У переддень зими

   Притихнувши, стоїть постарілий світ за перелазом. Стоїть і веде тиху розмову ні про що із розпелеханими намоклими жоржинами – останніми ліхтариками тепла.
   Ось і все...
   Відгуляли тумани і змовини, та вже й – весілля. Відтанцювали у них світилками руді берези, а потім щедро пообдаровували землю перепійними золотими червінцями. Затихла далека луна перелітного “курли”, останнє з якого замкнуло небо на ключ аж до найближчої весни.
   Тихо-тихо...
   Залишившись самітником, ледь погойдується дерев'яний журавель на криниці і тужливий його голос схожий на звичайне людське схлипування. Таке земне, таке знайоме... Чи то за літом журиться, чи за несправдженим щастям?..
   А осінь, зносивши святкові наряди, не раз прані-перепрані дощами, прискіпливо перераховує у скринях Долото опалого листя: кленове – до кленового, вишневе – до вишневого... Вже стоять на порозі кошики із пізніми червонобокими яблуками, клунки із мотками позбируваного “бабиного літа” та насінням айстр. Тільки і залишилося їй, що запрягти у трійку останнього сивогривого коня. Перший - невтримний, оманливий, другий - гнідий, мов пожарище, а цей, листопадовий - туман сльотавий. Ще лише дзвіночки під і дугу одягти, щоб ген-ген чули - осінь від'їжджає...
   Ну, наче все поробила. Скрізь впоралася, усім дрімоту : наспівала, озерам та річкам нагадала про майбутні холоди, веліла, щоб стереглися, не застудилися...
   Здається все...
   І грубку напалила, щоб новим помешканням затишно у домі було, і підлогу вимила, і вікна протерла, аби малюнок майбутній на склі (ще поки майстер всі сполохи-іскринки у вірній пропорції не змішав) легко вдавався.
   Точно все...
   Вже час...
   Ворота, до приходу нових господарів, вітер постереже. А ключ від колодки ось тутечки, під дощечкою другої сходинки лежатиме...
   ... А назавтра прийде зима...