянуті діти.
Хто бере по закону, якого нема,
Відбираючи шмаття покійне?
Але дякуй, що маєш на жменьку пшона,
П'єш горілку і чуєшся вільним.
* * *
Зозуленько моя, над тихою водою
Уже не ти, а тінь, уже не тінь, а зойк.
Текла оця ріка, мабуть, з палеозою
І знову потече собі в палеозой.
Підуть за нею в світ тополя і калина,
Піде вода з криниць, сади і спориші.
Питатимеш тоді хіба що тільки в глини,
Чи треба Україні інакшої душі.
Тече свята ріка – і вже не буде з нами,
Вдивляється вогонь у небо не своє.
З останніх рушників забутими словами
І мертвим, і живим зозуля прокує.
.jpg)
(1).jpg)
На початок
Версія для друку
.jpg)
.png)
.jpg)
