ГОЛУБКО СИЗОКРИЛА...

1.

    Голуби закружляли в нього над головою. З лопотінням крил вони зривалися з підвіконь, карнизів, ще невідь звідки і вже з посвистом, неширокими колами опускалися біля нього майже коло самих ніг.
    Микола Антонович не усміхнувся широко, від чого його кирпатий ніс так легковажно задирався іще вище, а лише ледь-ледь ворухнув губами, примружив очі. Не приглядався Микола Антонович і до жовтої барви листу каштана, до важких червоних грон горобини вздовж тротуару, до золотої луски верби.
    Він квапився.
    І все ж зупинився перед голубиною зграєю, що заворкувала, затуркотіла довкола нього. Звично опустив руку в свою повсякчасну торбину – чорну, цератову, таких зараз не шиють, закидають усіх пакетами, гарними, але вони так легко рвуться – зачерпнув жменю гороху (пшениці в клопотах не встиг купити, а тому покрадьки від Алли Василівни сипнув з вузлика) і повів рукою півколом перед собою.
    Голуби сполошилися, залопотіли крильми, забігали одне поперед одного, хапаючи зелені горошини з асфальту.
    Микола Антонович не затримався коло ворухкої зграї, як завше, не помилувався своїми годованцями. Він квапився. І все ж відзначив про себе, що улюбленої сизокрилої голубки нема. Не стишуючи крок, заозирався навкруги. Ніде не видно. Он тільки ворона. О, вже летить!..
    Ворона, витягнувши вперед сірого дзьоба, зірвалася з гілки ясена і спікірувала просто під ноги Миколи Антоновича. Приземлившись, хитнулась на один бік, злегка стріпнула крилом, щоб утримати рівновагу: ворона була одноногою. Замість другої стирчав униз короткий цурпалок – видно, кумася втрапила кудись у біду, однак відбулась лиш каліцтвом.
    – Кар-р! – Птаха вимогливо наставила вгору дзьоба.
    – Даю, даю... – квапливо заспокоїв її Микола Антонович і знову навпомацки поліз рукою в торбу, не спускаючи теплого примруженого погляду із сіро-чорної прохачки-вимагачки.
    Ворон, граків Микола Антонович підгодовував не так часто, як голубів (й без того йде щодня по доброму кусню хліба й кілька пригорщ зерна чи круп), однак цій вороні зробив виняток – через каліцтво добути харч їй важче, ніж чорно-сірим подругам. Зараз же зграя ворон звіддалеки спостерігала за чоловіком у чорному довгому плащі й такого ж кольору капелюсі на голові (влітку вона блищала широкою лисиною з останніми волосинами, які, однак, Микола Антонович пильно беріг і щоразу старанно розчісував). Вороняча зграя підлітала до місця, де він повів рукою, обережно, покрадьки, але так, щоб устигнути раніше від спритних голубів, а при потребі навіть розігнати їх своїми дошкульними дзьобами. Однак однонога збагнула свою винятковість і просто-таки безсоромно переймала цю дивну з-поміж інших людину й вимагала від неї свою порцію розмоченого хліба, зерна чи іншого якого харчу.
    Біля одноногої Микола Антонович теж не затримався: йому терміново потрібно було дістатись до книжкової крамниці в центрі міста. Адже Вікторія Северинівна, вступник директора, щойно зателефонувала йому, що урешті надіслали ту збірку поезій, про вихід якої у світ кола Антонович прочитав у “Літературній Україні” і просто-таки горів од нетерплячки чимскоріш узяти її в руки, припасти очима і серцем до нового поетичного дива улюбленого автора – колеги, але не настільки близької^ щоб чекати від нього в подарунок примірник з автографом Нашвидкуруч одягаючись, шукаючи свою торбу і харч для птаства, Микола Антонович в уяві вже переживав ту мить, яка має настати на другому поверсі книгарні, в кабінеті Вікторії Северинівни, що містився в кутку будинку, просто над отією ногою – підпорою-стовпом, що тримала цю частину будівлі. Мабуть, заступник директора, мила й така уважна жінка, ще здалеку побачить його, як він поспішатиме від тролейбусної зупинки – широкі вікна її кабінету з білими шторами виходять на обидва боки, з них добре видно перехрестя і вулиці на всі чотири сторони. Побачить і покладе на стіл перед собою дорогоцінний томик (а їх надійшло до книгарні лишень декілька), щоб одразу, як тільки він переступить поріг, радо вручити йому, Миколі Антоновичу Мачківському, любителю поезії, а головне – й самому поету.

2.

    За Старокостянтиновом Іван Мозолюк підібрав пасажира. Хлопець у шкіряній куртці й у спортивних штанах стояв на узбіччі за виїздом із Верхняків, піднімав руку, але якось аж безнадійно. І справді, місце для зупинки той обрав невдало: щойно закінчувався невеликий підйом дороги, машини, здолавши його, набирали швидкості — а тут цей подорожній... Кому охота знов гасити рух, за якусь гривню-дві морочитися з пасажиром?
    Що його підбере величезний, громохкий ЗІЛ-157 із вщерть заповненим кузовом – дрібний темний гравій посередині підіймався над бортами широким хребтом якогось дивовижного звіра – хлопець, мабуть, не думав. Підняв руку і мляво махну нею майже перед самим носом вантажівки. Махнув швидше досадливо – ет, що там з тебе візьмеш, їдь собі далі...
    Але Іван скермував на узбіччя, натиснув на гальма. Громіздка машина ще не встигла набрати розгону після підйому, однак протягла по узбіччю кілька метрів, так що хлопець, здивований і радий такій несподіваній удачі, підбіг запиханий. Пошарпав за ручку, поки відчинив дверцята, підняв угору обнадіяне обличчя.
    – Візьмете до Хмельницького?
    Іван кивнув головою. Почекав, поки хлопець незграбно забереться в кабіну, зачинить дверцята (замок заїдав) і ввімкнув швидкість.
    ЗІЛ загарчав, заторохтів, задрижав і поволі зрушив з місця.
    За кілька метрів усе ще збуджений від удачі (підібрали-таки!), пасажир запитав щось Івана, але той не почув.
    – Що-що? – перепитав голосно, тужачись перебити гуркіт, що наповнив кабіну.
    Але хлопець підніс до вуха руки й безнадійно опустив їх.
    Справді, в Івановій машині не наговоришся. Це тобі не новенька “Татра” і навіть не КаМАЗ. Двадцять років з дня в день – за винятком вихідних, відпусток та вимушених простоїв останніми роками – сидить за його тугим, без гідравліки, важким кермом Іван Мозолюк. А прийняв його Далеко не новеньким. З літами вже й руки болять від цієї баранки, але... Ще кілька років тому він заздрив хлопцям, які одержували нові важковаговики – МАЗи, КРАЗи, КаМАЗи, однак згодом виявилося, що йому пощастило більше, ніж їм. Скориставшись “демократією”, нові, найкращі машини начальство автоколони порозпродувало – мовляв, тепер вони зовсім невигідні – й чимало водіїв – Іванових колег і друзів опинилися за ворітьми підприємства, деякі досі так і не сіли більше за кермо. На Мозолюкового сто п'ятдесят сьомого ЗІЛа покупці, мабуть, не поласились, а тому Іван утримався на роботі. Хоч роботи тієї нині справді не так багато але все ж якась копійка перепадає, щоб з горем-бідою таки тягнути сім'ю – дружину й двох синів-гондзулів, що никають з роботи на роботу й ніде не приживуться. Та й останнім часом замовлень на їхні важковаговики побільшало. Ось Іван уже другий тиждень возить гравій з кар'єра за Старокостянтиновим до Хмельницького на завод залізобетонних виробів (так, принаймні, він називався ще кілька років тому, а тепер – фірма якогось “круте лика”. Втім, Іванові ниньки один біс – аби йому замовляли роботу і вчасно платили).
    Один рейс у день – така Іванова норма. Поки порожняком дотарабанить на кар'єр, поки повантажиться, поки доплуганиться з шістьма тоннами в кузові, як оце зараз... Тут ой би як згодилися ті МАЗи й КРАЗи, та слід від них прохолов!

3.

    Ліва пола плаща Миколи Антоновича відлітала вбік – ударяв її коліном у швидкій ході, права іноді злегка заплутувалась у ногах – її притискала чорна торбина з пташиним харчем. Стара, геть потріскана по рубцях і згинах торбина, але ще служить і йому, і птахам. Годилося б нову купити, але до того не доходить: треба придбати щось важливіше – одежину, взуванку яку, харчі (собі й птаству), а які там статки у письменника... Так, перебиваєшся з хліба на воду. Трохи нітишся перед дружиною і сином за свою непрактичність, зате ж скільки радості, коли береш до рук томик вистражданих душею поезій – як не своїх, бо виблагати в спонсорів-багатіїв грошей на книжку ох як непросто, то хоч колеги чи побратима по перу.
    Тролейбуси пробігали дорогою просто перед ним за декілька сот метрів, перерізаючи йому шлях, коли від високого шістнадцятиповерхового будинку до Миколи Антоновича підлетіла улюблена сизокрилка. Як і та однонога ворона, голубка теж колись потрапила в халепу: одного разу, взимку Микола Антонович побачив пташину з перебитим крилом. Піймав її й у пазусі, притиснувши під пальтом обережно до грудей, відніс додому. Алла Василівна невдоволено покосилася, але змовчала: не перевиховувала свого чоловіка, хоч була вчителькою, а сама підлаштовувалась під його спосіб життя й невдовзі після весілля (гай-гай, коли то було!) уже теж підгодовувала чотириногих і пернатих.
    Вдома Микола Антонович змащував голубці рану зеленкою, щодня застережно підносив пальця котові Фоньці під ніс (“Дивись мені, щоб не чіпав її!”), Алла Василівна ходила по хаті з віником і мокрою ганчіркою, й через якийсь тиждень голубка нетерпляче затріпотіла крильми під стелею, лиш зрідка сідаючи то на люстру, що зразу ж загрозливо згойдувалася з боку на бік, то на карниз понад вікном...
    Ще якийсь час голубка прилітала до балкона Миколи Антоновича на третьому поверсі, але все рідше й рідше, бо знову прибилася до зграї родичів. Але завжди Мачківський намагався якось відвести її зерном від ворухкої й сварливої компанії й сипнути окремо. При цьому дочекатися, поки сизокрила видзьобає все сама, а не поступиться харчем іншим, більш нахрапистим голубам чи гракам.

4.

    За якийсь кілометр-півтора хлопець поруч з Іваном занепав  духом. Зрідка поглядаючи на нього, Мозолюк бачив, як той дратливо морщив лоба від гуркоту мотора, дрижання віконного скла, скреготу дверцят, тарахкотів, якогось залізяччя не знати де, від безперервного дрижання всієї кабіни. До того ж ЗІЛ зі своїми шістьма тоннами вантажу ледве повз дорогою, легковики, автобуси – та весь транспорт! – спритно обганяли цю громіздку черепаху 3 хвостом диму з вихлопної труби і зникали з поля зору так швидко, що Івановому пасажирові, з усього видно, нестерпно хотілося вискочити з машини, хряпнути скреготливими дверима і побігти поперед машини, щоб швидше дістатися до міста.
    Але Іван знав, що бігти – все одно вийде повільнішу аніж його машиною. Та й захекається дуже швидко. Як-не-як, а стрілка спідометра дрижить на позначці “3О”, придорожні дерева, барвисті в своїй осінній красі, таки відпливають назад, довколишні поля за лісосмугами – які зорані, які зелені від озимини, які сірі після жнив – таки рухаються аж до обрію в якомусь дивовижному повільному танку.
    Пасажир, зрештою, видно, теж збагнув усю марноту своїх гризот – розгладив нахмурене чоло, зручніше вмостився на прогнутому сидінні з рубцями пружин, сперся плечима на заяложену спинку й таки взявся споглядати довколишню природу, аби менше дратуватися машинами, що безжально обганяли й обганяли ЗІЛ.

5.

    На цей раз, однак, сизокрила чомусь не їла. Прошуміла крильми над капелюхом Миколи Антоновича, сіла перед ним на тротуар, та коли він дістав з торбини пучку гороху (лишилось лиш трохи на дні) й сипнув, птаха навіть не зігнулась до корму. Стояла перед ним зіщулена, якась пригнічена, сумна. Може, захворіла? – занепокоївся Мачківський. Голубка підняла вгору свою витончену голівку, червоонястими очима незмигно дивилася на нього.
    – Їж, – припросив Мачківський.
    Голубка не зігнулась до зерна, все дивно дивилась на свого рятівника й годувальника.
    – Що з тобою, голубко? Захворіла? їж... Я ж бо не маю часу!..
    Микола Антонович стурбовано глянув поперед себе – тролейбуси онде один за одним біжать туди й сюди!
    Він обійшов птаху й поли довгого плаща застрибали йому по колінах: мерщій до тролейбуса, щоб у книгарню...

6.

    У долині, перед містком через Бужок, Іван з'їхав на узбіччя, натиснув на гальма. Машина прокотилася ще кілька метрів і стала.
    – Наберу води в радіатор! – гукнув Мозолюк на запитальний погляд пасажира.
    Після кількагодинного сидіння в дрижачій, грімкотливій кабіні внизу, коло спокійної течії річки в обрамленні вже побурілої осоки, тіло враз наповнилося легкістю й піднесенням, з голови наче хтось ізняв тісні обручі, а з вух витягнув маленькі, але невтомні відбійні молоточки.
    Поки зачерпував приплеснутим, замасленим відром воду з Бужка, ніс її ледве протоптаною в осоці стежиною під високий укіс дороги, Іван насолоджувався цією тишею (мотор гуркотів угорі, але в ці хвилини мовби зовсім замовкнув для Мозолюка), спокоєм, осіннім леготом вітерцю й лагідністю сонця. Він розумів свого пасажира, котрий уперше потрапив до кабіни його тарадайки. Витримувати її міг тільки він, Іван Мозолюк. Діватися ж йому нікуди. Спробуй знайти зараз роботу!.. Отож тримайся, Іване, свого лаха, лампіч його им тільки можна і їздь, поки їздиться.
    Коли ЗІЛ, задрижавши іще дужче, натужно зрушив місця й поповз долиною, пасажир явно звеселів: уже недалеко за яких півтора десятка кілометрів має бути місто.

7.

    Голубів Микола Мачківський любив з дитинства. Мабуть, то в них родинне – голуби. Ще ж дід Миколин – Ясь Мачківський, розказувала мати, – кохався у цій птиці, розводив її в своєму обійсті. Односільчани сміялися з Яся: “От знайшов забавку! Зо три гуски годував би, то хоч користь яка була”.
    Однак Ясь Мачківський на ті кпини зовсім не зважав. Змайстрував голубника в садочку, по кілька разів на день ганяв своїх вихованців у небо, годував їх, лікував, піклувався про них, як про власних дітей, котрих у нього був теж табунець – п'ятеро.
    І як же боляче було Ясеві потім зводити своїх улюбленців-голубів!.. І не просто так... У смертельно голодному тридцять третьому в селі не зосталося ні гусей, ні курей, ні навіть котів чи собак – все поїли люди, рятуючись від смерті. А вона ненаситно косила косою – цілими сім'ями.
    Рятунку від голодомору не було ніякого! Не раз Ясь бачив, як люди – односельчани й ті, що з останніх сил дибали з інших сіл – повз ворітця його обійстя несли на плечах мокрі мішки, з яких текло на спини, капотіло на п'яти босі, порепані, в декого вже припухлі.
    То хлібороби, доведені голодом до страшного відчаю, кинулись на, мабуть, останнє, чим ще можна було поживитися в цій окрузі: в Ганнополі, на спиртзаводі з мурованої ями каструлями, відрами, друшляками й іншими посудинами черпали черву, що густими клубками кишіла у перекислій азі. В мішках несли ту ворухку мокру масу додому, варили й на цьому намагались вижити.
    Ясь Мачківський бачив, що підходить той день, коли і йому доведеться брати під пахву мішок, якесь черпало і плестись на Ганнопіль. Тоді він і підняв руку на своїх улюбленців. Вечорами, ховаючись не так від людських, як від голубиних очей, вилазив драбинкою на голубник і по одному ловив птахів – і так врятував од видимої голодної смерті всю сім'ю. Щоправда, і сам він, і його двоє братів не пережили ще одного лиха – репресій. Зачепила та біда й синів Миколу й Антося – вислали їх на Чернігівщину. А тут – нове горе: війна. Обидва потрапили на фронт. Микола там наклав головою, Антося ж – батька нинішнього поета Мачківського – німці замучили в концтаборі.
    Але тоді, тоді, в тридцять третім... Чи з'явився б на світ він, Микола Мачківський, якби не голуби діда Яся? Ні, не реклося йому життя. То як же пройде мимо цієї птахи, якою колись, у жорстокий час, дід пожертвував заради життя дітей, всього роду свого? У вічному боргу перед голубиним племенем він, поет Микола Мачківський, у вічній спокуті. І в замилуванні, в радості від птахів оцих.
    Тож з дитинства ще, як дід колись, Миколка піклувався Божою птицею – голубами. Сам чи не птаха беззахисна 3 матінкою-вдовою у халупині з прогнилими снопами на гребінці, він, звісно ж, не міг придбати голубів. Купив їх пару на славутському базарі сусідський хлопчина – Яшко. Потримав кілька днів у хаті – й почала мати дорікати за клопіт зайвий. Та ще й голубка утекла через вікно. То й приніс малий сусіда одинокого птаха до Миколки – може, ти приймеш у догляд? У того аж руки затремтіли від радості – пташко моя!..
    Удвох з матір'ю прийняли третім пожильцем голуба. Той став хлопчику мовби рідним братиком: завжди удвох вони – чи то уроки робити, чи в грубку хмизку підкладати,  чи кукурудзу з качанів теребити...
    Ранесенько, як тільки починало сіріти за осінніми чи зимовими шибами, сідав голуб на дерев'яне поренча Миколчиного полика й починав співати-буркутати: будив школяра до науки, як досі й неня добудитись не могла.
    Вже весною, морози й хвищі перебувши в хаті, голуб зник. Вилетів у двері – й не повернувся, як завше. Не було тиждень, два... місяць.
    І ось одного дня, коли Миколка з матір'ю сиділи за столом, у відчинені навстіж двері до хатини влетів їхній голуб. Закружляв, залопотів крильми, забурлукав... Миколка руки до голуба простягає, мати сипле на стіл крихти хліба коло мисок... Та полинув голуб надвір, не присівши. А через хвилю якусь – знову до хати. Та все із вуркотом голосним, радісним і закличним, та все в поривах якихось – Боже твоя воля! – стрімких...
    І вилетів з хати.
    І знов залетів.
    І знов...
    “Давай сховаємось, – каже Миколці мати. – Чогось то він хоче...”.
    Засіли вони за стару ряднину-заслінку в кутку при печі – кадубець там стояв тощо – звідти в шпарки підглядають.
    І знову влетів голуб.
    Та не сам!
    Услід за ним – голубка. Біла-біла!.. Гарна ж яка!..
    Лякливо впурхнула наречена та біла до хати. Попід стелю низьку, з бальками прогнутими, сторожко літає. А голуб коло неї так і в'ється, так і туркоче. І все до столу, до столу припрошує, де між мисками невиїженими, поміж ложками, похапцем кинутими, хліб-гостинець накришений.
    Довго вагалася, довго впиралася, нітилась, лякалась голубка, та все ж таки сіла.
    Й пригощалися дарами вдовиці й сина ті наречені крилаті.
    А потім ширяли над обійстям, туркотіли вгорі, над головами їхніми, а мати із сином руками просили-закликали: будьте з нами, голубоньки!..
    І лишилася пара голубина на обійсті обитати. В хаті біла пташина поселитись не важилась, то помостили гніздечко у хлівці на горищі – крізь діру в стрісі літали.
    Виростили того літа голуби цілий виводок пташат. І закружляли, затрепетали вони над селом, як і колись, коли ще Ясь про них піклувався...

8.

    Пасажир вийшов зразу ж при в'їзді до міста, наостанок ще раз оглянувши збоку вантажівку: тепер уже весело й поблажливо.
    Іван узяв із сидіння двогривенного папірця, запхав У нагрудну кишеню і загарчав коробкою передач. Потягся Довгим проспектом і, перечекавши червоне світло на перехресті, звернув ліворуч.
    Дорога круто спадала вниз. Лиш далеко попереду види їлося кілька легковиків, і Мозолюк бачив перед собою Відкритим увесь цей спуск, аж у долину, міст через Південний Буг, а далі уявляв собі ще одне перехрестя, де йому звертати праворуч, до колишнього залізобетонного заводу, нині фірми “крутого”.
    З горба Іван скинув оберти двигуна, кабіна трохи вгамувалася, сидіння перестало тіпатись у нього під колінами. Вантажівка почала поволі набирати ходу вниз і Мозолюк злегка натиснув на гальма. Під ногою відчув опір педалі, але дорога набирала крутішого спаду, машина з усіма своїми тоннами покотилася швидше.
    Іван дужче натиснув на педаль, вантажівка притишила біг, та враз Мозолюкова нога провалилася вниз, до самої підлоги кабіни. Він гарячково почав відпускати педаль і натискати на неї, але гальмо провалювалось під ногою. Іван тиснув його до підлоги, але звичного пружного опору не відчував.
    Гальма не тримали!

9.

    А із сизокрилою творилось щось дивне. Вона знову наздогнала Миколу Антоновича, сіла перед ним на тротуарі.
    – Що з тобою? – допитувався він. – На ось, їж!
    Сипнув перед голубкою ще пучку гороху. На дні торбини залишилося трохи, але нехай там – птахи траплятимуться й дорогою назад.
    Голубка не їла. Сумно сиділа перед Миколою Антоновичем, позирала на нього знизу вгору, перекошуючи голівку то в один, то в інший бік.
    – Голубко, мила моя, пусти ж мене! – заблагав Микола Антонович. – Мені треба йти, я так спішу... А ти їж, їж...
    Тролейбуси цвйохкали дротами вже зовсім близько. Микола Антонович безпорадно розвів руками, вдарив себе в боки, в широкі поли плаща, нетерпляче обійшов птаху прискорив крок – онде, ондечки його тролейбус.
    Та шумлять, шумлять крила вгорі, над капелюхом – і сизокрила вкотре наздогнала його, як і перше. Мачківський  гребнув пальцями по цупкому дні торбини, зібрав увесь горох і висипав перед пташкою.
    – Їж бери, їж. – І глянув на зупинку за кілька десятків метрів перед собою. – О, мій тролейбус уже пішов!..
    Поквапом рушив до зупинки – не пропустити б другого тролейбуса. Його ж бо давно чекають!..
    Звідси він уже не бачив голубки, не помітив, куди вона поділась. Але, причікуючи на свій транспорт (коли ж то він тепер з'явиться?), подумки дивувався з поведінки сизокрилої. Мабуть, захворіла. Чого ж така сумна, пригнічена? Буде йти назад, то приглянеться до неї уважніше – може, справді, слабість пристала? А зараз... Зараз йому чимскоріш треба діждатись тролейбуса. І так він затримався з тою сизокрилою, вже давно їхав би до книгарні, а то стій отут...
    Нарешті таки його номер. У салоні Микола Антонович відірвався думками від голубки. Він уже бачив себе в книгарні, в кабінеті Вікторії Северинівни з білими шторами при вікнах, з картинами на стінах й ніби насправді відчував у своїх руках гладеньку прохолоду поетичного томика.

10.

    Івана кинуло в гарячий піт. Він щосили вчепився руками в кермо, а ногою тиснув і тиснув на педаль, хоч це нічого не давало. ЗІЛ набирав швидкості.
    Дорога миготіла перед капотом вантажівки все Стрімкіше, люди й дерева обабіч зникали за вікнами так, наче Разом усі кудись заквапились.
    Ще недавно такий неповороткий, громіздкий ЗІЛ стрімко летів шляхом униз.
    Заціпивши зуби, Іван уп'явся очима в дорогу перед собою. Вона просто кидалась під колеса машини. Все що могло опинитися зараз на ній, призвело б до одного – катастрофи.
    На перехресті в самому низу вулиці Іван потрапив на зелене світло – і на мить полегшено видихнув затиснуте в грудях повітря. Далі він зумів удало проскочити повз тролейбус на зупинці й заодно обминути легковик, що став за ним.
    Сталеве плесо штучного озера з барвистим колом острова на ньому промчало праворуч. Міст. Дорога вирівнялась, але ЗІЛ, набравши швидкості всією своєю масою, не стишував біг. А попереду – знов перехрестя!
    На цей раз ще раз поталанило – зелений!
    Руки наче вросли у тверде коло керма, очі незмигно вп'ялися вперед, хапаючи в поле зору кожен рух попереду – транспорту чи людей, що іноді так безпечно переходили дорогу просто перед оскаженілим від швидкості ЗІЛом. Іван ледве встигав приймати рішенні – прямо, обминути...
    Поки що все обходилось. Іванові щастило. Але попереду...
    На рівному вантажівка трохи стишила хід, однак стрімко наближалося перехрестя, де він мав повернути праворуч, до заводу. Про поворот, звісно ж, не може бути и мови, але як проскочити перехрестя? Прямо в Іванів маршрут врізається центральна вулиця, вщерть заповнена транспортом, і зливається з дорогою, по якій він мчить зараз. Правда, саме за перехрестям починається підйом і там можна зупинитися, але як проскочити світлофор?
    Думки блискавками металися в Івановій гарячій голові. Що робити? Як спинитися? Нога механічно тиснула и тиснула на приперту до підлоги педаль.

11.

    На своїй зупинці Микола Антонович, кваплячись, просто-таки вистрибнув з тролейбуса, навіть трохи зачепив ріжком порожньої торбини якусь даму за круте стегно, вона сердито зиркнула на нього, але йому було не до того.
    Він квапився. І так голубка його затримала...
    Ще здалеку Микола Антонович виділив два кутових вікна кабінету Вікторії Северинівни. Зараз він буде там, у затишку привітної кімнати з книжковими шафами при стінах, з картинами поміж ними.
    Переходити вулицю Микола Антонович завжди побоювався, хоча, здавалося б, час було давно призвичаїтися — прожив у місті, слава Богу, вже двадцять літ. То й тепер, побачивши перед собою вибалушеного світлофора й смугасту “зебру” переходу, заозирався на обидва боки: як би так утрапити поміж підморгуванням того блимака?

12.

    Перехрестя наближалось. Івана, що трохи оговтався за цих кілька хвилин шаленого, але все ж таки благополучного – крізь два світлофори! – лету без гальм, знову кинуло в піт.
    Густий потік машин котився напереріз Івановому шляху і на перехресті звертав ліворуч, на дорогу, по якій безупинно мчить він. Як вписатися йому в цей потік? Як?
    Світлофор горів зеленим.
    Швидше! Швидше!
    Як ще мить тому він волів зменшення швидкості, так тепер запрагнув, щоб машина додала свого лету. Встигнути, встигнути!
    До світлофора залишалося якихось півтора десятка метрів, як він замиготів і перемкнувся на жовтий.
    Іван бачив, як машини по той бік світлофора загазували, зафоркали димом, наче коні, що за якусь мить мають кинутись ускач на перегони.
    Не встигне! Налетить своєю багатотонною махиною якраз у череду легковиків та автобусів – і тоді навіть страшно уявити, що станеться далі...
    Погляд Івана гарячково заметався по боках. Ліворуч, за тротуаром, він побачив стовп-підпору під крилом другого поверху книгарні.
    Метнувши поглядом на шлях до стовпа (нікого!), Мозолюк рвонув кермо у той бік.
    Машину кинуло – раз і вдруге – на бордюрі, гойднуло, струсонуло, вона трохи стишила хід, але не спинилася.
    Іван спрямував ЗІЛа на стовп під книгарнею...

13.

    Микола Антонович намірився ступити ногою з тротуару на “зебру”, як раптом гучний скрегіт і гуркіт розлігся над усім перехрестям, заглушивши силою своїх звуків шум моторів. Мачківський заціпенів на краю тротуару, піднявши ногу, але так і не опустивши її на перехід.
    Просто перед його очима, по той бік дороги, сталося щось неймовірне. Густа червоно-сіра курява широкими снопами розметалася від того місця, де ще мить тому стояла опора другого поверху книгарні. Клубки її піднялися вгору,3 коли почала поволі опускатися, Микола Антонович побачив, що двох кутових вікон кабінету Вікторії Северинівни чомусь нема. Нема й самого кабінету заступника директора – перед очима зяє свіжим відламом ребро перекриття, яке тільки що трималося на стовпі. Немає вікон з білими шторами пообіч, є тільки двері, через які мав ось-ось увійти Микола Антонович – лише одна стіна кабінету беззахисно розгорнулася перед його очима: в такі гарні візерунки шпалер, з тепер єдиною, перекошеною картиною, що, здавалося, все ще погойдується від удару.
    Брили, уламки, осколки половини другого поверху лежали на кузові й приплющеній кабіні вантажівки. Клубки густої куряви поволі осідали все нижче й нижче на ту страшну купу.
    Лиш одне-однісіньке невеличке пасемце, просвічене західним сонцем, трималося вгорі, десь там, де зовсім недавно біліли ошатні штори вікон кабінету Вікторії Северинівни.
    Сиве пасемце, мов завмерла у польоті голубка. Або людська душа, що випурхнула з чиїхось грудей.