Казка

Є день один такий в природі,
Коли усяка звірина,
Як вже тепла чекати годі,
В глибокі схови порина.
О, день той завжди дивний дуже!
У казку відкриває шлях.
Сідай зручніше, любий друже,
Ми побуваєм в тих краях.

Що ж, кожний знає пізню осінь.
Мутніють дні. І неба просинь
Не часто лагідно сяйне.
Колючий вітер лиш війне –
І попливуть кудлаті хмари,
Немов овець старих отари.
Жовтіє листя, опадає,
На небі сонечка немає.
О любе літечко, ти де?
Ні, не чекайте, не прийде.
Царює Осінь невсипуща
І край оголює все дужче.

От якось осінню, в суботу,
Скінчивши хатню всю роботу,
Юнак із бідної родини,
Просту накинувши свитину,
Щоб якось голод відігнати,
Пішов до гаю полювати.
Іде, спішить, пришвидшив крок
Мисливець вправний – Сивоок.
Не раз він був на полюванні,
Та все частіше на світанні.
А це, на лихо, припізнивсь,
Ще як на те, зайшов кудись,
Що зовсім лісу не впізнає.
Зусібіч сутінь підступає,
І гай так дивно мерехтить,
Аж все міняється щомить.

Нічим юнак не поживився
Та ще, як видно, заблудився.
Ходив, блукав, аж чуб весь змок –
І став під дубом Сивоок.
Глядь – перед ним яскрава, ніжна
Блищить галявина розкішна:
Це кілька променів від сонця
Все ж зазирнули у віконце,
Що отворилось в вишині.
– Чи це ввижається мені?
Такої дивної краси
Іще не бачив я ніколи!
Здавалось, гай був мертвий, голий,
А тут все сяє... Й голоси?
Стоїть під дубом Сивоок
Та й виглядає з-за гілок.
І що ж він бачить? З-під коріння
На ту галявину створіння,
Що в лісі древньому живуть,
Перемовляючись повзуть.
Зелені ящірки, гадюки,
Вужі і жаби, їжаки,
Прудкі куниці - чепурухи,
Сіренькі миші, ховрахи –
Всі спотикаються, спішать,
В надії інших обігнать.
Зібралися: малі й великі.
– Царівно! – голос чийсь покликав.
І враз відкривсь трухлявий пень,
І в хорі дивному пісень
Всіх лісових отих створінь
Немов чиясь майнула тінь –
Змія-красуня появилась,
Немов гірлянда засвітилась
На скелі гострій, на краю,
Аж тихо стало у гаю.
О, як змія та танцювала!
Як легко тіло вигинала!
В чудовім блиску, візерунках,
Змія-красуня, як чаклунка,
Усе живе заворожила –
Така в краси могутня сила!
А Сивоок те диво бачить –
І що ж, гадає, все це значить?
Та ось змія немов завмерла.
Де був узір – найкращі перла
І самоцвіти проявились.
Змія умить перетворилась
На диво-дівчину, Царівну,
Що не знайти їй в світі рівну!

На неї дивиться юнак –
Не відведе очей ніяк.
Бо що й казати, ще ізроду
Не зустрічав яснішу вроду,
Таких очей – палких зірок.
І закохався Сивоок...

Вона ж його не помічає,
А лісовий народ стрічає,
Який зникає в пні, в тунелі,
В казковім краї – Підземеллі.
Царівна всім допомагає
Й на дуба скоса поглядає.
Та хто думки її вгадає?
Уже ніхто не бродить гаєм.
Усе сховалось. Лиш вона,
Красуня лісу чарівна,
Ще постояла коло скелі
Та й зникла також в Підземеллі.

А Сивоок ні в сих ні в тих.
Немов на крилах молодих
Пустився враз униз, за нею.
В кінці тунелю, під землею,
В палац розкішний увійшов,
Проте Царівни не знайшов.
Снують усюди тільки миші
Посеред спокою і тиші.
Царівна-Миш сидить на троні
В гранчастій сяючій короні.

Мисливець низько їй вклонився,
Ще й на коліно опустився,
Питати став, де тут Царівна,
Прекрасна дівчина – Зміївна.
І відказала Миша строго:
– В палаці більш нема нікого.
Женись, юначе, на мені –
Щасливі будуть наші дні!
А якщо ні - то у темниці
Лиш на одній сирій водиці
У мене стільки проживеш,
Аж поки заміж не візьмеш!
А Сивоок на те: – Нізащо!
Та, що шукаю я, найкраща.
То ж відступіться миші сірі –
Ви не страшні для мене звірі!
Знайшов тунель, розгрібши хмиз,
І поспішив мисливець вниз.
Лютились миші. І просили,
Та зупинить не мали сили.
Нелегкий шлях юнак долає.
Куди податися гадає,
Бо раптом зразу три нори
У різні боки простягнулись.
Пискляві вигуки згори
Тут Сивоокові почулись.
Маленька сива добра Мишка
За юнаком скрадалась нишком.
І ось відкрилася й сказала,
Що їй Царівна помагала,
Як в пастку раз при ній попала.
Хоч днів з тих пір спливло немало,
Та Мишка хоче відплатить –
І показала шлях умить:
Праворуч треба повернути –
Царівна там повинна бути!

Спішить юнак. Забув про втому.
Тим часом, родичі удома
Вже виглядають юнака:
Чи не пригода з ним яка?
Не знайдуть спокій батько й мати:
Чи не піти його шукати?
Чи зачекати ще до ранку?
Вернутись мусить до світанку!

А Сивоок спішить униз.
Сміливо ставши на карниз,
Він перейшов страшне провалля
І опинивсь в розкішній залі.
На троні Жаба там сиділа,
Як видно, нудилась без діла.
Коли уздріла Сивоока,
То аж підскочила високо,
Тоді вмостилась зручно знову
І повела таку розмову:
- Куди, юначе, поспішаєш?
А чи зостатись не бажаєш?
Як не бажаєш, то чому?
Тебе у прийми я прийму.
Нащо тобі, скажи, Царівна?
Ти не знайдеш її все рівно.
Бо я тебе не відпущу.
А як втечеш, то не прощу.
Тоді сидітимеш в темниці
Лиш на одній сирій водиці.
А Сивоок на те:
                    – Нізащо!
Та, що шукаю я, найкраща.
Ти, Жабо, дай мені дорогу,
Ато розгніваюсь, їй-богу!

І як жаби не наступали,
Проте нічого не доп'яли –
Не поступився Сивоок,
Лишень вперед пришвидшив крок.
Іде в найглибше Підземелля –
Десь там Царівнина оселя!..
Навкруг виблискує каміння,
Немов зірок нічних світіння,
Із далини яскраві свічі
Заклично дивляться у вічі,
Лунає ніжний тихий спів -
Дівочий голос, лиш без слів...
На стінах всюди візерунки,
Казкові відблиски, малюнки
Й Царівни милої портрет!..
І раптом - хитрощі тенет,
Вузькі і темні переходи
З гірської дикої породи,
Бурхливі ріки і струмки,
Поблідлих квітів пелюстки,
Бездонні прірви, гострі скелі
Усе було в тім Підземеллі!

І врізнобіч знов три нори,
Знов голос чується згори.
А то скрадалась Жабка тихо.
Її колись від злого лиха
Царівна, лагідна і мила,
Урятувала й захистила.
От Жабка й хоче відплатить,
І показала шлях умить:
Праворуч треба повернути –
Царівна там повинна бути!

На холод-голод не зважає,
Мисливець далі вирушає –
Спішить знайти, як сонце ясну,
Царівну любу і прекрасну.
Бо хоч чиясь недобра сила
Колись її заворожила,
Та він порушить злі старання,
Розтопить їх своїм коханням...
Весь вік у парі проживуть.
Отак юнак долає путь.

Нора звивається, петляє,
Враз стрімко вгору повертає,
Дереться вверх тепер юнак:
- Ну і дороги тут, однак!..
Та ось печера перед ним.
Прозорі тюлі, наче дим,
Ледь прикривають вхід у терем.
Маленькі очки, наче терен,
Меткої, жвавої Куниці,
Отого терема цариці,
Вп'ялись, як кігті, в Сивоока.
О горе! Знов йому морока!

Куди б не йшов – бери праворуч,
Тоді царівна буде поруч -
І Мишка, й Жабка вчили так,
Та сумніватись став юнак.
Пропала, думає, Царівна.
Бо не проста, таки чарівна...
Супроти тих могутніх чар
Безсилий навіть серця жар...
Вона про мене, мабуть, знає
І от навмисно уникає...
То, може, краще повернути,
Аніж нелюбим милій бути?..

Без слів покинувши Куницю,
Ще й розваливши їй темницю,
Бреде у розпачі юнак.
За що страждаю я отак?..
Хай буде ця нора остання.
Вернусь додому до світання...

Коли це чує: хтось за ним
Дереться виступом крутим.
А то була метка Куниця –
Царівни милої сестриця,
Її подруга лісова.
З-за скелі носик висува –
Вона у вишитій торбинці
Принесла хлопцеві гостинці:
І діаманти, і топази,
І хризоліти, і алмази –
Підземні поклади-дари,
І щиро мовила: - Бери!
Тобі й Царівні пригодиться!
Пораду ще дала куниця:
- Іди як йшов. Не сумнівайся,
Назад, гляди, не повертайся!

Махнула хвостиком пухнастим -
Ще треба вміти так пропасти,
Немов її і не було,
Лиш підземелля загуло.
Узяв юнак оту торбинку.
Глядь – вихід! Вверх без
відпочинку
Біжить по сходах Сивоок.
І став. О диво! Між гілок
Він знов галявину ту бачить!
Забилось серденько юначе,
Бо на пеньку, побіля скелі,
Спустивши очі вниз веселі,
Красою сонню тільки рівна,
Сидить, всміхаючись, Царівна.
До неї тут юнак підходить,
Очей із неї він не зводить.
Красуня встала, розпрямилась,
На Сивоока задивилась,
Йому по хвилі каже так:
– Ти здоганять мене мастак.
Долати відстань вмієш славно.
Та чи стріляєш ти гак вправно?
Якщо в мій перстень попадеш,
То вже навік мене візьмеш.
А не поцілиш – прощавай,
Усе це зникне – я й мій край.
Бо не розвіються злі чари,
Раз ми з тобою не до пари...
Тут Сивоок дістав рушницю,
Від пня скоріш відвів дівицю,
У неї з пальця перстень зняв,
Навпроти стовбура поклав
На невеликий камінець.
Приліг, прицілився стрілець –
Як грім – так постріл пролунав.
Біжать обоє. Є! Попав!
У самий перстень, бо за ним,
Пробитий пострілом одним
Трухлявий пень. Така удача!
Рука не збочила юнача.

Царівна кинулась до нього,
Вже як до свого молодого,
І задивилась в саму душу...

На цім скінчити казку мушу:
Як молоді йдуть під вінець,
То казці тут-таки кінець.
Та ще й сподіваний, щасливий,
Усім на радість – справедливий.

Отож – до зустрічі, бувайте!
Про Сивоока пам'ятайте.
І про Царівну молоду.
А я собі у гай піду.
Знайду старий трухлявий пень –
Чи не почую там пісень?
Вже що почую і побачу,
Переповім і вам. Одначе,
То іншим разом, не тепер.
Якщо не нині, то в четвер!