ЛЕГЕНДА ПРО ДОБРАДУ

Життя іде, усе минає,
Та, як гора, народ стоїть!
О, скільки він легенд ховає
У чорнім мороці
Століть!
Є в давнині й повчань,
І ладу.
Збере дідусь, бувало, чадо
І починає тихо,
Радо
Легенду сиву
Про Добраду.

Жила вона в часи далекі,
Коли гніздилися лелеки
Спокійно на святій
Землі,
Коли текли прозорі ріки,
Коли не знали збіжжю ліку,
Гаї не танули в імлі
Радіаційного нашестя.
Гуло життя
На перехресті
Війни і миру,
Як завжди.
Та почувалося спокійно,
Бо Руссю правив
Князь надійний
І захищав край
Від біди.

... Жила Добрада
Не в світлиці,
Не у хоромах, 
Не в столиці,
А у горі,
В сирій норі.
І як коли, в якій порі,
Комусь здавалася
Каргою,
Відлюдикуватою і злою,
Комусь,мов квітка,
Молодою
І загадково-чарівною,
Що і очей не відвести.
Зустрічні часто
Дивувались,
Коли з чаклункою
Спіткались:
Чом так світлішали
Хати,
Немовби сонечком
Займались?
Чому уся вона мінялась
І все мінялося
Навстріч?
Ніхто не знав,
У чому річ.
Житло її,
Мов жартувало:
То блякло,
Блідло,
То сіяло
В шовковій райдузі
Тканин,
У зливі золота й перлин.
Із княжим теремом
Ставало
Красою й розкішшю
На спір..
І слави їй не бракувало –
Ішов про неї поговір...

Як добрий хтось
Стрічав Добраду,
То мав і раду,
І пораду.
Бувало, чесних захистить,
Калік і хворих не відпустить,
Поки недуга
Не попустить, –
У кожнім горі підсобить.
Видать, чутливе серце мала,
Коли так людям
Помагала,
Раз знала,
Що кому болить...
А зовсім поруч від гори,
І від столиці недалеко,
Жили в хоромах
Три сестри.
Найменшій там
Велось нелегко,
Бо наймилішою була,
Бо мала чисте,
Ніжне серце,
Прекрасні очі,
Мов озерця,
І в простоті душі жила.
Її сестриці зневажали
І часто дома
Залишали
Саму – самісіньку,
Одну.
Вони ж не нудились
В хоромах.
У найдорожчих сукнях
Нових
На гомінкім хмільнім
Весіллі
Часи проводили
В дозвіллі.
То вирушали у столицю
У гості
Чи на вечорниці,
А то блукали
По гаях,
До ворожбиток
Знали шлях,
Вели приємні
Скрізь розмови
Про женихів
І про обнови.

Та якось раз
Сестриці втрьох
В ранковий бір помандрували,
Суниць пахучих
Назбирали,
Нарвали зілля і квіток.
І вже збиралися
Додому,
Коли це
На пеньку гнилому,
На самім сонці,
На узліссі,
У щедрім тім
Зеленім лісі
Вони угледіли старицю.

Завмерли діви,
Старших лиця
Аж затряслись від злого сміху,
Неначебто якусь потіху
Отут побачили вони.
(На щастя, та бабуся
Спала
І їх насмішок не чувала).
– Такої гидкої карги
Не зустрічали ми
Ніколи! –
І гострим поглядом
Вкололи
Оту стареньку.
Ще й опеньком
Бридким прозвали.
А наймолодша їх
Сестра,
Узявши листя і травиці,
Торкнулась голови стариці –
Прикрила тім'я,
Бо пора
Якраз обідня наставала,
І сонце дужче припікало...

Стара прокинулась раптово,
І забриніло
Щире слово:
Подяку склала за турботи,
Що захистили від спекоти
Сестриці милі...
І по хвилі
Їм пояски подарувала.
Зітхнула тихо
І – пропала.

А пояски ті на долоні
Лежать у кожної.
Червоні
Припали старшим двом.
А їй,
Красуні юній і простій
Діставсь біленький поясок,
Що був мов звитий
З пелюсток.
Наділи сестри пояси –
Їм ще добавилось краси.
Червоні мліли, наче жар!
Обняв найменшу щирий дар.
О, як він ніжно відтіняв
Красу, що Бог подарував!

Коли верталися до двору
Сестриці в ту обідню пору,
Їх зупинила княжа звістка:
Потрібна князеві
Невістка!
Весь Київ збуджено вирує.
Для сина князь старий
Готує
Все, що належиться
По праву,
Щоб рідний син
Обняв державу
Своєю дужою рукою.
Та не один. А з молодою
Княгинею.
Щоб Русь міцніла,
Щоб слава птицею летіла
За гори,
Доли
І моря
Про руський край
І владаря!
Мов сонце,
Княжич був прекрасний,
Світився мужньо
Погляд ясний,
Бо в серці доблесть
Не ховав –
Її відкрито проявляв,
Пильнуючи земель кордони.
Його ніякі перепони
Не зупиняли.
Змалку,
Зрання
Уже сидів він на коні.
Все юний князь мав,
Лиш кохання
До цього часу
Не зустрів...

Та ось і вечір.
Бал гуркоче.
Танцюють діви.
Кожна хоче
Себе найкраще показати –
Із юним князем
В пару стати,
Із ним весь вечір
Танцювати,
У свій полон
Його забрати...

На тім балу
І три сестриці,
Немов близнята:
Білолиці,
Неначе скупані у росах,
З живими маками у косах,
Самі, як маки
В спілім житі...
Проте серця красунь
Закриті.
Вгадати важко наймилішу
Дівочу душу.
Все ж не іншій,
А наймолодшій із сестер
Князь юний руку враз
Простер –
Веде до танцю серед зали.
Сестриці скоса поглядали.
І заздрили.
Проте мовчали.
Та через час якийсь
Помалу
Вони обидві спам'ятались.
Бал залишили.
І помчались
В село одне – поворожити,
В надії долю обхитрити.

І пропонує їм ворожка:
Спокійно зачекати трошки.
Допоки вернеться сестра.
Тоді нехай із них одна
Їй перемінить поясок:
Привласнить звитий з пелюсток,
Сестрі ж залишить
Пояс свій –
Не стане чар ураз при ній
Добради, що зустрілась
В лісі
На пні гнилому,
На узліссі...
– То, значить, це була Добрада?
Вона сестриці помогла,
Та нас ще не перемогла!
І діви засміялись радо.
Хоч то була відверта
Зрада,
На душу їм лягла
Порада
Ворожки клятої
В садку.

Назавтра в білім
Пояску
На бал найстарша
Поспішила –
До танцю князя запросила.
Удавши з себе
Тиху мишку,
Середня тішилася
Нишком,
Що обхитрує скоро всіх,
Укравши пояс, хоч і гріх.
На бал останній в нім піде –
Князівство їй до ніг впаде!

А наймолодша?
Бідній їй
Невже стояти вік одній?..
До неї князь не підійшов...
Та розгорілася любов
В дівочім серці,
Мов вогонь!..
А князь від холоду
Долонь
Її найстаршої сестриці
Хотів у танці зупиниться.
Бо ніби щось
Його вкололо
І серце наче захололо:
Не та кохана вже,
Не та...
Вочах не сяє доброта,
І погляд душу на хвилює.
Вуста не манять. Серце чує:
Любов поблизу десь...
А де?
Нема коханої ніде...
І юний князь,
Мов сам не свій,
Спішить в хороми.
По пустій
Іде - сумує галереї.
Всі ніжні помисли -
Про неї,
Про незрівнянну,
Світлолицю
Омріяну красу - дівицю,
Що вчора в теремі із ним
Стрічалась поглядом ясним,
Що танцювала,
Мов лебідка,
Цвіла між інших,
Наче квітка.
Ще й усміхнулась
На прощання!..
І пробудила в нім
Кохання!
Хотів іти шукати
Милу,
Одне його лиш зупинило,
Що завтра знову
Буде бал.
Уже останній.
І на ньому,
На радість серцю
Молодому
Й як давній звичай
Вимагав,
А княжич звичай
Шанував,
І етикет, і ритуал,
Він віднайде
Свою княгиню -
Той ясний погляд,
Очі сині -
І не відпустить
Ні на мить,
Бо з нею хоче
Вік прожить!..

Тим часом дівчина
Нещасна
Все зрозуміла дуже ясно,
Що з милим князем
Їй не буть...
Та як його могла забуть?
Забуть тоді, як покохала!..
І бідна плакала,
Зітхала.
Та от спадає їй на думку
Знайти Добраду.
Ту чаклунку,
Що добрим людям
Помагає,
Що горе - сум перемагає.
І в темну ніч
Сама у гору,
В сиру холодну
Чорну нору
Вона зайшла.
В палац ввійшла!
І там побачила, –
О диво! –
Таку господарку Вродливу,
Що заніміла...
Не посміла
Сказать про біль
Пекучий свій.
Добрада
Усміхнулась їй
І заспокоїла дівицю:
– Сьогодні нам обом не спиться.
Вертай сміливо у столицю:
Не стануть шкодити сестриці.
Про все, що сталось, –
Знаю, знаю!
Та я про тебе пам'ятаю
І буду вік допомагати.
А злих людей
Не хочу знати.

Утретє вже
На бал останній
Сурми покликав
Голос ранній.
Зізвав у терем
Всіх дівиць,
А разом з ними –
Трьох сестриць.
Добрада тут – таки
Була —
Кохання чисте
Берегла.
Не довелось
Страждати князю,
Бо віднайшов кохану
Зразу,
Її до танцю запросив.
Їх князь старий
Благословив.
Тут раптом гості
Закривали,
Бо на сестер-красунь
Напали
Бридкі гадюки.
Люті муки
І смерть
Нещасних вже чекала.
Сестра-княгиня
Попрохала
Всім серцем добрую
Добраду
Забуть оту підступну зраду –
її помилувать сестер,
Бо зло забуте відтепер...
Гадюки впали,
Закрутились,
На пояси перетворились
І більше вже не ожили.

А князь з княгинею
Довіку
Щасливим дням
Не знали ліку,
у парі любо прожили.
Вони були чудові люди,
Можливо,
Більш таких не буде,
Хто б рідну землю
Так любив,
Хто б так кохав.
Перетворив
Свою державу,
Рідний край
У справжнє диво –
Тихий рай.
Була від Бога
Їхня влада.
Допомагала ж їм –
Добрада.

Отак-то, любі! Ваша ласка –
То хай живе легенда-казка!
Нехай потішаться внучата,
Нехай замисляться дівчата,
І хлопці – гарні козаки,
Бо і легенди, і казки –
То давнини чарівна мить,
Що підбадьорить, звеселить,
Найкращі мрії укріпить,
А, може, дечому й навчить!