То– хвилююча оповідь про рід наш красний, про страшні його випробування, про безсмертя його Долі світлої.
Микола ФЕДУНЕЦЬ, поет.
Стою на колінах перед пам'яттю убієнних.
Автор.
О! Знову:
– Ба-ам-м-м!..
Тягучий звук міді падає на солом'яні стріхи, на порожні вулиці, розхитує загуслу тишу над цвинтарем.
– Ба-ам-м-м!.. Ба-ам-м-м!..
У хаті Корбачів, на печі, двійко корбаченят – хлопчик років дев'яти і дівчинка чи не втричі молодша від хлоп'яти.
– Ба-ам-м-м!.. Ба-ам-м-м!.. Ба-ам-м-м!..
– Цуєс, Назалку? – підносить пальчик вище брівок своїх Олечка.
– Та чую, – нехотя озивається братик. – Людей ховають та й дзвонять.
– Лю-дей... хо-ховают? Куди-и?
– Хто старший, знає. Скидають у ями. Але тобі нащо це? Ось мама прийдуть, їсти принесуть.
– І нас поскидают... у яму?
– Нас – ні.
– ...-ам-м-м!.. ам-м-м... м-м...
КУДИ ВИ? МА-А!..
На долівці мама лежать.
Руки розкидані, голова набік схилена, очі дивляться і, нічого не бачать. Ніби скляні вони, мамині очі.
Назарка обійняв жах, та він зціпив зуби, щоб не скрикнути – Олечка налякається.
– Сцо, мама сплят? – засвітилась синіми оченятами сестричка.
– Аг-га! Сплять! – не втримався Назарко і заридав. – Хотіли їсти і... вмерли.
– Я хочу їсти!
– Нить! Ненаїсна.
– І я вмлу.
Білі мама, як та стіна між вікнами і над постіллю.
Торкнувся Назарко маминої руки. Холодна. Знову сльози хлинули з очей хлопця. Нема татка, не стало й мами. То що ж це? Ми з Олечкою вже сироти? Круглі-крутлі? Недарма вночі над хатою щось викрикувало ”пох-ховав! пох-ховав!” і лопотіло, ніби півень на жердині, коли намагається крикнути своє кукуріку голосніше.
Олечка до чого додумалась – припала до маминої голови і голосила:
– Встаньте, мамусю! Встаньте!
А попід вікнами хтось уже ступає чоботищами: гуп! гуп! гуп! Не одна пара чобіт. Хата чула таке гупання. Не вдень, правда, як оце зараз, — уночі. Тоді тато з мамою про щось перешіптувались. Назарко не спав. Не міг заснути. Антоша Вирлоокий стрічався йому на вулиці. Тільки зімкне повіки – Антоша суне на тебе страшний- престрашний.
– Арсене, – тремтів мамин голос. – Таке на світі коїться, що ой!.. Людей поночі, як звіра в лісі, виловлюють озброєні посіпаки, вивозять кудись.
– Ну, як виловлюють? – зітхнули тато. – Арештовують. Вивозять, є чутка, в Сибір. Є таке місце. Ну, не місце – там кілька країн би вмістилося. А ще Урал, Казахстан... Ловлять-арештовують, теж є чутка, ворогів.
У голові Назарковій заколотилася думка. Виловлюють – то ясно. Гурт чоловіків накидається на одного. Як той пручається, б'ють і тягнуть куди треба. А як... арештовують цих ворогів?
– Татку!
Певно, тато розтовкували б Назаркові оте чудернацьке слово “арештовують” – тут як загавкає біля воріт Бровко! Хряснув постріл. Кілька пар ніг загупало отак, як оце під вікнами. Але стрімкіше: ніби хтось від когось утікав, а хтось когось наздоганяв. 1-і... трах! о-о-о! – злетіли з круків двері, сінешні й хатні.
Мама не встигли взяти з колиски Олечку – в одвірках уже чорніла волохата від нічного мороку людська постать.
– Корбач! – блиснув наган проти місяця, що заглядав у причолкове вікно. – Ти – арештований.
– За що?! – зойкнули мама. – Хіба ми вороги які?
– На збір п'ять хвилин!
То було. А це Антоша Вирлоокий рвонув на себе двері.
Антоша збирає по хатах покійників – умирають люди. Він – підбирає. Вирлоокий може і напівживого відтарабанити на цвинтар до ями. Було вже таке. Підібрав хлопця, недалекого Назаркового сусіду Тимка, вмостив його на віз та й гаття-вйо-о! Нещасний вдихнув свіжого повітря, сплигнув з васага і подався, куди очі бачили. Антоша лаявся несамовито в Христа і поза Христа. Потім дивувався: що не однаково йому, Тимошеві, де і коли спустити дух? Все одно мого воза не минеш і ями на цвинтарі не обминеш! Сволота!..
Як уздрів Назарко Антошу, виструнчився у свічку.
Одне Антошове око – сиве – дивиться прямо в тебе, друге – коричневе – бере помимо, аж ніби збоку ним тебе він прострілює. По маму прийшов. А мама, вважайте, дядьку, не вмерли зовсім. Навіть дивляться. То що, треба їх брати і везти, щоб із-посеред тої чорної дороги, як Тимко-сусіда, утікали? Хіба то по закону?
– Мама живі-живісінькі! – відрапортував Назарко. – Стало їм недобре, бо їсти нічого. От. А так – нічого. То ви б, дядечку Антоне, ішли собі далі – до Шойми чи ще до когось, хто неживий.
– Х-хи! – стрельнув Антоша в Назарка не сивим, а коричневим оком – сиве дивилося кудись у бік, нишпорило по ліжку, по скрині та образах.
– Ригоре! – гукнув, мов генерал на солдата, Вирлоокий у сіни.
– Є робота? – озвалося неголосно і байдуже з-за дверей і гупнули чоботи.
– Єст! – ще на ноту вище взяв Антоша. – Тепер не сховається за свого Арсена. Свол!..
Назарко вірив, що мама ось-ось кліпнуть повіками, ворухнуться і спробують встати. Наче пробують. їм треба лиш підпомогти. Малий обидвома руками хапається за мамин лікоть. І в цю мить відривається від мами і летить кулею під обапол, що служить у хаті за лавку. Вирлоокий дав такого штовхана! Не чув Назарко Олиного лементу, і не бачив, як дві згорблених постаті виносили з хати маму. Антоша хмарився і скреготав зубами:
– Покірна яка стала!
Олечка заламала руки, як це роблять дорослі, благала:
– Мамо! Мамочко! Куди ви? Ма-а?..
Витріщився Антоша на Олечку коричневим оком.
Дівчинка заніміла, оглянулась і чкурнула у закапелок під піч, де ще недавно пишалися своїми боками горшки, більші та менші, а в мішку була картопля, принесена з погреба, і буряки червоні були на борщ. У закапелку тому Олечка осміліла, охоробрилась, вирачкувала в сіни і вже бігла повз грушу іще безлисту, повз криницю з корбою, але без відра. Ланцюг та відро забрали активісти у колгосп. Широкозада тітка Манька кричала: “Шо-о? Вам наші порядки не подобаються? Ану, писніть, кау!”.
За ворітьми Олечка побачила пару коней, у віз впряжених.
Задній затильник скинуто і звідти стирчать людські ноги. Антоша і Ригір саме викидали маму на цей віз. Ліва мамина рука зависла через полудрабок. Підвода рушила, і Олечка наздоганяла її. Бігла боса по болоті. Вночі околицею прошелестів дощ. Довго він бринів краплями об шибки у вікнах, кропив сліди від паркана до місця, де були ворота. Отож виплакався наперед. Ніби знав, що тут нині гулятиме смерть і ходитимуть її підсобники. А мо', він і не плакав, дощик. Може, радів, що має снагу пробігти ся від обрію до обрію.
Олечка переставляє ніжки. Сукенка лопотить на ній. Оченята повні сліз – чи бачать, куди ступає? Обережніше, Оле! Н-на! Ніжка права, ні – ліва! – сковзнулась, об щось гостре зачепилася. Дівчинка зойкнула. Кров цебенить, цебенить із підошви.
Мамина рука з-над полудрабка нема-нема і – ворухнеться. Знайде колесо переднє, потім заднє ямку на дорозі, цвиркає вода з-під шини – рука знову зробить отак: мах! мах! Мовби жива. Наче прощається.
– Мамо!
ТИ, ЯМО, ОЙ, ГЛИБОКА
Назарко спробував підвестися.
З-перед очей поїхала кудись піч, крутнулася і стала осідати й осідала стеля, а лавка-обапол схопилась підплигувати. Згодом все повернулося на своє місце: піч, стеля, лавка. І Назарко звівся на ноги.
Де мама? Де Олечка? А Вирлоокий і Григір? І Назарко згадав усе, що ту відбулося до того, як він опинився під обаполом-лавкою. Доплентався до дверей, переступив поріг, здолав сіни. Страх, що більше не побачить маму, піддав ногам сили. І хлопець вибіг на дорогу.
Вулиця порожня. Лише Олечка сидить, мов та кульбабка рожева на болоті, і тримає рученятами скривавлену ніжку свою.
– Оле! – присів біля сестрички.
– Болит! – заскімлила Олечка.
– Ходімо додому!
– По маму піду-у! Вони ручкою мені помахали-и! з воза-а!
Назарко глянув уздовж вулиці. Дві колії від коліс, як дві струни, подаленіли до повороту, де починається вулиця Слобідка, там, за поворотом, бриніли ті стру-николії до розхрестя-роздоріжжя, далі брали вправо і вже вдалині повертали побіля школи й огородженої парканом церковці. А там до цвинтаря близько. От куди поскрипів своїм возом Антоша Вирлоокий, прозваний також Семигубом. Варґатий вельми. Куди ж він може скрипіти, як не до ями?
– Я збігаю по маму! – пообіцяв Назарко Олечці.
– І я з тобою-у, – розплакалася мата.
– Сам я швидше!
– Візи.
– Проведу тебе до хати.
Олечка, тримаючись братика за руку, скакала на одній ніжці й лишала після себе червоні плями. Братик вифантазовував, що наздожене підводу. Мама вже, мабуть, зовсім ожили. Ітимуть удвох додому не вулицею, а городами з-за ближчої дороги. Сестричка витупцює наперед, світитиме оченятами своїми синіми. В хаті сказав:
– То я пішов.
І здавалося, що біг-летів. Ноги ледь-ледь ступали. Все ж подвір'я чиїсь з тинами і без них відпливають, ніби теж біжать, назад та назад.
І кіт ніякий дорогу не перебіжить. Нема в селі котів. Ніби їх і не було. Хоча було їх по два-три на кожному обійсті. А горобці так ті є. Ось і зараз невеличка зграйка їх летіла-летіла і присіла на торішні бур'яни. їжу шукають. Там насінинка, там ще щось – комашка, черв'ячок – жити можна.
А мені розбігаються три дороги. Водночас трьома дорогами не побіжу. Лише одною. A-а! Ласичка! Кожушок рудий, знизу білий. Виглянула з рівчака, роздивилася і шастьнула туди ж, у рівчачок. І для неї нема голоду. Тільки на людей голодомор. От тітка одна у селі, звідки мама родом, зарубала і зварила свого хлопчика. Не якусь там ласичку або горобця чи кота. Мама головою об стіну били, таке зачувши.
Видно стало із-за хат безхрестий верх церкви. Натискай, Назарку, на п'яти.
Наш бігун обігнув подвір'я шкільне і вже бачив підводу, що вкочувалася у цвинтарну браму.
Назарко був певен уже, що мати живі. Сусідський Тиміш ожив на возі Вирлоокого чи не ожив? То чому б не ожити мамі?!..
Підвода сховалася. За брамою. Та яка тут брама! Назва одна. На відкинутій на бік дошці наквацяний кимось зеленою фарбою хрест. Ну, але... І цвинтар наче не цвинтар. Де були дерев'яні хрести, одні горбики лишилися. Хрести кам'яні потрощені, повалені. Де були склепи, розрито. Шукачі цінного чогось тут побували. А Назарко не біг, не йшов, а наче плив.
Антоша і Ригор уже, мов колоди, скидають покійників у яму.
Ноги під Назарком стали гумовими, та він і на них прийшов-доплив до підводи, вхопився руками за лютню над заднім колесом, щоб не звалитися до мерців – бо ти, ямо, ой, глибока!..
– А... – звів погляд Назарко на Вирлоокого. – А ма-ма, дядьку, де?
Антоша не розгнівався і не стрельнув ні лівим, ані правим оком-у Назарка. Дивився врозкіс.
– На возі зверху була – поміркуй.
Відірвався Назарко від люшні, присів на землю – ноги підкосилися – і дивився. Міг лише дивитися. Отупіло і довго.
Антоша дістав із кишені штанів газету, надірвав з неї прямокутничок і всипав з кисета махорки, зліпив самокрутку і сказав Ригореві:
– Закурюй, якщо маєш тютюн і папірок – припалити дам.
Аж тут бабця звідкись об'явилися: невеличкі, сухенькі, мов трісочка. Підступили до воза ближче і покірненько так звертаються до Антоші та Ригора:
– Шиночки, жлобіт бабі лашку – шкиньте її у яму. Аби не мучити худібку, мене беждиханну вежучи, я шама придибала-м.
– Ще чого б не схотіли! – ошкірився Антошка. Його розбирала злість. Уздрів на бабиних ногах нові черевики, спідницю нову побачив, запаску і сачок, і хустину тернову. – Умреш, тоді просися у яму – що, я душогуб якийсь? Сволота!
Заможників-багачів Антоша ненавидів чорно. Бо хто мав що поїсти? Багач. Хто мав усяку одежу – кожухи, костюми, сорочки – як не ось такі-о... А хто мав коней. корів, свиней? Куркуль та підкуркульник! То розпотрошили вас та в Сибір – туди вам і дорога! Скатертиною! Бач, нарядилася! Служи їй. Віднога куркульська.
Назарко підвів голову. Бабця же, зачувши слова про сволоту і відногу, ожвавились, і, з беззубого їх рота полетіли прокльони – піднімали вони з гробу і царя Ірода, що перебив у своєму царстві хлопчиків-малят, бо надумав натрапити і знищити малого ісусика, і суддю Пілата – цей прирік Ісуса на смерть і вмив руки. Шипіло в губах чорних, як земля, ім'я володаря не бозна колишнього, не бозна із яких земель – а нинішнього, нечужого.
– Гашпид ти неотешаний! – плювалися бабуня і слина летіла мало не на Антошу. – Лінюх і штарець нешушвітний! Жгинь і плопади!
Вирлоокий отетерів. А що, коли бабині слова сказані в таку хвилину-секунду, що накличуть біду?! Здійсняться? Лайнувся Антоша в кільканадцять поверхів, скочив у віз і, стоячи на помістниці, періщив хребти коням віжками. А Ригір? Той поплуганився чи не до сільради по зароблений пайок – борошно, крупи, сіль...
Бабця примітили Назарка.
Він, як сидів, так і сидить. Вони тремтячими руками щось пошукали в себе за пазухою і дістали... печену картоплю. Думали по дорозі комусь дати, аби отче наш хто проказав, помолився Богу за їх грішну душу – на той світ ішли, до ями на цвинтар, бач, прошкували. Кілька картопельок принесла сестра з Журавлинець – чоловік чимось у колгоспі орудує – та пізно. І дід, і син, і невістка та їхні діти вже в ямі. То і собі зібралися стара. Щоб разом бути. По дорозі ніхто не трапився. А тут хлоп'я-дитя. Дитя що янголя – йому й подаруночок.
– На, онучку! На!
Як мама робили? Вдавалося їм щось їстивне добути, так і несли додому йому, синочкові, та Олечці-доні. Він принесе картопельку сестричці. Мама тут, на дні ями, Олечка, мабуть, досі плаче над ніжкою та чекає. Мама, як оживуть і виберуться на поверхню, прийдуть. Таки – прийдуть.
Не ступив Назарко і кроку, а вже відколупнув крихту картоплини і кинув собі в рот. Потім ще крихту вділив. А далі – зась! Бо нічого не лишиться.
Біг-ішов. Городами. Через подвір'я. Гнувся перед тинами, де вони були. Додому! Додому-у! І – прибіг.
Біля Олечки кров. Калюжка крові.
– Оле-е!
Сестричка спробувала підвестися на ноги і знову присіла. Оченята горять.
– Пливів маму?
– Нє-и! Вони самі прийдуть. А для тебе щось маю. Поглянь!
І примітив Назарко, що обидві ніжки в малої – і поранена, і непоранена – підпухли. Вся Олечка ніби потовстішала. Такою не була вона ні вчора, ні позавчора. Це ж вона – пухне вже! Лице вибілюється. Мо', з нею діється те, що з мамою було: пухли-блідли і... Тепер сестричка підпухає. З голоду! Але ж є шмат картоплини.
Тут Назарко розтулив долоню і майже весело сповістив:
– Картопля! Одні бабця дали.
– Надкуси, – проковтнула Олечка слинку. Назаркові ніяково стало – їв же він і раз, і другий раз їв.
– Я вже куштував, Оле.
– Надкуси-и!
Назарко вдав, що вкусив: хам-хам! – ротом. Олечка вхопила недоїдок, уся затряслася і швидко- швидко, не розжовуючи, проковтнула весь шматок, поглянула на обидві руки і присмутніла.
– Нема, – ледь вимовила. – Для матусі... не-ма... Братик став потішати розгублену сестричку:
– Ось наваримо, Оле, юшки. Вистачить і нам, і мамі. Вода в нас є і горщик є, сірники та хмиз.
– І мама наїдяться, сцоб не вминали в інший лаз?
– Щоб, Оле. Щоб не вмирали.
ВЕЧЕРЯЛИ
Мама черкали сірником по сірці на пачці.
Назарко черкає, і підпалює соломинки та хмиз під челюстями печі. Як розгориться, підсуне він усе це далі – там, на черені, горщик.
Води приніс Назарко не зотої своєї криниці – відро та ланцюг, як відомо, в колгоспі. Може, воно й так. Що в колгоспі. А може, і не в колгоспі. То таке. Приніс Назарко води із копанки, що в кінці городу. Рукою там плеса дістанеш. Не треба ключки чи ланцюжка або мотузки. Відро слухняне було – неповне набралося. Щоб хлопчині легше було нести. Отож. Налив у горнець водиці-джерелиці. А з приварком стало гірше. Усі закутки, усі пічурки за комином обшукав. У миснику, на полиці кожну шпаринку обмацав – ані крупинки ніде не знайшов.
Активісти сельчан у колгосп записували, себто: агітували подавати заяви. Хто супротивився, тих розкуркулювали, забирали під податки і штрафи все, що попадало на очі. Не одного виганяли з хати. Живи де хочеш і як хочеш. В Назаркових батьків забрано корову Зіроньку, коня Гнідка, а також кабанчика Неслухняне Рильце, воза, плуга, борони, гаки і птицю – курей, гусей, індиків, вулики з бджолами, розтягли хліва, стодолу, шопу, зірвали з петель ворота і хвіртку... Під мітелку загребли зерно, яке було на прожиття і на насіння. Про поле вже казати нічого – воно усуспільнене, точніше... забране. Картоплю з погреба винесли, буряки. Потім іще навідувались. Манька Авралиха, активістка, витрясла з горщиків і торбинок пшоно, крупи... Така загляне у мишачу нірку, аби нічого в тебе не лишилося. Від рук і очей Маньчиних не сховалися ні мак, ні сіль... А ще прихопила Авралиха мамині сорочки, дитячу одежу – штанці, платтячка. “В мене самої, кау, он ціла орава дітлашні: хоч аврал кричи – всі голі та босі!” При понятих брала. Кричала:
– Куркулі-і! кау! У Сибірь, кау!
Назарко знав, що ніякі вони не куркулі. Що індуси – індивідуальні господарі – то правда. А що не подали заяви до колгоспу – діло інше. Не з примусу люди мають іти в артіль-колгосп, а добровільно! У газетах писано-розписано про запаморочення від успіхів. Записано було всіх селян у ту артіль. І – крапка. А воно не по закону. Сам найвищий вождь про це писав: що – добровільно. Всі сельчани розбіглися з колгоспу, прихопивши те, що було здали. То пишіть заяви! Тато з мамою заяви не писали.
Куркулів у селі вже нема. Або вони, вигнані з власних домів, по чужих коморах порозбрелися, або їх вислано. За межі області. За межі України. Один куркуль таки добрався листом до села. Притчами розказав, що на Урал втрапив. Тайга. Морози. На лісоповалі гинуть наші люди, як мухи. Норму виконати не під силу. А тому повного пайка борошна не дають. Не дають того фунта – а там, кажуть, 400 грамів. Солі не допросишся. Сам куркуль при смерті. А сини погинули. Ну, не одного розстріляно. То вже таке діло. Раз ти ворог народу... Чого ж дорікає тітка Авралиха, що ми куркулі? Щоб допекти гарячіше? Вона і вчинила гидотно: наклала серед хати, не своєї, а Корбачів, смердючу купу і розтоптала – аж бризки полетіли по стінах.
Назарко пильнував, щоб горіло в печі. Хай вариться вода.
– Жижа! – показала пальчиком Олечка на вогонь.
– Ага! – підтакнув Назарко, а сам подумав: краще б ти, сестричко, взяла та й заснула, поки що там. Вода є вода. Скільки би її не пив, ситим не будеш. А коли б Олюня заснула, відніс би її на постіль. Хто спить, їсти не хоче.
Відколи татка нема, сім'я спить так. Скраю, як мама казали, з Божого раю, лягали вони, мама, від стіни він, Назарко, всередині – Олечка. Як були татко, їхнє місце було з Божого раю, мамине від стіни. Коли Олечки не було на світі й тоді, коли вона вже була, Назарко любив спати у ногах мами й татка, впоперек постелі. Раз він лоскотнув татові п'яту. Татко як засміються! Вміли вони і сміятися, і співати. Мама казали, що татко були найгарнішим парубком на всі навколишні села. І силу мали. Коня могли взяти на плечі й нести. Як богатирі в казках.
– Оле!
Заснула-таки. Дуже вчасно. Таки вчасно.
Взяв Назарко сестричку на руки і ніс – оце покладу і сам приляжу біля Божого раю. Щоб не впала. Хай минає ніч. Дасть Господь день, якось воно буде. Так любила казати мама.
Але... Але обійняла Олечка братикову шию рученятами і попросила тихо-тихо:
– Їсти.
– Їсти-то їсти! – збадьорився заради Олечки Назарко і посадив її на стільчик перед табуретом.
Ах! Табуретка-табурета! За тобою чого лиш не їдено! а їдено борщі та каші, куліші та юшки та м'яса, також пироги, печені на капустяному листкові й на дечці, вареники з різними начинками... Пито горілки, наливки. З родичами, з добрими сусідами чи так із кимось зайшлим. Бо чужий, коли в хаті, — гість. Біля табурета сім'єю снідали, обідали, вечеряли. За стіл сідали на Великодні свята, на Зелені, на Різдво і Новий рік. Десь звідкись не раз об'являвся Шойма-сусіда. Шойму не треба припрошувати, як когось іншого, до табурета або за стіл. Сам Іван всідався, діставав з- за пазухи ложку. їв пожадливо. Мама підсміювалися: “Був би ти, сусідоньку, такий до роботи!”, “А нічо”, _ не ображався Шойма. – Якось проживу”. І підморгував загадково. Наче він щось знав. Знав, не знав – ходили чутки: бідний і той, хто нині ніхто, стане всім. Багатий піде по світу жебраком.
Назарко втішав Олечку:
– Ось зараз наллю!
– І... і будемо... їсти?
– Так, Оле!
Із посуду в Назарка з Олечкою є макітерка і макітра, обидві щербаті – не були б такими – тільки би їх тут бачили: Маньчині дівки та хлоп'яки давно б сьорбали і не студячи з них борщ, а то й голу бевку. Настарч на них, коли їхнє число все збільшується. Аврала давно нема на світі – малеча в Маньки з'являється та з'являється. А ще є в Назарка з Олечкою горщик, підперезаний попід криса дротом. Ще міцненький горщик! І ложки є. Чотири – на всю колишню сім'ю. Татко їхстругали з липи. Ще й візерунки наклали. Ножиком. Назарко теж ножиком їх понадщерблював. От і лишилися. Бо – надщерблені.
– Галаце! Пеце!
– А вітер, – спитав Назарко, – що під носом, для чого? – і дмухнув Олюні в ложку. – Ото смачне!
Олечка сьорбнула, ще раз приклала губенята до ложки... і поклала її біля макітерки.
ДЖЕРЕЛО
Натягнув ряденце на сестричку.
І себе накрив – з головою. Заплющив очі – аж у скронях озвалося-заболіло. Все одно перед його зором чорніла яма, де ночують мати.
Коло ями, ніби кріт із-під землі, випорпався Антоша Вирлоокий. І Григір тут. Антоша раптом почав рости, зробився схожим на бика, а губи-семигуби стали подібні до гармошки. З-під тих губів стирчать ікла – отак і проколять тебе, коли надумають. Але засяяло сонце. Зникли Антоша і Григір. І яма. У золотому промінні з вінком сяючим на голові ідуть... мама. Ох! Мамо-мамо! Тут і татко. Поруч. І мама, і тато мають серпи в руках. За поясами в них юрки. Щоб скручувати перевесла на снопах тих, що вони нажнуть. Уже не горбки-могили навкруг без хрестів – пшеничний лан колосистий.
Татко нахиляються до стебел, заносять серп і кажуть:
– Господи, помагай!
– І Мати Божа, – додають мама.
– А Ісусик? – допитується малий Назарко. Мама усміхаються і синочкові й чоловікові своєму Арсену:
– Та й Ісус!
Женці в білих сорочках. Татова сорочка вишита червоним і чорним. І мамина так само вишита чор- ною і червоною заполоччю. Тільки на маминих рукавах ще літають блакитні птиці. Серпи в женців золоті. Стебла височенні, а колоски, мов птиці!
Татків серп сказав:
– Ш-ша! Ш-ша!
Мамин інакше бренькнув:
– Шасть-брень!
До обіду полукіпків буде-е! Як війська, що зупинилось перепочити в дорозі серед поля. Військо воює. Коли воно воює, поміж нього смерть ходить і риє на загиблих ями. Нема нічого страшнішого, аніж війна. Хіба що голод, голодомор.
– Я хочу жати, – проситься Назарко в мами. Всі малі хотять роботи. І то такої, як у старших. – Мамо! ма-а!..
Мама серпа малому не дають. Лиш гладять хлопця по голові. Рука мамина тепла. Як промінь сонця. А крізь сон прошиває Назарка здогад, що мама неживі, що їх забрали Антоша і Ригір. Вони в ямі лежить на цвинтарі. На самім дні. Ба й татові руки теплі. Татко беруть синочка і підносять вище своєї кучерявої голови, покритої брилем, виплетеним із житніх стебел. Сміються татко:
– Ти б, синочку, води приніс. – І вже до мами: – Правда, Лідко? – і ще раз підлетів Назарко вгору. – Будеш іще жати, і молотити, і молоти у вітряку чи млині.
– Як Бог дасть, – усміхаються мама.
Вітряк – то вітряк. В нього крила. Млин біля ставка. Йому вода жорна крутить. Не вітер.
Назарко ворухнувся. Солома під ряденцем зашурхотіла. Сон кудись раптом зник. І згадався ранок. Ніні! То був досвіток. Тато з мамою збиралися в поле жати. Досвітки Назарко полюбляє. Вибіг він тоді на подвір'я. Роса на подорожнику аж диміла. Назарко промив нею очі, натер щоки і пішов колом вибрикувати, мов лошачок. Спочатку ногам щемно було, потім так собі, а ще потім – тепло-тепло!.. Очі від роси стають зіркішими, лице рум'яніше. Ноги ніколи не болітимуть. Навіть на старості літ.
– Хух!
Бровко хитрує. Коли Назарко робить коло, пес дивиться, висолопивши свого червоного язика: буцім йому, Бровкові, і не хочеться пробігтися. Та не витримує – і собі: навпроти Назарка, за ним гасає. Як і хлопчик, собака обросився і став мокрий, мов хлющ. Задоволений.
В поле їхали новим-новісіньким возом. Того воза тато самі змайстрували. Коли останній кілок забили в полудрабок, мама покликали синочка:
– Ходімо! Потішимо татка!
За те, що віз новий уже в нас є? – сяйнув очима Назарко на матінку. – Еге ж?
– За те!
Мама раз-раз, умили хлопця водою з криниці. Кор- ба співала, а ланцюг дзвякав до відра, до джерела і до Назарка: умивайся, дужим і гарним будеш!.. Умивши, мама витирала шию, вуха, чоло рушником полотняним так міцно, що сльози виступили малому на очах – а він радий: татка піде потішати-вітати. Бо є з чим – віз не абищо!
– Перевдягнемося, синку, в нове. Розчешемося гребінцем. Не голова в тебе – куль горохлянки.
І мама хлюпнули собі на обличчя водою, і перевдягнулися швидко. І перевзулися з капців у туфлі.
– А я?
– І ти взуєшся.
– А хто казав, що земля не терпить взутих?
– Ну-ну, розумнику – поспішаймо!
Як уздріли татко Назарка і маму, так і вигукнули:
– Ти, Лідко, ніби та Богоматір з малим своїм!
– Ой, ні, Арсене! – заперечила мама. – Я слабодуха. Я не віддала б свого сина розп'ята на хресті.
– Нам, грішним, не все доступно зрозуміти. Або не час, кажуть татко, беруть Назарка і дружину свою на міцні руки і цілують обидвох.
Назарко тулиться до таткових широких грудей і лепече гарні слова про тата-майстра, про нового-новісінького воза. А мама поцілували таткові руку.
– Христос, – щось нагадали собі тато, – прийняв муки, щоб ми були добрими, любили одне одного, не робили зла ніякого нікому. Ні великого, ні малого.
... Іде Христос на Голгофу – місце своєї страти, і несе Ісус важезний хрест свій. Голова його у вінку терновім і кров тече, бо терня колюче. І розіпнуть його на тому хресті, і поставлять варту біля його ж таки гробу. І воскресне син Божий. І тим ніби скаже. “Люди, будьте людьми!”. Як їхали в поле, Гнідко, хоч невеличкий, та дужий – посмикував посторонки, і віз котився ніби сам собою. А Бровко – попереду. Невдовзі він облишиться біля мишачої чи хом'якової нори, забуде про все на світі. На якусь мить.
Назарко на передку воза. З татом. Мама на задній осі. Коло мами і харчі, і банька з водою, та серпи, та юрки.
Досвіта-вранці все інакше, аніж удень. Вдень одне, вранці – друге. Вранці тумани. Зверху позолочені зорями, знизу, від землі, сизі та сині. Сповзають тумани у видолонки, у яри, де струмки гомонять з віку-правіку напівсонні. Зорі, котрі не встигли впасти з неба, догоряють.
Жайворонки летять все вище й вище. Рожевіє піднебесна глибінь, щоб стати голубою і синьою.
Мама не можуть втриматися і починають стиха:
Туман яром по долині,
Широкий лист на калині.
Тут і татко беруть низьким голосом. Назарко і собі:
А ще ширший на дубочку-у...
Далі в пісні “кличе голуб голубочку”. Он як воно виходить: кожне мусить мати пару!
Ага! Назарко хотів жати – його посилають по воду. По воду – то по воду. Але з чим?
– Банька у возі, Назарку! В кошику! Домашню воду вилий та іди до джерела!
До джерела не далеко, але і не близько. Пагорба з тим джерелом не видно звідси. Напровесні-навесні видно все навколо на цілі гони. Восени – також. А влітку світ увесь тобі заступають жита, гречки, соняхи. Хто тут що посіє-посадить, усе росте аж гуде.
Ідеш стежкою. Тільки неширока бинда неба над тобою. А Назаркові завжди хочеться не іти, а бігти. Він і зараз біжить. Не так, як біжать-утікають. Він – підтюпцем. За Бровком. Собака – нюх-нюх! – шурує, аж захекався. Назарко – за ним услід.
– 3-дз! Дз-з!
Бджоли дзижчать. Пахне медом куди носа не поверни. Гречка з правої руки, жито з лівої. Соняхи – он, попереду. Мед із різнотрав'я чи з липи інший на смак, аніж із гречки. З гречки він терпкіший і пахне полем. А бджоли дзижчать-дзвонять і в садку, і в полі... однаково. Може, це домашні сюди прилетіли? Аби разом бути із Назарком? Все може бути. Бо татко невдовзі качатимуть пресолодкий препахучий мед. От коли свято! Назарко більше заважає, ніж допомагає. У нього сітка на голові. І в мами сітка. А татко не бояться бджолиних жал. Та їх вони і не жалять. Беруть із вулика рамку з медом, передають мамі. А мама несуть і вставляють у центрифугу. Як вставлять чотири рамки, беруться крутити корбу. Татко підмінюють маму. В мами є клопоти інші – підстав посудину під отвір, звідки тече мед, забери її, коли повна, підстав іншу. Із кожного вулика рамки татко беруть. Бджоли назносять меду іще. Буде того меду і бджолам на зиму, і собі його буде скільки треба, що й людям є що дати. Бо платні ані тато, ані мама за мед ні з кого не беруть. Такий закон.
Пшениця вабить своїми запахами, і з неї будуть калачі, булки, паска на Великдень, короваї на весілля хлопцям та дівчатам. А луг пахне лугом. Осока осокою. Татарське зілля дном річки пахне і кінським копитом. Татари в давнину із Криму ходили до нас, на Поділля, щоб добра собі награбувати.
Виходили вони десятками тисяч кіннотників. Кожен грабіжник мав при собі іще два-три коні. Йшли, розсуваючись вліво і вправо. Щоб захопити побільше території. Налітали на села, палили будинки, вбивали старих і малих. А хлопців та дівчат в'язали по дев'ятеро в гурти сирицею і гнали попереду себе. Коней зав'ючували добром усяким: полотном, ременем, медом. Після такого походу – а ходили майже до Карпат раз, а то й двічі на рік – лишалися одні попелища. Найбільшим прибутком грабіжників була жива сила – хлопці та дівчата. їх продавали на невольничому ринку в Кафі. Сьогодні те місто називається Феодосією. Тож – зілля. В нас воно: коситиня, татарзілля, або повченому аїр. Шустрі татарські коники принесли з Криму насіння під копитами.
Бровко оглядається: перебігти чи не перебігати кладку над річечкою? Річечка неглибока. Уздовж неї верби, старі та молодюсінькі. Але і тут запахи та звуки аж цвітуть. Верби пахнуть вербами й трохи водою і небом. Вода пахне рибою, а жайвір – піснею. Співає кладка, точить звуки річечка... І жабка озивається:
– Квак! Кре-ке-ке!
Тут жаба, там он бузьок ходить. Бровко наструнчив гострі вуха свої, настовбурчив шерсть на загривку. П'ятачок його носа ходара ходить, принюхується. Назарко кликав-питався:
Бузьку, чайку, де твої яйка?
Хлопці орали, яйця забрали.
Іди, бузьку, позбирай,
Спечу тобі коровай!
Змахнув птах метровими крилами, відірвався від берега. Бровко – наздоганяти. В жарт чи насправді? Хай пробіжиться, як робити йому нічого і не спішить до джерела.
Джерело не просто джерело в копанці чи у ямці від ратиці дикого кабана, лося чи козулі. Наше джерело витікає з-під камінного чола горба-гори. Вода збігає жолобком – хтось, може, татко? – прилаштував цей жолобок. І вода ним збігає прямо у струмочок. Струмок вливається у річку, річка у ріку, а далі там, кажуть, Чорне море. А вода – голуба...
– День добрий, Джерело! – вітається чемно На- зарко. Перейняв хлопець моду озиватися до всього живого і неживого не від когось – від батечка свого Арсена Михайловича. От бувають тато у полі, здоровкаються, ніби з родичем або сусідом дорогим:”Доброго тобі здоров'я, ниво!” До річки – казали: ''Дай Боже тобі чистої води і прудкої риби!” Річка відповідала, нива шелестіла колоссям, стеблами: ”1 тобі здоровля, господарю!”
Джерело відповіло Назаркові:
– Доброго дня тобі, козаче!
Втішився Назарко, що він козак. У пісні як співається? “Ой ти, Морозенку, преславний козаче!” Морозенко – преславний, геройський козарлюга.
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Назарко схилився біля джерела, питається:
– Можна, Джерело-Джерельце, взяти в тебе води?
– Мо-о-жна! Кльо-кльо-кльо!
Вода ця, джерелиця, така : негаразд щось у людини всередині – пий її. Ослаб на силі – вживай також її, воду. Назарко загаявся. Джерело підказало:
– Підставляй баньку! Тебе ж там женці чекають.
– Але ти всім даєш, а нічого не береш!
– Хто дає, той більше має!
– Дякую-у, Джерело!
Коли татові хтось позичав грошей чи підпомагав у роботі, вони по бесіді чи по роботі красно дякували добрій людині. Назарко іще раз вигукнув:
– Дякую!
Бровко в осоці піймав одуда. Птах загаявся, той і схапнув. І приніс. Назарко глянув пресуворо на собаку, гнівався:
– Хіба можна отак ловити кого попало? Бровку?
– Чого він такий безпечний? – відповів пес. –
Не я, хтось інший вловить! Гав-гав!
– І то правда – он шуліка борюкається із вітром.
Шуліка-коршак дзьобатий, пазуристий – попадись такому. Щось він, хижак, побачив: склав крила, падає вниз.
Назарко підкинув Одуда, заплескав у долоні – та лети ж, лети!
– О-ду-ду-ду! – заодудукав Одуд, пікіруючи кудись у осоку. – Оду-ду-ду! Дякую за добро!
И Назарко, і Бровко ішли собі. Довго чи не довго йшли. Але – дісталися до татка і мами. Тато беруть баньку і – передають матусі. Мама усміхаються і таткові й синочкові – аж небо в очах їм синє грає.
– Який ти. Арсене, уважний! Любиш мене і дотепер? За що-о?
Татко узяли і заспівали:
Що в Лідоньки брівоньки,
Що в Лідоньки чорнії...
То правда, що брови мамині – два шнурочки чорних, очі сині, лице біле-біле і трохи рум'яне та присмагле трохи. І в татка брови такі ж. Очі однак темніші, бо карі. І рівний ніс мамин схожий на татків, лише менший. Бо мама жінка. І губи, і підборіддя схожі. Ніби тато і мама собі брат і сестра рідна.
Назарко раз у дзеркало заглянув, потім у воду в річці та чистих калюжах себе розглядав і бачив там такого собі малого Корбача. Але в нього все світліше: брови, очі, волосся на голові. А так усе таке, як у мами й тата.
Мама раді татовій пісні, п'ють зі смаком. Цівочка води їм ллється з-під губів. І стає та цівочка золотисто-срібною. Як житнє стебло. І Назаркові теж схотілося пити. Ба ні-і! Що – пити? їсти йому захотілося так, що аж!.. І вже не банька з водою у маминих руках – велика макітра. В макітрі тій ненадщербленій юшка чи каша з лободи.
Назарко схопився за живіт руками – під ложечкою нестерпно засмоктало. Розплющив очі. Сірий хрест, що впав було на долівку од віконної рами, посунувся уже до того місця, де стояла і вже не стоїть скриня.
Було з тією скринею! І не лише з нею.
... Стовпище людей рушило з дороги на обійстя. Натовп цей скидався на брудну хвилю, що викотилася з липкої мряки.
Чоловік у шкірянці був попереду. Він, цей чоловік, жестом руки зупинив людську хвилю.
– Громадяни-бідняки! – сказав. – Оце подвір'я Лідії Корбач, підкуркульниці, якщо не гірше.
– Знаємо! – відгукнулися нетерпеливо кілька голосів. – Кажи, чого ми сюди прийшли!
– Підкуркульники і куркулі – наші вороги. Якщо ворог не здається, так сказать, його знищують!
– Вра-а!
– Може, почекаємо, і, може, не будемо розпродувати Корбачиху?
– Я-ак почекаємо? До цурки розкупимо!
– Гаразд! Хто виконавець у сільраді й активісти, зносьте от сюди все, що знайдете.
Виконавець Іван Шойма, найближчий сусіда, Манька Авралиха і ще добрий півдесяток бідняків занишпорили і в хаті, і на горищі та по закапелках і закутках, позносили, що трапило їм на очі та під руки. Постіль лишили, хоч здерли з неї верету вовняну нестару. Над ряденцем задумались: брати, не брати? Діти верещать, Арсениха стоїть бліда, як смерть. Лишили ряденце. Покотили скриню на коліщатах.
Табурета не взяли. І макітри і макітерки, і горщика та ложок... Взяли довгу – від самих дверей до покуття – лавку.
Натовп стояв як хмара. Або як звір, що ось-ось кинеться на жертву. Але очікує чогось. Чоловік у шкірянці зліз на діжку, перекинуту вверх дном. Дно міцне. Арсен вставляв.
– Громадяни! – вигукнув чоловік. – Розпродаж, таскать, розпочинаю. Перед нами... ступа! Ціна тій ступі – два злотих! Хто дає більше?
– Тю-у! Аж тридцять копійок! За куркульську і тридцять!
Мама не втерпіли і озвалися:
– Таж пшоно з-під неї, мов скалочки сонця, таж крупи...
– Мовч, таскать!
– Ніякого більше, – простягнув руки Шойма. – Сільрада мені дала на діти Арсенової гречки – куди побіжу за ступою? Беру, але в борг за оден злотий. А я б так мені, неімущому, дав.
– Верета вовняна, таскать, – чотири злотих!
– Та кажи: шістдесят копійок, а то по-староре- жимськи: злотий, злотий. Як у Польщі. Хочеш, щоб ми подумали, шо ти шпигун?
– Шістдесят копійок! Хто дає більше? Раз! Два!.
– А може, я заслужила в нашої влади без шістдесят копійок, кау, і без більше, кау! – випхалася наперед Авралиха. – Записуй на моїх дітей, голово і предсідатель! Корбачі гріються, а мої пролетарські діти мерзнуть! Хтось таке бачив, кау?
– Серед літа, – докинув хтось із товпи, – мерзнуть?
– А ти що думав? кау.
– Верстат столярський із начинням захурчав аж за карбованець. Стільці, лавка, стіл різьблений аж загули за копійки. Нібито на паливо. Скриня, не лише різьблена – мальована!
– З майном, що в ній, чи без майна? – встиг прибігти і вхопитися за скриню Антоша. Витер чоло і лайнувся для годиться у Христа і поза Христа.
– Замкнена, таскать, подивитись би, що в ній! Громадяни!
– Ото – мудро. Ще й понюхаємо чим пахне. Лідка любила напахчуватися у свято. А мо5, гім... о там? Хі- хі! Антошо-о!
– А мо', золото? На всіх поділимо порівно!
– З таким, як ти, поділишся!
Знайшовся шворінь-ломик. І майстри знайшлися.
Скриня зойкнула, бо падала. Відірвалося віко. З прискринка викотилося кругле маленьке дзеркальце. Його підхопив Назарко. Але в нього відібрали.
Натовп озлився страшенно.
– Де те золото! А барахла що тут є, всім не вистачить!
Звідкись наднесло Тимка, того Тимошку, що згодом, ну, за два роки, опухне з голоду і Антоша везтиме його до цвинтарної ями... Та це ще буде. Ще треба до цього дожити. А зараз він заблагав роз'ярілих сельчан:
– Люди! Людоньки! Схаменіться, збоку на себе подивіться. Нині вдову нещасну грабуєте – цим нічого не збудуєте!
– Куркуль! – гарикнув Антоша. – В Христа і поза... Геть звідси!
– І я кау, що геть!
Тимко іще ворушив губами – чи молився, чи складав притчу або казку. Побачить він щось або почує те, що його здивує, складає свої вірші. Такого він роду шалапутного, з роду кобзарів, казкарів і віршотворців, і насмішників, коли є з чого сміятися, і тонкосльозців, коли не можна не плакати.
Тінь від рами у вікні пересунулася на причілкову стіну.
Назарко підігнув ноги так, що коліньми дістав підборіддя. Все одно млоїло і шкребло щось у животі.
НА ЖЕБРИ
– Їс-с...
На ціле слово не вистачило в Олечки сили. Ямочки на щічках не ворухнулися, губенята не розтулилися. Але – дарма! Назарко зрадів, що почув цей звук. Стрельнуло йому було в голові страшне: чи не зібралася уже сестричка услід за мамою? І звук цей – їс- с... – нагадав чомусь Назаркові хлопчика-жебрачка. Прохач-жебрачок був заїкуватий і просив отак: “Дайте р-ради Христа попо-їс-с-с...”.
Мама влили жебрущому трохи бевки – варива з корінців якихось бур'янів та лушпиння з картопель і плакали над ним, приповідуючи: “Ненько-мамо Україно! До чого дожилися твої діти!”.
Олечка знову подала свій голосок, і це підбадьорило Назарка: сестричка отже при сякій-такій силі – харчів би роздобути!.. “Піду на жебри”, – сказав сам собі хлопчина, бо Олечка начеб придрімнула, і кинувся шукати торбинку, у якій носив і хліб, і сало, і варені яйця, коли пас корівку свою Зіроньку, і уявив себе жебраком, очі підкотив до лоба, як це роблять не лише малі прохачі, а й дорослі – баби та діди. І слова з'явилися, потрібні в такім ділі, і тітонька уявилася привітна, щедра. “Тітко-тітонько, – заблагав Назарко подумки ситу молодицю. – Споможіть, як ласка ваша, не відмовте страждучому в наїдках і напитках. Амінь!”
Тут належить і перехреститися. Як трапиться дядько – дядькові кланяєшся і кажеш: “Дядьку-дядечку!” Далі ті самі слова промовляєш, що тітці. Можна й інші. Можна проспівати і отаке: “Господь милостивий воздасть вам і дітям вашим сторицею – дайте-подайте сироті!” і простягаєш руку, а краще обидві. Хіба зможе чоловік чи жінка не змилостивитися? Головне вибрати вулицю, де люди м'якосердечні та маючі. Мусять же такі бути. Вимерли – та не всі. Вимерли такі, як ми, зовсім неімущі. А в таких мусить бути і хліб, і до хліба, ну, м'ясо там чи масло. Нам і молоко не завадило б.
Можна піти на Лонку – так он де вона, та Лонка- вулиця! Живіт уже давно до хребта присмоктався. голова паморочиться. Ноги підкошуються. Слобідка – теж не близько. А Королівка – ось, під боком. Через кілька хат починається. Не вулиця – королівство. Вуличан тих люди королями називають. Не поживитися там ніяк не можна! Ов! Та ж у кінці тієї вулиці Королівки, від поля... двір-дворище – добре, що згадав! – голова сільської ради королює. Ото так король!
Жив на тому обійсті-дворищі х-хитрий багач-кур-куль. Не чекав, поки його сім'ю розкуркулять: одної темної ночі зібрав дітвору та жінку, прихопив, ясна річ, грошву га ще там що і возом таки махнув-чкурнув чи не за Збруч-річку. У Польщу, значить. Тепер голова з головихою на тім куркульськім обійсті гарненько собі газдують. їх, кажуть, принесло не з якогось там чужого краю, як це буває з начальниками, – із недалекого села, що в сусідньому районі. Повідають люди, начебто голова цей розкуркулив своїх батька з матір'ю, але не вислав ні у Сибір, ні ще там куди, щоб твоєї кості ніхто не знайшов. Бо все-таки... батько та матір. Довір'я собі цей діяч заробив. У кого? У влади – в кого іще?-1 не сниться, мабуть, йому, голові, що через недовгі роки його заарештують: виявиться він ворожим елементом, шпигуном і зрадником! Голова однак поки що головує, ходить у чоботях хромових на рипах, у тужурці ходить, теж хромовій, із ременями і ремінцями через живіт і через плечі, з кобурою при боці, у якій наган, хоч у кобурі тій можна умістити кусень хліба, сала кавалок і огірок. Чарку хай інший хтось ставить.
І головиха пишна, товста. Видно, харчі в неї не переводяться. То хіба тітка-головиха тобі, Назарію, за- шкодують чого там? Хліба, каші на молоці чи на шкварках? Та ніколи в світі вони не поскупляться! Голова усього надбав і надбає. На те він і голова. Хліб може бути чорний, житній. І Олечці не обов'язково подавай білий чи там булку. Ще й свіжу. Перебирати не станемо.
– То я пішов, Оле! Ти, бачу, не спиш.
У когось, замість воріт чи ворітець, – дрюк-пере- кладина, ще в когось – такі-сякі дранки-дощенята, а то і нічого нема. Як у нашого Назарка. Війте, вітри, свищіть! Во-оля! У голови сільради не те. У голови – брама! Ворота – брама! Правильно, що брама. Розвелося останнім часом жеброти всякої стільки, що ой!.. Це раз. А злодії! Щоб поцупити який мішок зерна чи борошна – їм раз плюнути! І не подивляться, що ти ходиш весь у реміняччі та з наганом у кобурі, де можна приховати хліб, сало і огірок. Пляшка, правда, не вміститься. Хіба. Отже. Які ми злодії? Ми не крадемо, а ділимося з тобою, шановний! Як бідний з багатим.
Назарко підступив до брами і злегка натиснув пальцем на велику блискучу клямку. Глухо. Натиснув із усієї сили – анідзень. Вперся плечем у дверцята – придумано: у брамі – дверцята – ані руш. І – тихо. Аж – ні!! По дроті на дворищі зашурхотів ланцюг – пробіг собацюра. От і гаразд. От і добре, що пробіг. З'являться зараз тітка головиха – голова у сільраді, в голови служба, дома не всидиш – тож тітка запитають:
– Хто там?
Назарко їм відповість:
– Це я, Арсенишин малий.
– Ах! Назарко? Заходь-заходь. Мо', ти голодний?
– Щоб дуже, то мовби й ні, щоб не дуже, теж ні.
– Ти не соромся. Будь як свій.
Певно, на столі в тітки борщ парує. Каша в тарілці. На цей раз пшоняна. Куряча ніжка підсмажена лежить. Шкварки у рондлику. Якщо м'яса не хочеш, оно молоко в глечику. Щодо молока, то дивися сам. Бажаєш свіжого, щойно від корови? Будь ласка, пригощайся. Кислого, може, хочеш або праженого? Те саме: бери, пий. І не журися. Бо для чого ми революцію робили? Щоб усім було так, як праведним душам у раю. Вірно? Правильно-вірно. До того ж ми народ гостинний!
І чого мама не додумалися, щоб у голови і головихи позичити картоплі чи там чого їстивного – не вмерли б з голоду.
За брамою гавкнув собацюра люто, загрозливо. Почув, бач, хлопця і озивається. Але така в нього, собаки, служба-робота – відлякувати непроханих гостей. Хоча гостей мовби й не чути. Жебрак – то гість? Арсенів і Арсенишин хлопчина хто він тут?
Крізь щілину в брамі нагледів головиху. Винесла псові їсти. Пахне недоїдена хазяями страва. Ніби таки борщем пахне, у якому варилося свиняче реберце-реб- ро. їсть собака захланно. Очі йому мало не повискакують із лоба. Як у декого з людей, хто скупий. О! Головиха до хати пливуть. Руки врозтіч, бо овалисті клуби заважають.
Назаре! Ой! Ну, як ти призабув! Усе ж село, яке ще є, добре знає, що на тому подвір'ї за брамою, відколи здимів цей прехитрий куркуль, ніхто з сельчан іще не був. Ні гостем, ні жебраком. Начальство з району – то інше діло. Таж із-під отієї брами з дверцятами в ній не одного нещасного забрав на свій чорний віз Антоша Вирлоокий. Неживого чи напівживого. І похнюпився прохач-жебрачок. Себто – Назарко. І опустився на землю. Бо сонце в його очах раптом крутнулося червоним їжаком, а брама похилилася набік. Потім сонце стало сонцем, брама випросталася.
Ідуть бабця та дідусь. Носи розпухлі, вилиці мов налиті. Очей навіть не видно. Коли придивитися, то ніякі то не баба і не дід. Шойми – сусіди ідуть. Шоймова хата мало не торкається стріхи Назаркової хати. Шойми охляли. Ступа не зарятувала. Кашу з'їли. Коли треба було працювати, спали. У свято і в будень. То на постелях у хаті, то під сонечком або в холодочку. Тому з куркулями тепер ось рівні. По багатству. Тож, ступо, у тобі вже потреби не було. А коли тебе не треба, зволь бути порубаною і спаленою. Тебе я не тесав і не довбав. Дуба на тебе не купував. Як Арсен.
Коли Іван Шойма був при сільраді посильним-ви- конавцем, мав пайок. Як Антоша, Ригір та інші служителі владі. Але... але Іван міг “під секретом” розказати кому-небудь, що чувати у тій же сільраді: кого мають дорозкуркулювати, кого вислати чи накласти новий непосильний податок. І багато чого іншого міг підслухати-дізнатися на службі Шойма. От і дослужився. Потурили. Підспівувач куркульні!.. Тепер він з Шоймихою своєю кряк! кряк! ідуть-бредуть згорблені. А що – несуть?
Назарко протер очі кулаком. Хм! У старого з клумака стирчить крізь діру в рядні... кінське копито, костомахи чи м'ясо несуть із поля? Таки з поля м'ясо-м'ясиво таскають! Звідти, де розмахували крилами чотири вітряки, знову таки куркульських. Один із них був Назаркового діда. Захурчали дід із бабою та дітьми, та онуками не куди, як не у згадуваний Сибір. Так того, дідового, вітряка спалено. На вугілля для колгоспної кузні. Де взяти вугілля? подумав коваль-мудрагель і підказав керівним товаришам села: он вітряки. Дубові. От... і вирили ямищу, і звезли вітрякові кістки, і запалили. І не дістали, звичайно, й пучки вугілля для кузні. Це ж не те вугілля, майстрове! Інші вітряки теж зникли. Виявилось, тут їм не місце, на колгоспнім полі. Вистачить тих, що стирчать на Бичих горах, на Висварівці... А Шойми таскають м'ясце! Назарко підвівся. На дорозі сліди: широка п'ята, розчепірені пальці, менша п'ята і ступня, мовби човник. То ноги Шоймів так ставлять штемпелі. Назарко встав, набрався духу. Щоб іти. В поле.
Де маячів крайній до села вітряк, біля обгризених костомах розсівся немалий собака. Назарко мало не впав із подиву: перед ним був-сидів на задніх лапах... Бровко. Рідний-ріднісінький! Шерсть у реп'яхах, вуха – одні клапті. Але – Бровко.
Тої ночі, як сільрадівські активісти поспішали заарештувати Арсена Корбача, і трахнули по Бровкові з мисливської своєї зброї. Бровка оглушило і він повалився з чотирьох ніг своїх. Та оклигав швидко. Пес же! З дробом у грудях він рушив за арештованим: куди це Арсена-господаря ведуть? Гав?
– Бровчику! – присів Назарко біля собаки. – Бровчику, де ти так довго пропадав?
...До сільської Ради активісти гнали арештованого поперед себе. Наказали йому руки закласти за спину. Попередив Шойма: Арсен такого може викинути коника, не очухаєтесь! Було сказано: “Стріляєм, коли щось надумаєш — нам це просто!” Біля сільської Ради вже чекала підвода. Корбачу зв'язали руки і припавузили до полудрабка, тесаного і струганого ним же. Арсеном. Твій, уже не твій, віз тебе везе і відвезе туди, де Макар телят не пас.
Бровко лизнув Назарка в лице. І розказав, що у районі арештанта хлопці у гімнастерках, штанях-галіфе та чоботях упхали до камери, де вже було люду, що оселедців у бочці. Як пхали Арсена, Бровко рвонувся рятувати його – тут і вхопили ті хлопці-ребята Бровка на зашморг: “Який вірний пес! Такий і нам послужить!” Ребята повитягували з Бровка січені на мілко дротини, підлікували і назначили “службовий' пайок.
– Що з татком, Бровчику?
– Ворог він, – сказали хлопці. – Ворог є ворог пах! пах! його. Не вб'єш – він уб'є.
Притиснувся Назарко до собаки. Бровко оповідав: раз він вибрав момент і кинувся тікати. У ліси. Далі від людей. Натрапив на вовчу зграю. Впав тоді знесилений. Кінець, думав. Догризуть вовчиська. І догризли б. Вовки ж! Вожак зграї наказав: “Нехай цей собака живе!” Я ставав своїм. Раз ми бігли полями. Принюхавсь я, чую рідні запахи. Наше поле тут було.
– Ходили ми, пам'ятаєш, Назарку, до джерела по воду? Гав-гав?
Як Бровко зрадів тим запахам! Уже втратив був надію знайти дорогу до рідного дворища. Ребята в галіфе морочили голову: служи нам, то і медаль чи грамоту одержиш. А вовки мене вовком стали величати. Не гавкай, а вий і будеш вовк.
Примовк Бровко, щось собі міркуючи або пригадуючи.
– Що далі? – не терпілося Назаркові.
– Відстав я від зграї, побігло вітряків – а їх немає. Але бачу костомахи. Було їх більше, так Шойма забрав. Я не перечив. Голодний сусіда. Але він. Іван, я винюхав у районі, подав – знав куди! – папірець на Арсена Корбача. Папірцям у нас ого! як вірять! гав-гав! Шоймиха мужа свого намовила: прибреши, каже, трохи, пишучи,– ворог Арсен, владу нашу хоче повалити! Чому не забрано його досі? Що нам з того?
Бровко передихнув і додав:
– Ото костомахи з нашого, Назарку, Гнідка. У мене нюх собачий. Помилки бути не може.
Ще взимку Антоша Вирлоокий вигнав Гнідка з колгоспної стайні. В'ївся на коника. Хотів колись сватати Ліду. Ненавидів Арсена – у Христа і поза Христа. Ніхто з сельчан і не смів дати худобині хоч стебло яке. Впав Гнідко у сніг. І – вмер з голоду.
– Татка розстріляли, значить?!
– Значить.
– Ходімо,– зітхнув Назарко,– додому.
І вже біля своїх воріт, себто біля місця, де були ворота. Назарко почув неголосний поклик:
– Ей! Назаре!
Гукав Тимко-Тимошка. Тоді, на розпродажі, коли купці-бідняки перекинули скриню, видерли з рук Назарка дзеркальце, Тиміш був такий, ніби з Хреста знятий – блідий, безпорадний. Навіть казку не міг складати. А це – веселий.
– У колгоспі, – каже, – зерно давали, щоб голодуючі вижили. Голова ділив.
Голову колгоспу Назарко знає. Кожному зустрічному оповідав чоловік про щасливе життя, яке нас чекає в майбутньому. А поки що сам у полатаній одежі ходить. Ну, у чистій, ну, випрасуваний. Інший би на його місці... Що? Не те щось кажу? Люди не сліпі, і все бачать. Та мовчать.
Тимко знову повторив, що давали з колгоспного магазину зерно.
– Давали і... що?
– Тобі дали б.
– А тепер?
– Яке вже тепер! Голова добре виплакався – роздав насіння. Зерна шкода, людей іще більше і шкода, і жаль. Пішов у район.
– Це чого в район, Тимку?
– Щоб арештували. Все одно за таке арештують.
– А твоє зерно де!
– З'їв. І недобре мені робиться в середині – чи не захворію?
Тимко є Тимко. На вірші треба відповідати віршами.
– То ходи до мене. Відпочинеш. Може, не загинеш.
– Нє, піду додому, там всю з мене зніме втому.
Рушив. Ішов-плентався та хитався, як лоза під вітром. На повороті, де починаються Слобідка і Королівка, зупинився. І присів, потім ліг під ровом.