ОПУДАЛО

1.

    – А сказився б ти!..
    Дарка аж сапилно впустила з рук, і воно впало їй на ноги в старих кімнатних тапцях, з великим пальцем у дірці на правому.
    – Трасця твоїй матері, ледве “Добрий день” не сказала!
    Дарка щойно вийшла на город і, опустивши очі під ноги, що приємно потопали в теплій пухкій землі, шукала місце, де вона вчора ввечері кінчила шарувати бараболю, знайшла, та перед тим, як зігнутись із сапою, за звичкою глянула на сусідський город, баби Теклі. Бо ж зовсім недавно, цієї ж весни, враз померла баба Текля, а то ж усе чимпіла на своєму городі, зігнута вдвоє не так від сапи, як від літ.
    Зиркнула – аж там Сянько стовбичить, як міг він стовбичити над бабою, канючити-вимагати грошей “на пляшку” з бабиної пенсії. Нема баби Теклі, більш ніколи не вийде на свій плеканий город, Сянько ж виперся чогось на саму його середину...
    – Га-га-га! – зареготав раптом. І то зовсім не з того місця, де вона щойно його вглянула, а від хліва, – на краю двориська стояв, де вже розростались кущі кропиви й чистотілу. – Що, тітко Дарко, злякалися Сянька?
    – А щоб тобі добро було, як же я злякалася! З тим ледь не поздоровкалась, а тут...
    – Другий Сянько!.. Справжній. Га-га-га!.. Я й сам, як ранком вийшов, то злякався: себе на городі побачив. І не п’яний же, в роті грамини ще не мав!.. А бачу – я на городі стою!.. Га-га-га!..
    Дарка й собі розсміялася, зігнулася й підняла сапилно:
    – І треба ж так додуматись...
    Посеред городу стояло опудало: палиця-нога у землі, на перекладині Сяньків піджак з надірваним від плеча рукавом – весь в засохлому болоті, видно, ще напровесні валявся в ньому по дорозі. Стояк вивершував Сяньків же ж кашкет, з отих військових, круглий, з вухами нагору й козирком довгим. Точнісінько другий Сянько: він частенько так стояв посеред стежки чи дороги, руки опустивши в цьому піджаку, не в силах дибнути ногою.
    – Нащо ж ти поставив себе на городі?
    – Га-га-га! – знов зареготав Сянько. – Щоб усі бачили, що на городі роблю, а я тим часом горілку п’ю... Га- га-га!.. Та ні, тітко Дарко, то я так, щоб кури боялися, в город не лізли. А то капусту клюють. Все мати гонила їх, а тепер... Я буду страхати, га-га-га!...

2.

    Впомку Дарці, впомку... І як баба Текля курей гонила, і як сапкою махала, вдвоє зігнута над нею. Й сльозами землю кропила: день бо який гарний, гожий, тільки роби, а він, бицюра п’яний, спить, розкинувшись на ліжку, як уночі принесли – лишень туфлі вона скинула з нього.
    А прокинеться: “Дайте, мамо, на пляшку! Дайте. Дайте!!!”.
    А город не підгорнутий.
    А води не принесено.
    “Дайте на пляшку! Дайте! Дайте!..”.
    А хліба не куплено.
    А дров не врубано.
    “Дайте на пляшку! Дайте! Дайте!..”.
    І викандичить, і вигризе, і вирве...
    Тепер не випросить. Не вирве. Нема в кого. Мати так і впала на городі з сапкою в руках...

3.

    Двоє на городі: Сянько й опудало.
    Повіяв з поля вітрець, ворухнув рукавом піджака, мовби опудало на грядки вказало: шарувати.
    Зігнувся Сянько із сапкою – не вдвоє, як мати недавно ще – в попереку ледь-ледь надломився й карк зігнув. Шелестіла суха земля під сапкою, хрупали бур’яни під лезом.
    Сонце припікало. Піт зросив лоба, зібрався на бровах, потік ручаями в очі.
    Тернув Сянько пальцями очі – й здригнувся.
    Хто це?!
    А, ч-чорт!.. Опудало!
    Не просто опудало – він сам стоїть перед собою. Вітер війнув з поля знов, остудив Сянькові гарячого лоба, опудалу ж хитнув кашкетом і з шелестом затріпотів чорним пакетом коло поли: Сянько вчепив пакета порожнього, щоб ворушився, курей відлякував.
    Кури аж ген де, а він сам злякався.
    Опудала злякався. Самого себе.
    – Треба сапати, Сяню, треба – гукнула зі свого городу сусідка Дарка. – Не пошаруєш – нічого не вродить. Що їсти зимою? А мами ж нема...
    – Треба... – пробурчав Сянько. – Треба...
    Колись мати казала, просила не раз, плакала: “Треба ж Сяньку, треба...”. А він: “Як вам треба, то й робіть! А мені Дайте на пляшку! На пляшку дайте! Дайте!”.
    Тепер не дасть. А сапати, шарувати бараболю треба.
    Замахав сапою – туди, сюди... туди, сюди... Глянь – морозом по спині. Хто це?
    Опудало! Він сам – проти себе. Його піджак, його ж кашкет...
    А щоб тобі!.. А сапати – треба, треба, треба!..

4.

    О, вже на городі Сянько, хоч сонце тільки зійшло. Та ні, не Сянько ж то – опудало. Похилилось трохи, бо вітер все з поля віє, рукави вперед попустились наче над лопатою схилився Сянько: бараболю копає.
    Ні, опудало не копає. Копати треба Сянькові.
    Дарка накопала вже кілька відер, як вийшов з-за хліва з лопатою, з відрами старими в руці, докупи дужками стуленими. Зиркнув городом – а це хто там?
    Опудало!
    Опудало...
    А хотілося б – мати. З лопатою своєю, під маленький ріст якраз – із держалном коротким. Вийшла картоплю копати...
    Ні, немає матері.
    Тільки опудало на городі.
    З нього ж, із Сянька, опудало.
    Треба копати.
    Сусідка Дарка вже он яку латку зчорнила.
    – Нема кому помогти – мусиш, Сяню, сам копати, – гукнула через межу.
    – Нема кому? Га-га-га, – реготнув Сянько. – То це як нема кому? А гонде ж хто?
    – Опудало – хто ж, – засміялась і тітка. – Не приймаєш ти його, а я за літо й не звикла до нього, до опудала цього. Як гляну – так і злякаюсь.
    – То не опудало, тітко – то я!
    Сянько підбіг ближче поміж гребінням, ним же плужком нагорнутим на корчі, відра під ноги впустив, держак лопати стиснув двома руками перед собою.
    – Дивіться, дивіться, тітко, на нього – то ж я! – махнув рукою перед собою й знов за держака вхопився. – То я... га-га-га! Піджак – мій. В болоті й досі, бо падав я в ньому не раз. І кашкет мій! І навіть торба моя – з нею за горілкою ходив. То я, тітко! Я! Я – опудало!
    – Та ж так, - не зовсім певно кинула Дарка.
    – Та ні, тітко, опудало – це не він, отой! Опудало – це я, тітко! Я! вдарив кулаком себе в груди. – Дивіться на мене, тітко. Я – опудало! Га-га-га!.. Опудало! Опудало – це я! Це я – опудало!!!