Колись у сиву давнину,
У пору людства весняну,
Жила у славі, як годиться,
Блакитноока, білолиця,
Вродлива, що і не присниться,
Земрада – мати і цариця.
Жила на острові Земля,
Де гори, ріки і поля,
Моря, озера і ліси –
Усе чарівної краси!
Була там, правда, і пустеля,
Де ні однісінька оселя
Не підіймалась доокіл.
Не знав той край ні міст, ні сіл.
Нічого більш, окрім піска,
Що як розпечена луска,
Або як те перо жар-птиці,
Навколо сяє та іскриться.
Та крім пустелі - всюди лад.
Цвіла Земля як диво-сад.
Та й, правду мовити, цариця
Уміла славно потрудиться –
Про острів свій невпинно дбала,
Отож Земля і процвітала.

Було іще їй чим гордиться,
Бо ніжно пестила цариця
Прекрасних шестеро синів,
З яких ніхто в сім’ї не скнів.
Мав старший син наймення Мов.
Він був охочим до розмов.
І говорив Мов так чудово,
Що розуміли щиру мову
Комахи, звірі, риби, птиці.
Складав син вірші для цариці
І гарно так читав для неньки,
Що в неї тануло серденько.
Укласти міг угоду строгу.
Земрада дякувала Богу
За сина милого. Й коли,
Бувало, з’їдуться посли,
То Мов їх словом привітає,
Все розтлумачить – добре знає
Заморські мови й етикет,
Ніщо для нього не секрет.

А другий син, що Гером звався,
Геройством справжнім відзначався,
Ніхто із ним у боротьбі
Не міг зрівнятись, далебі.
Зачувши Гера, вороги
Усі тікали. Ні ноги
Чужої в царстві не ступало.
Самої слави вистачало,
Щоб всіх нападників прогнати.
Пишалась ним цариця-мати
І Бога славила не раз,
Що сина дав у добрий час.

І третій син ріс у пошані,
Бо дні проводив у старанні
І працював як пташка рання
Від сходу сонця до смеркання.
Носив ім’я царевич – Рад,
Бо завше мудрістю порад
Ставав усім він у пригоді.
Тому і славився в народі.
І третій син – дарунок Бога,
Цариці радість і підмога.

Четвертий – Буд – палаци, храми
Своїми власними руками
На дивовижу всіх країв
Створити вправно й швидко вмів.
Бува, не стулить і очей,
І недоспить не раз ночей,
Аби-но чудо із чудес –
Палац підняти до небес,
Серця привабивши красою.
Любов’ю й вдячністю людською
Був Буд зігрітий. І цариця
Могла царевичем гордиться.
Доцільно тут якраз сказати,
Що після Буда мала мати
Доньку – царівну Арійдану,
Та ще про неї мовить рано –
Нехай спочатку про синів,
Бо ті достойні гарних слів.

І так, ще двійко близнюків,
Рожевощоких малюків,
Всевишнім послано цариці.
І ними як не похвалиться?
Хоча й малі, але слухняні,
Привітні, лагідні, кохані.

А от царівна!.. Арійдана...
Немов жива болюча рана!..
Над усіма лише кепкує,
Що каже матінка, не чує.
А що вже хитра, то крий Боже!
Хто б не просив, не допоможе.
Так хитро справу поведе,
Що всіх круг пальця обведе.
Вже як Земрада не старалась,
Донька на краще не мінялась.
Ані заморські вчителі,
Ні чужоземні лікарі,
Ні чаклуни, ні добрі феї,
Що піклувалися про неї,
Нічим зарадить не могли,
А вставши з лівої ноги,
Царівна їх від себе гнала
І що хотіла витівала:
Вертілась перед дзеркалами,
Пускала зайчики до брами,
З книжок зривала самоцвіти,
На клумбі стоптувала квіти,
Лякала слуг, підкравшись ззаду.
І сум, і жах проймав Земраду.
Страждала й плакала. Бо ж мати...
Як Арійдану рятувати?

Брати обходили царівну.
Та умудрялася все рівно
Вона нікчемну побрехеньку
На хлопців вигадать хитреньку.
А якось ось що учинила:
Вікно у себе відчинила,
Перевернула все вверх дном,
Свій скарб розкидавши кругом –
І самоцвіти, і коралі,
Та й наче в розпачі, в печалі
Запхинькала, що от, брати
Посміли бач куди ввійти
І учинити справжній бешкет –
Порвать прикраси, вкравши решту
Дорогоцінних камінців...
І бгала хусточку в руці,
І так вже жалібно кривилась,
Що аж цариця розгубилась:
Невже це вдіяли сини?
Не може бути, не вони!
Але ж царівна так ридає...
О, що ж робить Земрада має?

Покличу, думає, синів.
Якщо не винні, поготів
Я маю з ними говорити,
Бо якось далі треба жити...

І от царевичі й цариця
Разом зійшлися у світлиці.
Земрада каже:
– Як же так,
Я не чекала аж ніяк,
Щоб ви таке сестрі вчинили,
Мої сини, кохані, милі...
– Якщо ти віриш Арійдані,
То відмовляюсь я зарання
Від оправдань. Годи сестриці,
А нас кидай хоч до в’язниці, -
Почула матінка від Мова
Водночас горде й тверде слово,
Гіркий і зболений отвіт.
Немилим став їй білий світ...
Докинув другий син:
– Відвага
І міць безсилі перед цим.
Була б нападників ватага,
Я б переміг кивком одним.
А так – не знаю, що й казати...
Вирішуй ти – ти наша мати.
– Я б міг порадити сестрицю
Прикликать зараз же в світлицю –
Нехай би сміла повторить
І нас отут оговорить!
Та не пораджу, – каже Рад. –
Це не звільнить її від вад,
Ніщо вже їй не допоможе.
То й сперечатися не гоже...

А Буд додав:
                    – Я їй збудую
Найкращий терем. Хай сестра
Іде із нашого двора.
За нею я не пожалкую!
Нехай відчепиться од нас.
Таки провчить царівну час!

– А ви що хочете сказати? –
У близнюків питає мати.
– А ми завжди бажали мати
Сестру не в’їдливу і кляту,
І не облесливу лисичку,
А ніжну, лагідну сестричку.

О, як зітхала бідна ненька!..
Єдина донечка рідненька –
І ось таке від неї лихо...
Синам сказала мати тихо:
– Царівна тут не винувата.
Я вам би мала розказати...
Та все надіялась на краще.
Не сміла вірити нізащо,
Що і одна лиш вада клята
Все може раптом зіпсувати...

Коли царівна народилась –
З дарунком я не забарилась
І, як ведеться в нас іздавна,
Бджола чарівна – мила, славна,
Летить до царської скарбниці –
Й несе для вашої сестриці,
Крильцята пружні розпростерши,
Три подарунки: дар найперший
Й найголовніший – Доброту,
Дар другий – ніжну, золоту
Дівочу Вроду, ще дар третій
Несе Бджола в легкому леті.
Хоча помітно і втомилась,
Усе ж за Мудрістю пустилась:
Без цеї жити на Землі,
Немов навпомацки, в імлі...
Та Бджілка трохи помилилась –
Від курсу, мабуть, відхилилась,
Принесла Хитрість ненадійну...
Та я собі була спокійна:
Щоб вада ця не заважала,
Я знов за Мудрістю послала!
Та вже на те вона і Хитрість –
Її не перехитрувать...
Царівна стала підростать –
Усе мов гулькнуло у воду:
Сердечність, ніжність, щирість, врода,
Ні в чому Мудрості не знать,
На всьому Хитрості печать...
То ж треба думати, гадати,
Як нам царівну рятувати...

– Так ось чому вона така,
Сестричка наша бідолашна...
Піти б на Хитрість врукопашну!
Та битва з Хитрістю яка?..

Мовчать, замислились брати:
Як Арійдані помогти?
А сталось так, що Арійдана,
Ждучи для хлопців прочухана,
Задумавши цю хитрість нову,
Всю ту підслухала розмову.
Проте не те вона почула,
На що так ревно сподівалась.
Куди і хитрощі дівались!..
В ту мить про все вона забула.
Тепер царівні стало ясно,
Чому не раз була нещасна,
Чом все здавалось їй немиле
І щось мов мучило. Та сили
Із тим боротись не ставало.
А хвиль гірких спливло немало!
– Мене лиш матінка жаліла...
Хоча від мене зло терпіла.
І що тепер мені робить?
Так, як жила, не хочу жить.
Було ганьби, але доволі,
Бажаю іншої я долі!
А що ж надумали брати?
Із Арійданою піти
В пустелю дику й там лишити –
Отак царівну обхитрити.
– Так, це жорстоко, – каже Рад, –
Та вже нема шляхів назад:
Або царівна схаменеться,
За розум все-таки візьметься,
Або навіки пропаде –
Не знайде спокою ніде.
А через Хитрість постраждає –
Хай проклятущу проклинає!
В пустелі будучи сама,
Згадає, може, й нас вона...
І пожалкує, що колись
Ми до душі їй не прийшлись.
Оце єдиний порятунок.
Хоча гіркий, неначе трунок...
–Порада мудра, – каже Мов, –
Лиш треба зважить знов і знов,
Щоб не загинула сестра.
Піду я першим із двора
І попереджу скорпіонів,
Гадюк-зміюк усіх фасонів,
Щоб з нею чемними були.
– А я вночі піду, коли
Царівна буде міцно спать,
Щоб хатку їй побудувать, –
Із співчуттям промовив Буд. –
То не важкий для мене труд.
– А я таємно на кордоні
Стояти буду в охороні –
Ніяких зайд не допущу,
їх до пустелі не пущу, -
Сказав відважний, мужній Гер,
Що мовчазний був дотепер.

Ще й близнюки навперебій
Розповіли про намір свій –
Лишить в хатинці для сестрички
Солодкі, стиглі полунички...

І все те чула Арійдана!..
І серце тліло, наче рана;
Брати, забувши всі образи,
Її жаліти стали зразу.
Пом’якшить присуд свій старались,
Неначе в чуйності змагались...
Так їх хотілось обійнять!
Проте братам не треба знать,
Що їй відомий їхній план.
Бо скажуть: ще один обман.
Хто їй повірить після всього?
– Піду збиратися в дорогу –
Самій найкраще відійти,
Звільнить братів від гіркоти...

От на зорі царівна встала,
Братам і матері сказала:
– Зібралась я іти в пустелю.
Знайду собі в пісках оселю
І поживу якийсь там час
Сама-самісінька, без вас.
Бо дальше жити так не можу.
А відступать мені – негоже.
Брати гадають: це щось нове,
Мабуть, підслухала розмову
Та й щось задумала хитрюще,
І засмутилися ще дужче.
– Проте - пустеля є пустеля.
Хай поживе в ній пустомеля.
А раптом витвориться диво
І все завершиться щасливо?

Пустеля спекою зустріла.
Та Арійдана в далеч сміло
Іде одна. Навкруг пісок...
І пригадався холодок,
Густий, тінистий, буйний сад...
Та вже нема шляхів назад.
Зайшла царівна вглиб пустелі
І там надибала оселю,
Що збудував царевич Буд.
– Що ж, поживу тепер отут...

У низині стоїть хатинка.
Джерельце, наче намистинка,
Побіля каменя блищить.
Царівна зморена спішить,
Зайшла в хатинку. Стіл стільці,
Біленьке ліжко. Промінці
Веселі грають на стіні.
І полуниці запашні
Лежать на глиняній тарелі...
Та як прожить одній в пустелі?
Царівна думала, зітхала
І непомітно задрімала.

А вранці встала – й до кринички.
Умила чисто ніжне личко.
Коли це глядь – під камінцем,
Якраз над самим джерельцем
Лежить нещасна Черепаха –
Не може вибратись невдаха.
Царівна мовить їй:
– Бідненька!
Ану звідтіль вилазь швиденько!
І підіймає камінець.
– Ну от, біді твоїй кінець.
Тепер повзи, куди захочеш.
Прийдеш у гості - я охоче
Тебе приймать по-царськи стану,
Бо я царівна Арійдана!

Спускалась Ящірка в низинку
Та й зачепилась за билинку –
Колючка лапку їй дряпнула.
Царівна ранку обгорнула
Шматком тканини й мовить щиро:
– Іди собі, сестрице, з миром.
Повзи-біжи, куди захочеш.
Прийдеш у гості – я охоче
Тебе приймать по-царськи стану,
Бо я царівна Арійдана!

Упала в виямку гадюка.
Тепер їй вибратися мука:
Ніяк не виповзе звідтіль.
Слизький той камінь.
Все ж крізь біль
Щосили пружиться і в’ється,
Та тільки дарма, бідна, б’ється.
Царівнин пояс їй летить –
Гадюка вилізла умить.
– Спасибі, – шепче. – Заспокійся.
Мене, пустельнице, не бійся!
Царівна їй: – Якщо захочеш,
Приходь у гості. Я охоче
Тебе приймать по-царськи стану,
Бо я царівна Арійдана!

До джерела припав павук,
Невтомний майстер Шестирук,
Попив водиці – треба йти.
– А чим тобі допомогти? –
Пита царівна в Павука.
– Так ось, красуне, ти яка!
Стомився я, напали млості,
Дозволь зайти до тебе в гості.
– Заходь, заходь! – царівна просить
В моїй хатинці місця досить.
Ось відпочинь собі в куточку –
У затінку, у холодочку.

Тут до кринички прилетіли
Пташини дві. На камінь сіли,
Водиці вдосталь напились -
Розщебеталися, знялись
І вже збирались геть летіти,
Аж чують: – Рада вас зустріти
В оцих краях, дзвінкі синички.
Лишайтесь ще біля кринички.
У мене гостям – царська шана,
Бо я царівна Арійдана!

Гостей царівна в дім прохала,
Таки по-царськи пригощала:
По кухлю свіжої водиці
І найсмачніші полуниці!

Коли царівна встала вранці,
Павук, усівшись на фіранці,
До неї каже: – Подивись!
До тебе всі сюди зійшлись:
Гадюки, Равлик, Черепахи,
І ящірки, і різні птахи.
З тих пір всі стали разом жить
І дружно доленьку хвалить.
При тім без примусу, уміло,
Пустельний взявсь народ за діло.
Родючу землю Черепахи
Із запустельних берегів
Возили в возиках, що сплів
Для них Павук. Невтомно птахи
Носили в дзьобиках насіння.
А у гадюк було терпіння
Канавки рити, щоб туди
Налляли ящірки води.
А вже царівна висівала
Оте насіння. Ще й співала.
І кожний успіхам був рад,
Бо проростав квітучий сад!

Тим часом не голодували:
Із джерела водицю брали.
Привозив Равлик возом їжу
Із дальніх місць – поживну й свіжу.
Ще й птиці ягоди носили.
Усі старалися щосили.
Комахи, птахи і тварини
Таки не гаяли й хвилини.
Служили вірно Арійдані,
Своїй володарці коханій.

Усім була царівна мила:
Пустельний край перетворила
На пишнолистий зелен-сад –
Дала пустелі дикій лад.
І от царівна Арійдана
Усьому світу стала знана.
Лиш невідомо, чи брати
І рідна матінка сюди
У край далекий завітають,
Чи ще про неї пам’ятають?..
Цим серце краялось не раз.
Між тим, настав той самий час
Після семи невтомних років,
Коли царівна одинока
В пустелю дику забрела.
Країна збуджено гула
І готувалася до свята.
І ось прийшла та сама дата,
Яку очікували всі.
Палац розкішний у красі
Дерев, і квітів, і октав
Усіх пустельників зібрав.
Від страв вгиналися столи.
Які тут овочі були!
Напої, ягоди! А фрукти!
Та ще й привезені продукти:
Халва, зефір і мармелад,
І навіть справжній шоколад.
Царівна – в сукні вишиваній,
В вінку, в коралях. Довгожданій
Порі і рада і не рада:
Брати і матінка Земрада
Її забули... Серед свята
Царівна встала. І в палати
Пішла собі одним одна
І ледь не плакала вона...

Коли це чує – гомін, гам.
Йде до вікна – і бачить там:
Стоїть ридван напроти входу.
Так не раділо серце зроду!
Впізнавши рідних дорогих,
Царівна кинулась до них.
О, як усі вони зраділи!
Коли за стіл розкішний сіли,
Як прославляли Арійдану,
Красуню мудру, незрівняну!

А їй так личила засмага,
Привітність, людяність, відвага.
Це вже не та хитрунка квола –
Ця навіть Хитрість поборола
Шляхом трудів і доброти.
Все дивувалися брати:
Невже це диво не омана
І ця володарка рум’яна
Сестра їх рідна – Арійдана?
Прийшлось повірити. Авжеж!
І не було для щастя меж!

***

Чи правда це, чи вигадка – як знати?
З пустелі зникли сонячні палати.
Там навіть і нема давно пустелі -
Зелений сад, білесенькі оселі.
Давно царівна там вже не живе.
Бабуся лиш пустельницею зве
Свою малу онучку, що пустує.
Проте дівча ніколи не хитрує,
Бо їй запала в душу давня казка.
Запам’ятайте й ви її, будь ласка!