Езоп і Родопа
(поема)

Пам'яті Микити Годованця
в переддень 115 річниці
від дня народження байкаря

У древній Греції родившись,
На те нічуть не розгнівившись,
Що від природи був горбатим
Та ще й занадто головатим,
Езоп потроху ріс та ріс,
Де навпростець, а де навскіс,
І виріс гарний козарлюга!
Бува, не раз дівчина друга
З ним, як стикнеться, аж зомліє.
А він, куди лиш вітер віє,
Туди за долею бреде,
При тім і вусом не веде.

А мав би, мав би хорувати,
Що хтось і ситий, і багатий,
І їсть, і п'є на позолоті,
А у Езопа – пусто в роті;
Що в когось розуму катьма,
Та на столі халва й хурма;
Що хтось відмалку ледарює,
А він працює й голодує;
Що в нього бідна рабська доля,
Що скрізь неправда і сваволя...
Проте Езоп таким удався:
Чим переймавсь – не зізнавався.
Чекав, дивак, на слушну мить,
Щоб плин буття свого змінить...
За кожну справу брався вперто,
Щоб якось вижити, не вмерти.
На все, спотворене фатально,
Реагував оригінально:
Хоча не знав до щастя броду,
Проте не ліз за словом зроду
Ні до своєї, ні чужої
Кишені, в принципі. В герої
Він через здатність ту пропхався,
За те й богами визнавався –
Сам Аполон спускав винця
Йому не раз через гінця
І додавав слова на кшталт:
Ти, мов, пройдисвіт, а талант!..
І що, родившись в Амфіумі,
Всіх амфіумців вартий в сумі.
Таки талант він мав ізмалку –
Не ліз даремно в перепалку,
Не дер ніде бундючно носа,
Не позирав на дурнів скоса,
Та ще й горілки мало пив.
І на ж – байками говорив!

Як має хтось погану звичку,
Він приплете туди Лисичку,
Чи то Осла, чи Порося -
Сміється Греція уся.
Вже так дотепно все розпише,
Що винуватець ледве дише -
Не зна, де дітись від наруги,
І хоч би луснув від потуги
Щось заперечити, довести –
Ніщо усі його протести!..
Хіба ж то правда не одна?
Ось в байці й випливе вона.
Езоп правдиве бачив ясно.
Філософ Ксантос дуже вчасно
Його, на лихо, приютив,
На горе, – грамоти навчив.
Езоп, як в буквах розібрався,
Байки вимислювать затявся.
Складав, корпів, ночами прів,
Щось муркотів, кректав, сопів,
Моргав одним і другим оком
Та й став казати ненароком
Оті байки, щоби він лус!
Підніс господарю гарбуз!..
Бо вже філософ поряд з ним
Здававсь нікчемним і тупим...
Де речі, він таким і був.
Не раз народ від нього чув
Таке, що й купи не трималось.
Над ним дитя - і те сміялось.
А він банькаті лупить очі
І нісенітниці торочить.
За пустобріх мав часто горе.
Наплів був якось він, що море
Зуміє випити за раз.
(А пив вино в ту мить і квас!..)
На те маєток свій поставив.
І був би вже його проґавив,
Та до Езопа причепився,
Щоб той в пригоді прислужився –
Урятував від глуму – краху...
Езоп уважив бідолаху,
Порадив ось що: скажеш так,
Коли до моря прийде люд, -
Що обіцяв - зроблю, однак
То не важкий вам буде труд –
У чашу море перелити,
А я вже з чаші стану пити...

Народ зглядається: диви!
Якої треба голови,
Щоб так усіх обхитрувати!
Розумний Ксантос – будем знати.
Він скоро виб'ється в герої.
Хоча... премудрості такої
Його Езоп навчив, видать, –
І це ми також будем знать!
– Езоп кмітливий, щоб він щез!
Лідійський цар, преславний Крез,
І той його до себе кличе.
Кого ж? Раба! Хіба так личить?
І вавілонські можновладці,
Хай їм добро на слові й згадці,
Та із Єгипту фараони –
Всі до Езопа на поклони:
Прийди, уваж, утни для сміху, –
Знайшли душі своїй утіху!..
Нема – філософа уважить.
Тобі хвала, Езопе вражий! –
Філософ думав. – Щоб ти скис!
З тобою, цацо, бачу – вниз
В людській свідомості скочуся.
Чи не продать такого гуся?
Нащо мені премудрий раб?
Куплю собі якусь із баб –
Чи там сліпу, чи чорно-синю,
Німу й глуху, аби рабиню.
Езопа збудуся мерщій –
Я через нього сам не свій.

Отож, надумавшись, з розгону
Купцеві звістку дав – Ядмону.
Як навісний не торгувався,
Вмить на рабиню обмінявся
(Щоб від Езопа буть подалі,
бо з клятим клопоти чималі:
– Мені всю славу він збавляє,
Купцеві ж ризику немає).
Езоп Ядмону впав у око,
І той підніс його високо:
У дорогий убрав кафтан,
Дав персонально свій диван,
До праці грубої не ставив,
А нахлебтавшись чаю й кави,
З ним гомонів про те, про се.
Він дав Езопові усе.
То й від Езопа мав віддяку.
Був раб вірніший за собаку.
Хоча, хоча... байки складав!..
І не ловив зазвичай ґав,
Коли траплялася дівчина,
Як ясна рожа чи калина.
Він добре баки вмів забити –
До серця кралю притулити.
Та дуже тим не переймався,
Аж доки випадок не стався...

Ну, ось воно, був а, єдине,
Що так в житті на тебе вплине,
Мов смерч закрутить і пов'яже,
І звідки те – ніхто не скаже...
Кому ми, люди, не байдужі?
І хто ті сили, владні, дужі,
Що світ на розсуд свій складають,
Наскрізь нас бачать, направляють,
Кудись ведуть. Але куди?
Чи до добра, чи до біди?
Коли у пастку потрапляє,
Хтось спершу згарячу не знає,
Що, як пушинка на долоні,
У долі власної в полоні...
А що про долю знає світ?
Який кому судився цвіт?
Хто розбереться до пуття,
Що то таке – людське життя?
Трактати фраз і перефраз...
Так ось що сталось якось раз.

Ядмон з Езопом за товаром
Ішли удвох міським базаром.
Коли це їх привабив шум –
Чи то захоплення, чи глум?
Юрба купців-работорговців,
Розчервонівшися на сонці,
Фракійку юну оточила –
Така в краси могутня сила.
Сама ж красуня-полонянка,
Морських піратів жертва-бранка,
На торг неначе й не зважала,
Як лань замислена стояла,
Вогнем палким світились очі,
Мов мрії снились їй дівочі,
Волосся в'юнилось, блищало –
Таких красунь зустрінеш мало!

Ядмон пропхався до піратів
І перервав сварки та крик.
Відсипав з надміром дукатів,
Бо торгуватися не звик:
Коли йшла мова про найкраще,
Не відступався він нізащо!
Вже вів фракійку до Езопа,
Та схаменулася Родопа –
Донька простого рибака:
За що це доленька така?..
Довкола швидко роззирнулась,
Із рук Ядмонових сіпнулась –
І стрімголов в базарний вир,
Аж охнув весь безпечний мир.

Ядмон хотів був доганяти,
Проте лишивсь як стовп стояти...
І ось же – як воно буває! –
Немовби більш людей немає,
Стрімка, в'юнка і легкотіла
Та на Езопа налетіла
У кам'янистім переході.
Езоп при всім чеснім народі
Красуню скошену підвів.
Тут і Ядмон якраз наспів.
І дуже вдячний був Езопу,
Що той спинив метку Родопу.

Не виривалася рабиня –
Угамувалась, знать, гординя,
Опам'яталась – не втече.
Потерши вражене плече,
Езопу дівчина всміхнулась
І за Ядмоном потягнулась.

Юнак услід їм почвалав.
Предивний настрій хлопець мав!..
Йому аж подих забивало,
Бо все в фракійці чарувало:
Як йшла, і тиха, і покірна,
Неначе сила непомірна
Її неждано підкосила.
Така здавалась ніжна, мила...
Езоп на неї облизався,
Не відстаючи вслід подався,
Та все дивився на рабиню,
Немов гурман на стиглу диню.

Ядмон, вернувшись у покої,
Тримався версії такої:
– Із цим, ласкав будь, не тягни –
В шовки красуню зодягни,
У позолочені хламиди,
Бо я на неї маю види.
Навчи читати і писати,
Ходи при ній, неначе мати!

Езоп у вуса усміхнувся,
Весь приосанивсь, стрепенувся,
Пірнув, як риба в очерет.
Частенько з нею тет-а-тет
Любенько, чемно скрізь ходив,
Представив їй немало див,
Знай, плів байки свої найкращі
І заманив в сердечні хащі.
Іще три дні не проминуло,
Як їх в безодню затягнуло
Любовних ігр і любих втіх.
Чи ж молодим кохатись гріх?
На жаль, не довго щастя мали:
їх на гарячому спіймали
І донесли купцеві вмить.
Ядмон готовий був убить
Раба підступного такого.
Та побоявся, мабуть, Бога
(Тож Бог рабу благоволив!)
Ядмон-купець богів не злив.
Езопа вшкварив раз по спині:
– Женись, варначе, на рабині!
А сам – подалі від біди.
Всю ніч ходив туди-сюди.
Уранці вирішив: догнати
Купців єгипетських!
Продати Невдячну дівку. Байкаря
Послати вдалеч – за моря.
Хоча... байкар ще пригодиться,
То не проста звичайна птиця.
Бо недарма шанує всяк –
На ньому вищий сяє знак...

Езоп в ногах його валявся –
За кралю дуже оступався,
Казав, що жениться хоч нині,
Що скільки хочеш бий по спині,
Що той не мав би справді копу,
Хто б упустив таку Родопу...

Весь щирий люд на те зглядався.
Езопа знавши, здогадався
Ядмон про те, що цей горбун –
То неабиякий хитрун!
Що він в кумедію удався,
А сам женитись не збирався.
Та розкусила і Родопа
Нещирість “любого” Езопа.
Так розійшлась тоді фракійка –
Ледь не вкусила парубійка.
Хоч злилась дівка задарма:
Бо чи не вабила й сама
Езопа в темному куточку?
Сама хапала за сорочку,
Сама чіплялася за шию,
Ну, а тепер шипить і виє.
Грозить помститися. Авжеж!
Нема нахабству дівки меж.

Купці єгипетські зраділи
Покупці цій душею й тілом.
Забрали бранку із собою –
Пора настала супокою.
Езоп з Ядмоном помирились
І непомітно так здружились,
Що рабовласник дав рабові
Папери скріплені, гербові,
Що вже не раб Езоп віднині:
І у гурті, й на самотині
Собі він власний господар.
Від щастя п'яний був байкар!
Байки аж сипались із нього.
Усіх приваблював мудрець –
І молодого, і старого,
І будь-якого, хай їм грець!
Бо той краде, а той хитрує,
Людей обдурить, ще й лютує.
Той марить заздрісно про владу,
А той про здирництво і зраду,
Той очорнить бажає всіх,
Ще й не рахує це за гріх.
Той за народ словами креше,
Немов собака пусто бреше...
Усім дав бобу. Та однак
Його вітає радо всяк.
Предивна сила в правді є –
Вона з людей людей кує.
А байка завжди правду знає,
Отож прихильників і має.
(Щоправда, має й ворогів –
Той люд таємним буть волів).

Так жив собі Езоп на волі.
Мав слави справжньої доволі.
І краль чимало знатних мав,
Але ж... Родопу пам'ятав.
І що воно за хитра штука?
Нема-нема – і раптом мука
Езопа скрутить пополам:
– Родопо, серце, як ти там?..

А час мине – і сам сміється:
Нащо мені таке верзеться?
Хітливу знаючи натуру,
Попав в її тенета здуру!
Езоп собі не зізнавався,
Що у Родопу закохався,
Що з нею був, як у раю,
Забувши місію свою...

Так от і справді: як Родопа?
Чи гніт нелегкий і робота
Її схилили геть додолу,
І замордовану, і кволу?
Чи хтось її за жінку взяв?
Не всі ж належать до роззяв!

Жила вона собі розкішно:
Ходила плавно і неспішно.
Багатий, знатний єгиптянин,
А не який-небудь поганин,
Її в купців перекупив,
Леліяв і боготворив.
Менефта в ній душі не чув.
У шати-злото зодягнув,
Над нею трясся щохвилинки,
Здував з розкішниці пилинки.
От раз, вдягнувши одіж білу,
Вона пішла в долину Нілу,
Купалась, ніжилась, як рибка.
На берег вибрела не швидко.
Татбеб на ніжку взула праву
І озирнулася лукаво –
Туди-сюди стріляє оком –
Один орел вгорі високо.
Хто викрав лівий черевичок?
Таких ніхто не мав тут звичок.
І побрела в Навкратис боса,
Замріяна, простоволоса.
Вже ніч ту спала і не спала.
Чомусь Езопа уявляла,
То милувала, то кляла –
Та нічка мукою була!..

Тим часом славний цар долини –
Амазис, мудрий фараон,
Також кудись у мріях линув.
Йому наснився дивний сон:
Зваблива вродою красуня –
Розкішні коси, біла сукня...
Прозорі хвилі, ніжне тіло...

Єство Амазиса хотіло
Кохання справжнього пізнати...
А замість нього мусив мати
Лише... дві тисячі наложниць,
Нудній байдужості тотожниць.
Великодушний, справедливий,
Не був із ними він спесивий,
Та мимоволі занедбав.
На лоні гаю і мурав
Він раз на тиждень суд чинив
І ті години полюбив.
Бо то була потрібна справа,
А не потіха чи забава.
Бо то принада із принад,
Коли у царстві мир і лад.

У день той все текло, як завше:
Природу з ділом поєднавши,
Чинив Амазис правий суд:
Комусь пеня, комусь верблюд,
Комусь зневага на подвір'я,
Комусь оновлене довір'я...
При ньому свита. Раптом – що це?
Понад Амазисом пророче,
Узявшись десь, орел шугнув,
Аж простолюд притьмом загув,
Бо птах мав ношу незвичайну...
Прийняв цар рішення негайно –
Кивнув миттєво охороні,
Хтось з неї плеснув у долоні –
Із кігтів випустила птиця
Таке, що навіть не присниться:
Маленький плетений татбеб,
Без монограм, звичайно, й лейб.
На черевичку – позолота,
Гатунку тонкого робота.

В царя уява розігралась –
Йому красуня малювалась
Тендітна, мила, незвичайна...
Звелів герольдам він негайно
Міста та села обскакати,
Всім черевичок приміряти...
Прийшлось, звичайно, і в Навкратис
За тим наказом їм дістатись.
Татбеб приміряли й Родопі,
Менефті бідному на клопіт.
Ридав, благав він, та даремно...
Переконавшись достеменно, –
Підходить дівчині взуття,
Все роз'яснивши до пуття,
Взяли Родопу в колісницю,
Помчали прямо у столицю:
Чекав на неї фараон
В палаці пишнім в тіні крон.
Любовну цар припас промову,
Та при здибанні стратив мову:
Сон перевершила краса.
Такі бувають чудеса!
Бувають, може, ще і більші.
Є, є дива відомі й інші.
Бо де б взялася Попелюшка?
Як Шарль Перро, казкар і душка,
Про цю історію дізнався?
Достоту він з таємним знався!..

Тим часом дівчину в покоях
Немов царицю одягли,
У сонцесяйних тонких строях
До сонцеликого вели.
Корона-птиця, диво-шати...
Якби фракійка бідна, мати,
Свою побачила дитину!..
Не знала жінка до загину,
Яка дісталась доні доля...
Доньки ж була незрушна воля:
Подарувать царю лиш ніч,
Із ним лишившись віч-на-віч.
З цим довелось царю миритись.
Щоправда, мусів ухитритись,
Щоб не ставати на диби,
У ніч з'єднати три доби.
Велів згасити лампіони,
На вікна кинути запони,
Заради тільки-но “вечері”,
Дозволив відчиняти двері,
Щоб не розкрилась таємниця.
А на четвертий день дівиця
Була від'їхати готова.
Тож цар сказав прощальне слово:
– О, це була казкова ніч!
Але тепер... не в тому річ.
Сердечно тим одним журюся,
Як я за щастя розплачуся?
Поріг долаючи прощання,
Проси, красуне. Три бажання
Із вуст найкращих - то закон.
В ту ж мить почув їх фараон:
– Я, скориставшися з нагоди,
Прошу найперше – це свободи!
Вона за все мені миліша.
Та маю ще бажання інше:
На згадку ночі хочу квітку,
Що має справжню царську мітку.
Хто не обділений на пильність,
До мене в тім узрить прихильність.

Не довго думав цар, гадав,
У сяйві вранішніх заграв
Він лотос їй подарував,
Що щирим золотом сіяв.
Одну пелюстку квітки тої
Ім'ям „Амазис” удостоїв.
Бажання третє здивувало,
Хоч цар бажань чував немало.
– Раз обіцяв – прошу здійснити:
Як вмру, мене похоронити
В просторій власній піраміді.
Я дам і золота, і міді.
– А де візьмеш ти стільки злота?
Не всім підсильна ця робота.
Ти не царівна, не багата.
Чи скарб знайде твоя лопата?
Фракійка мовила спокійно:
– Не все так, царю, безнадійно.
Триденна ніч з царем – не жарти.
– З цих пір, повір, я стану варта
Уваги всіх чоловіків,
Що мають кошти для віків.
Збирать на смерть – хіба то гріх?
Самі складуть мені до ніг
Своє багатство і любов –
Міхи зітхань, сувій промов.

На тім вони і розлучились.
В Родопи швидко опинились
Великі кошти. Куртизанка
Удовольняла забаганки
Вельможних, знатних багачів,
А часом їх попихачів...
За років два розбагатіла,
Придбала дім і як хотіла,
Так з насолодою жила.
Та одержима тим була,
Аби помститися Езопу...
Образа мучила Родопу
І щось таке, що й слів нема,
Хоч через те жила сама.

Шість довгих років промайнуло,
Коли надією війнуло
Здійснити вимріяний план.
Якось один багатий пан,
Черговий відданий коханець,
Хоч тимчасовий гість та бранець,
Бо мав удома свій гарем,
їй розповів, що з байкарем
Прибув в Єгипет. Із Езопом.
Немов Родопу впік окропом!
Вона аж зойкнула. Швиденько
Записку, складену серденьком,
Езопові передала
І наче маківка цвіла.
Прецінь втішаючись до млості,
Езопа кликала у гості.
Десяток літ із пліч зняла –
Весь дім на ноги підняла.
Такий зчинила шум та галас,
Немов царя стрічать збиралась.
Таки і стріла, як царя.
Вітали слуги байкаря:
„Хвала! – кричали. – Геній! Браво!
Пребудь з митцем довічно, славо!”
Звучала музика повсюди.
Квітки Езопові на груди
І серпантин кидав нарід.
Родопа тут же на обід
Його премило запросила.
Якась незнана досі сила
У ній прокинулась немов.
Езоп від щастя аж холов.
Він відірвать не міг очей,
Не міг наслухатись речей,
Збагнуть достоту, як же міг
Минати стільки цей поріг?..

Родопа пальмове вино
Сама у чаші наливала.
При тім згадала, що давно
Вже їх така ж єднала зала...
Колись сиділи так удвох,
Та розлучили люди й Бог.
Зів'яли роки, як мімози...
В її очах блищали сльози.
Проте себе узявши в руки,
Під арф солодкі, щемні звуки
Езопа вивела до саду.
Ішла за ним, як тінь, позаду.

Згущались сутінки навколо...
Байкар спочатку мляво, кволо,
А потім палко, в замішанні,
Зізнавсь Родопі у коханні.
У вишині, в небеснім морі
Від слів його тремтіли зорі...
Десь хлипав, клекотав ручай.
Премудру ніч обняв відчай:
Цих двох, як дві відкриті книги,
Вона читала. Та відлиги
В жіночім серці не було -
Торжествувало помсти зло...
До самозречення, до згуби,
До крові закусивши губи,
Родопа прагнула розплати.
І хто, крім ночі, міг те знати?
Своє зневаживши кохання,
Таємні мрії, почування,
Вона горіла лиш одним
І не схитнулась перед ним:
Вдаючи з себе янголятко,
Сплітала вперто мертву хватку
На серці “зрадника” Езопа.
Не схаменулася Родопа,
Що пастка та на їх обох,
Бо власне серце тліло – ох!..
Та їй перечити не сміло,
Дарма стискалось і щеміло.
Воно, ув'язнене за ґрати,
Могло лише спостерігати...

Родопа вміло грала роль.
Вона вдавала, що кохає!..
Вдавати те, чого немає,
Вести чуттям своїм контроль,
Це зрозуміло, та коли
Душа від розпачу болить,
Бо справді любить, що тоді?
Незримо промені святі,
Серпанком сонячним повиті,
Що дочекались щастя миті,
Щосили рвалися на волю
Крізь невгамовну прірву болю...

Чуття Родопа загнуздала
І ще покірнішою стала:
Вона вже “здатися” готова...
Чекав Езоп в надії слова.
Родопа зникла у покоях.
За мить почулося: “Ввійди !”
Летить на крилах він туди -
Кохана у найтонших строях
В обіймах іншого на ложі!
Не фараона, не вельможі –
Раба з Аравії, слуги...
Так грім вражає, блискавиця!
В очах померкло. І круги
Крізь їх тіла, атлас і лиця!..
Покої - обертом дуги...

Як очманілий біг Езоп,
Куди несли відчай і ноги,
Не вибираючи дороги,
Аж поки тьма спинила: стоп!..
Ні, він не кляв свою кохану,
Щонайніжнішу, незрівнянну,
Він зрозумів її тепер,
Як мало сам не впав, не вмер...
Езоп відчув, що значить зрада,
Коли душа життю не рада...
Коли бринить одна принада –
Усезадобрююча смерть,
Що гасить долі круговерть...
Родопа так його кохала,
Як можна вперше покохать.
В п'ятнадцять літ надію мала
Навік з ним долю поєднать...
Бездумно знадив він і зрікся...
А ось тепер і сам опікся...
Прости, кохана, і прощай!..
Зітліло серце. Та – нехай!..
Не вміло щастя цінувати,
Гірку розплату мусить мати!
Воно, як я, Родопі спільник,
Кохання гіркого невільник...
Минуть літа, пусті, мінливі,
А ми... не будемо щасливі...
Окремо згаснуть наші дні,
На радість серця не рясні.
Як міг я жить без неї досі?..

Езоп на острові Самосі
Таки недовго потім жив.
У рідних Дельфах заслужив
На смерть, зневажливу і люту:
Його байки, немов отруту,
Жерці пихаті сприйняли.
Скупі, тупі, немов осли,
Та ще й зажерливі, як круки,
(Нарід від них набрався муки!..)
Себе впізнавши в тих байках,
Відчувши ненависть і страх,
На смерть Езопа засудили...
Зібравши в мить останню сили,
На скелі стоячи крутій,
Без каяття і без надій,
Езоп вдивлявся у блакить.
Чи бачив ту прекрасну мить,
Коли Родопа з млості в'яла,
Його до серця притуляла?
Чи ненароджених внучат?
Фракійський тихий рідний сад?
Адже і він фракійцем був...
Як вітер здалеку подув,
Доніс щось щемне, підсвідомо
Ковтнув той подих він судомно –
В ту мить і скинули його
В бездонну прірву людожери,
Довівши цим, що не химери
Про них творив мудрець-байкар.
Його байки – то кара з кар,
Людцям і нелюдам розплата –
Від перших злиднів до Пілата,
До всіх, хто совісті не має.

Життя творців – воно безкрає!
Допоки світ живий, із нами
Вони вимандрують світами.
Бува, зринають уві сні,
Приходять в думи і пісні,
В солідні профілі на гривні,
А часом – в марення предивні,
Де з нами навіть розмовляють:
Напоять душу і зникають.
Гостюють у Сковороди,
А потім он які плоди.
То в Гулака, то у Гребінки.
Так від сторінки до сторінки,
До Глібова, до наших днів –
Вогонь сердець їх не зотлів!
Душа Годованця Микити,
Вогню глибинному відкрита,
Теж відгукнулась. І не раз.
Лишив земляк байки для нас.
Тому пояснення немає,
Та дух Езопа в них витає,
Правдивий, чесний, непідкупний,
Для злонаміренників згубний...

Митці: художники, артисти,
Солодкострунні бандуристи,
Співці, поети, байкарі,
І драматурги, й казкарі,
І новелісти, й романісти –
Усі таки з одного тіста.
Із нот-мазків, з іскринок-слів,
З видінь пророчих, віщих снів
Спресовані магічно,
Летять до нас крізь тьму віків,
Крізь час і простір без замків,
Щоб вабити довічно!