Окунь-риба
Стало тихо-тихо.
У Вірусі вихопилося, що хліба хоче.
Олена Петрівна підійшли до дівчинки, поклали руку їй на русяву голівку.
– Вірусю, – підбирали вчителька найкращі слова. – Ось обсіємося, вродить нам поле багато зерна, отоді... Потерпи, серденько.
– Я потерплю, – обіцяла Віруся, раділа словам і теплій руці.
...Потім читали.
– О-к-к... – натужився Микитка, аж піт котився йому з чола. Хлопчина витягував уперед губи й починав своє читання спочатку.
– О-о-к...
Читав Микитка із клаптя старої фанери. Олена Петрівна заздалегідь на ній написали-надрукували крейдою кілька складів та декілька недовгих слів. Класної дошки нема. І школи не було б – не встигли фашисти зірвати її мінами. Наша Армія потурила їх геть. Як весна зиму. Весна зиму прогнала, ми – окупантів.
– О-ку-ку... – старався Микитка.
– Риба! – пирснув хтось.
– Риба! – повторив, не задумуючись, читець. І тут як здійметься регіт, як засоваються латані-перелатані лікті по неструганих дошках, покладених на колоди отакі парти, – як затупають босі ноги по втоптаній глиняній долівці.
І вчителька засміялися. Дали волю класові. Повеселіться, мовляв, мої голодні, мої напівзодягнуті та босі! Предосить із нас плачів та журби. І Микитка закинув голову, як бузько, назад, сміявся голосно, з відхлипами. Сміх його змішувався з пискливими голосами дівчаток, басовитими нотками хлопчаків – у класі є такі, що три роки тому могли бути школярами – війна притримала. Записалися до школи тепер – навесні. Тож лунало:
– Га! Ха-ха-ха!
– О-хи-хи-хи!!
Однак усьому на світі є кінець. Олена Петрівна підняли тонку і білу від крейди руку, вже серйозні, прикрикнули:
– Досить! Досить, учні!
Сміх-регіт і гупання вщухли.
А Микитка дивувався, як воно так вийшло: “Окунь – риба”? Та вийшло ж!” І наприкінці уроку Олена Петрівна іще доучували:
– Приголосні вимовляйте, діти, коротко: М – мир, З – земля, Б – батьківщина...
І нагадували Олена Петрівна, щоб кожен учень мав надалі при собі папір, який уже трапиться під руки, перо, нехай і гусяче, та чорнило.
Микитка хотів потішити вчительку, наобіцяв:
– Усе в нас буде, Олено Петрівно! Усе!
На белебні
Біля погреба, на пеньку, Микитка сьорбав з макітерки голу юшку. Про такий харч у селі кажуть: це така їжа, що в посудині видно, як дід Клим у колгоспі коней напуває. Ага! Було б що напувати! Кілька пар коненят, ну, ще двійко бичків лишилося після окупантів – ото й усе нинішнє тягло колгоспу. Коні!.. Ох і любі вони Микиткові! То де ж нині конюх дід Клим? На конюшні роботи небагато. Хм! Наче поторохкує дідів розрейданий віз.
Із-за обсмаленої і напіврозваленої стіни хати виказалися конячі голови, потім хребти, ще потім – зігнуті в дугу Клим на передку воза-васага.
Микитка ставить макітерку біля пенька, зривається бігти.
– Діду Кли-име-е!
Конюх тпрукають, і коники зупиняються відразу, раді несподіваному перепочинкові.
– Це ти, Микитко? – питаються дід, нібито міг бути хтось інший отакий, стрижений ножицями без гребінця, вбраний у латані штанята й сорочину.
– Я-a, діду!
Клим посувається на вчовганій до блиску дощині, що лежить упоперек воза на полудрабках, і вони, старий і малий, поважно всівшись, їдуть. Микитка з німої дідової згоди бере з їхніх рук віжки та пужално.
– Ану, – Микитка примружує очі так, як це роблять Олена Петрівна, коли тебе щось питають. – Ану, діду, скажіть: яка перша буква у слові “хліб”?
– У кого він тепер є, хліб? – дивуються з такого питання Клим.
– Я про букву.
– Тоді – хи.
– X! – видихає Микитка. – Приголосні треба вимовляти коротко: X! З! Б! Олена Петрівна знають, як і чого вчити.
– Її така робота, Микито, – вчити. Тобі ж учитися. Мені випало коней спасати: хоч плач, нічого за драбину кинути.
– Отим? – занепокоєно киває хлопець на Гнідка і Лиску.
– Хіба не знаєш? – видивляються дід на Микитку. – Та ж твоя мама пригнала з району сім пар он яких ломовиків – військкомат виділив.
Коли Микитка вранці прокинувся у погребі, мами коло нього не було – тільки місце прохололе. Встав, умився, поснідав чим було і подався по науку до школи. І в школі про коней-ломовиків не чув.
– А чому твою маму, – питалися Клим, – люди обрали на голову колгоспу? – І самі відповіли дід: – Бо вона така жінка, Микито, що найтвердішого дойме своїми доказами і просьбами. От мені сьогодні й каже: “їдьте, Климе, в село, позичайте паші в кого хочете, в кого можете. Інакше нам з вами ціна ламаний гріш у базарний день, дядьку. Люди і держава чекають хліба, м'яса, молока!.. Війна он ще гримить!..”. І правильно каже. Без накормлених коней ми – ні сюди ні туди. Обсіятися треба. Хто не посіє, тому збирати не буде що. Оце і талабанюсь – куди б ти думав? – Дід забирають у Микитки віжки та пужално. – Додому товчу колесами дорогу. Вйо-о, малі! Почну від себе. А там буде видно. Такий ото клопіт.
– І в мене клопіт, діду! Паперу мені треба, хоч будь-якого, пер треба, хоч би гусячих.
– Такий, Микито, період переживаємо: кожному чогось не вистачає. Тобі папір та хліб сняться – чого б ти мене питав про букву X? Іншому дах над головою уживається – під відкритим небом ночує. За пір'ям на пера ти сходи до свого родича, до Яшка.
– Як я не здогадався! – підскочив Микита на дощині. – То я зараз до бичкаря...
– Яшко на роботі, гусак десь на річці.
– То я увечері.
Дорога круто взяла догори та догори. Спини коней стали дугами.
– Бісів белебень! – сердяться Клим. – Ані виїхати нормально, ані з'їхати без пригод.
– Давайте позлазимо, діду, з воза!
– Коням не ми понука – горб. Я тут свій вік звікував. Коли жалкую, а коли й ні. Вийду, бувало, з хати – переді мною все наше село, як на долоні, і поля видно, і ліс. Півсвіту мені видно. Найраніше моя хата сонце стрічає, найпізніше проводжає. Любо тут, як не кажи.
Климова хата не згоріла, бо під черепицею. І хлівець не згорів. А от бабцю дідову вбило осколком. Було ж під час фронту: бомби-снаряди рвуться, все у вогні. Погріб землю сипле тобі за обшивку.
– Тпр-ру! Приїхали!
Дід розгинаються, стають на штельвагу, ступають на землю, беруть із воза дірявий, майже порожній рептух, зачіпляють перед кіньми на дишель.
– Сінця в мене трохи є, кукурудзиння. Корівку поліцаї забрали, а те лишилося. Поможеш дідові впакувати і скласти?
– Ще питають! – сміється Микитка, руки потирає: давайте-но скоріше роботу.
Напакували, хоч малу, але хуру, ще й рублем припавузили, мотузками поприв'язували. Клим заходились коло гальма під возом. А Микитка, височіючи на сіні та кукурудзинні, приклав долоню дашком до чола.
Он школа, колгоспне подвір'я. Воно, подвір'я, горіло. Конюшня вціліла. Журавель над криницею вберігся. Тільки жолоби коло неї позникали. До війни, кажуть, отут напували конюхи понад дві сотні коней!..
Вулиці в селі – ніби якісь тунелі, розриті зверху. Де-не-де горбляться хлів чи хата, пошарпані, покусані залізом. Із Вірусиної хатини нічого не лишилося. Усе пішло з вогнем і димом. От і хочеться їй хліба.
Клим викарячкували із-під воза і до Микитки:
– Злазь, я притримаю!
– Я тут буду! – заблагав Микитка. – Ді', ну, діду!
Конюх наморщують чоло, вдавано погрожують:
– Як упадеш і вб'єшся, аби мамі не жалівся!
– Не буду жалітися! Не буду!
Дід подали Микиткові позв'язувані в багатьох місцях мотузяні віжки, нахвостали Гнідка та Лиску і рушили з белебня того, звідки так багато видно.
Враз хура нахилилась, Микитка вхопився за мотуззя. Хура гойднулась у другий бік і завмерла. Завмер і Микитка. Блиснуло йому в очі сонце велике, рожеве, як хлібина. Перед його зором стала Віруся, її живе зображення. Дивилася великими сірими очима.
“Уздріла б насправді вона тебе, наляканого!” – майнула думка у Микитковій голові. Хура повзла вниз довго-довго. Майже не дихаючи, Микитка дивився уперед. Вірусині очі то зникали, то з'являлися побіля сонця. І про її маму й бабусю встиг Микитка подумати. Отож їх – троє. У нього – він і мама, і тато на війні. От дід – ті самі-самісінькі. Правда, їх два сини теж на фронті. Та де ж вони воюють, що про себе й досі звістки не подали? Через те дідусь ніби круглі сирота. Тому і горнуться вони до Микитки, а Микита до них.
– Як ти там? – подають голос конюх мовби з-під землі. – Живий?
– Живий, ді'! – озивається весело Микитка. Він ніби підріс. І страху вже не було.
Коні-коники
Ломовиків Микитка оглядав прискіпливо. Ніби якийсь знавець чи покупець. І дивувався: ну й копита! Що відра. А ноги, шиї, голови!.. Ов! Хлопчина спинився біля високої сірої кобили. У тебе, кобилонько, – рана!.. У тебе, дорогенька, рана, ще й незагоєна! І не десь вона – ось, на передній нозі, вите коліна. Добре кулею чи осколком черконуло!..
Микитка прибалакував уголос:
– Бідна ти, моя Лілеє! Називайся мені Лі-ле-я!
– Що ти там надибав, Микито? – покликали хлопця дід.
– У Лілеї – рана.
– В кого, в кого?
– У кобили.
– Ег-ге! – підійшли Клим, підбили на голові кепчину аж на чубок. – Справді.
– Промити треба! – заклопотався Микитка.
– Поведемо коней до річки напувати, промиємо. Аякже.
– Чула, Лілеє? – погладив хлопчина голову кобилі. – Промиємо.
Коли домашні коні й військкоматівські ломовики трохи перекусили кукурудзинням і сіном, Клим і Микитка виводили їх до конов'язі під конюшню. Дід в'язали у ключі по п'ятеро-шестеро коней.
Микитка просився:
– Я їхав би на Лілеї і рану промив би.
– Воєнна вона, Микито, – сумнівалися Клим. – Ще, може, з норовом?
– Ви її не знаєте, ді'!
Конюх підійшли до Лілеї, заглянули їй ув очі, поколошкали збиту в ковтки гриву, провели рукою по ребристому боці.
– Ну, хай уже. Не подавай виду, що боїшся.
– Не буду подавати! Підсадіть.
Як виїжджали, дід були на Гнідкові у передньому ряду. Поруч ступали коні домашні. Коли б трапилася потреба, цей ключ міг би стримати задніх. Микитка своїм рядом замикав ту кінську ватагу.
Клим щось надумали, обернулися і гукнули:
– Яка перша буква, Микито, у слові “перемога”?
– П! – одрубує Микитка. – І в словах: “поле”, “пшениця”, “пиріг”...
– Перемога над фашистами нам потрібна, як саме життя, братику.
Дід над чимось задумуються. А Микиткові любо їхати на Лілеї.
Дорога рівна. Ніяких тобі підйомів, белебнів, спусків. Хлопчині вона здавна знайома. Скільки разів по ній ходжено купатися, вловити сяку-таку рибину. Коней напувати їхав не вперше. То справжнє щастя: їхати і напувати. В'їжджаєш у запахучу від усякого коріння та цвіту воду. Коні на початку смачно й довго п'ють. Декотрі, буває, п'ють із пересапами: п'є-п'є і відірве губи від плеса, і з тих губ, м'яких, як шовк, стікають срібні нитки води. Потім конячина знов схиляється, і видно, як у довгій шиї вода біжить знизу догори. Але ти понукуєш і посмикуєш за уздечку, спішиш убрести в річку далі, де глибше. Коли дно вислизне з-під копит – отоді вже коні пливуть і ти пливеш. Під конем і тобою – небо, перекинуте дном у річку. Одне небо зверху, над тобою, друге – внизу.
А то береш віхоть торішньої осоки, намочуєш її і треш коневі черево, шию, ноги... Лілеї найперше треба промити рану.
Раптом коні насторожилися, застригли вухами і... як шарахнуться убік. І Лілея рвонула, як очманіла. Микитку підкинуло на гострому хребтові так, що в очах йому засвітилися каганці.
– Тримайся! – заволали дід. – Тримайся! І ви, коні-коники, не хвилюйтеся!
Микитка оглянувся на окрик – Гнідко стояв без вершника. Наполохані коні збилися головами всередину. Клим на дорозі грудомахами віднагяють сірого собацюру. Той шкірить зуби і норовить підступити ближче до коней. Ось він вивернувся від удару... і стрибнув, Микиткові здалося, на нього!.. Лілея з усіх сил фицьнула задніми ногами. їздець нестямився, де й ділася з-під нього кобила. Вуздечка вишарпнулася з рук. Щось вдарилося об його стрижену голову, чи голова торохнулась об щось тверде. Спалахнув у очах чорний туман. У той туман, що ставав сірим, подаленіла гупотнява копит.
– Це я впав, – сказав сам собі Микитка. Він пробував підвестися, зіп'явся на руки й коліна і встав.
Навідцалеки собацюрисько лежить з роззявленим ікластим ротом.
Клим посірілі, з важкими руками, переставляють ноги, ідуть до Микитки, усміхаються жалібно так, винувато.
– Як ти? – питають дід і кажуть-виправдовуються: – Оце таке трапилося! Ну. як ти?
– Впав-встав, – пробує усміхнутися Микитка, на зубах скрегоче пісок. – Ви за мене, ді', не журіться.
– Вовк же!
– Вовк?! – жахнувся Микитка. – Не собака?
– Та де! Вовчисько! Ти його, дохлого, не бійся. Як Лілея вцупила копитами йому по зубах, полетів обручем на мене, ікла вишкірив. Я йому кулак в горло, притиснув до себе. Отаке діло. Ґуль і синців багато надбав?
Микитка глянув на ноги, з-під нігтів повиступала кров.
– Та небагато, – ще тремтячи від недавнього переляку, проказав хлопець, узяв на дорозі пилюки, присипав нею заюшені пальці.
Коні вже були біля річки, декотрі пили воду, а інші уже скубли торішню траву. Микитка відшукав очима Лілею, кинув дідові Климові підбадьорливо:
– Не переживайте!
– Веселий ти, Микито, чоловік, – усміхнулися й Кпим.
– Який є! Ксьов! – біг Микитка до Лілеї. – Ксьов-ксьов!
Кобила підвела голову, стиха заіржала і далася вхопити себе за гриву. Підійшли дід, підпомогли Микиткові забратися Лілеї на спину. І в'їхав у воду хлопчина, і промивав коняці рану її.
...На конюшню вернулися без приключок. І тут Микитка зойкнув – сповзав з Лілеї і мало не зачепив її рану.
– Як же я так? Її ж болить?
– Нічого, – розраджували дід малого. – Тепер замастимо. В маштарці банка з солідолом: у трактористів для воза і для рук випросив. Як пальці потріскають, я їх солідолом, солідолом. Заживають. Збігай принеси те лікарство.
В одну секунду Микитка був із банкою біля кобили.
По насіння
Микитка заглядав у чужі подвір'я: може, папір у когось є, а школяриків нема. Просив би тоді він тітку або ж бабусю: “Дайте чи так подаруйте, будьте добрі, хоч клаптик, хоч півклаптика. Пера в мене будуть – Яшко наскубе пір'я з гусака. Буряк на чорнило дома знайдеться”.
Минув своє обійстя – мами все одно дома нема, роздивлявся туди-сюди – мусить же десь знайтися той папір! Таки мусить! Ще сонце на небі. Із низів'я, від оболоня, туманець не підкрадається до повалених тинів та куп глини – лише пісня лебедіє кволенько:
На тім боці Дунай глибокий,
А на тім боці садок вишневий...
Не дорослі дівчата співають, а школярня одна. Дівчата, співаючи, ходять колом – то в один бік, то в другий. Бо пісня така – веснянка. Інакше її не проспіваєш. Ну, малеча теж ходить колом, та не так гарно і вмию.
Дунай глибокий хлопці копали,
Садок вишневий дівки садили...
На оболоні й хлопчачня має забавку: жмурка граються, лупка. Але куди поділися голоси дорослих дівчат?
– Соб-цабе! – чує Микитка позад себе, оглядається: Яшко своїми рябунцями пособкує. – Сідай, брате, – припрошує Яків. Його мама рідна сестра Микитковій мамі, отож брати вони. – Птр-р!
На возі купа порожніх мішків. Яшко на тих мішках сидить. Бички справно тюпають у ярмі.
– Дід Клим казали, – почав Микитка, всідаючись, а закінчив Яшко: – ...з гусака пір'я тобі насмикати.
– Звідки ти, Яшо, знаєш?
– Секрет, що я з дідом був. А ти що, Микито, як стародавній учений, надумав писати гусячим пером?
– Надумаєш, коли ніякого нема, – нітиться Микитка.
Помовчавши, Яшко ошелешує братика:
– Гусака вже, вчений чоловіче, нема.
– Як?! – отетерів Микитка. – Як... нема?!
– Бачу, вже скис мій брат. Не журися! Лишилися крила з пір'ям. Тобі ж пір'я основа основ? Чи не так? А гусачок поїхав на маминих плечах у госпіталь. Мама вчора мені й кажуть – так і так: воїнів наших поранених треба підкріпити, їм-бо війну докінчувати. І правильно.
Обійстя Яшкове вигулькнуло з-за обсмалених дерев. Бичкар вправно розвернувся рябими і наказав їм стояти, сам же мотнувся до хати і вже ніс гусакове крило.
– Учися, братику, – заговорив Яшко з якимсь жалем у голосі. – Учися! Я теж пішов би до школи, та вже старий, п'ятнадцять незадовго стукне. І роботу чоловічу нікому в колгоспі долати. Те мале, те немічне, а те жінка чи дівчина. Але нічого, – враз розпогодився хлопець. – Попоїжджу круторогими – це так у пісні волів називають: круторогі – та й подамся на курси трактористів. Еге! Чого ж ми не рушаємо? І знаєш, Микито, куди я оце зібрався? На станцію. А чого? По насіння для колгоспу. Сіяти, братику, будемо!
– І зерна зародить в полі багато-багато! Правда, Яшо?
– Свята правда, – згодився Яшко.
– І хліб у всіх буде?
– Ну, певно.
Бачив Микитка в уяві і Вірусю, і Олену Петрівну, і весь свій клас. І хліб. Запитав-ствердив:
– Папір, мабуть, у кожного об'явиться? Я ще й паперу ані граминки не маю.
– Ег-ге! – стрепенувся Яшко. – Треба і папір добути. Вчитись так вчитись! Со-об!
Микитові мама стояли на дорозі, видно, очікували на сина. І, видно, сердитенькі – макітерка на стежці біля пенька, погріб незачинений... – все залишив Микитка напризволяще.
– Вечір добрий, тітонько! – вітається Яшко іздалеку. – Який молодець, тітко, ваш Микитка! Пір'я на пера вже має! Ще розживемося на папір – учений з нього вийде!
– Якове-Яшо, – таки усміхнулися мати. – Догадуюся, чого ти піддобрюєшся – щоб малого-не сварила.
– Так точно, товаришу голова колгоспу! – козиряє по-солдатськи Яшко. – Щоб не сварили.
– Ходімо, хлопці, під колишню хату, – зовсім добріють Лукія. – Щось вам їсти змайструю. Тобі, Яшо, дорога та й мені.
– Це, тітко, правда, що жінки й дівчата мають іти з мішками на станцію по насіння?
“От чому дівчат не чути на оболоні, – здогадується Микитка. – Збираються у путь. А так щовечора співають”.
– Мусимо, Яшо, – зітхнули мама. – Возів нема, хоч коней і підбавилося. Будемо носити. – Й до Микитки: – Ти, синочку, сам переночуєш цю ніч.
– Та чого, – видивився на родичку Яшко. – Нехай зі мною їде, світа побачить, не тремтітиме в погребі. За нього прошу вас.
– Я поїду, мамо, – приєднався до Яшкового прохання Микитка.
Мама зажурено похитали головою, роздумуючи над нестатками в колгоспі й дома і над тим, що ніколи за клопотами цілодобовими сина приголубити й доглянути.
– Поїдете. Тільки дивіться мені!
– А ви?
– Покличу сусідок, подамося навпрошки, поки зовсім не стемніло.
– Добре-добре, мамо. Гайда, Яшо!
...Чумацький Шлях сріблився у високому небі. Вечірня зірка мерехтіла над дідовим Климовим белебнем. Зірці видно, мабуть, фронт. І дуже Микиткові закортіло-захотілося, щоб скоріше закінчилася війна і батько додому вернулися. Як пішли, згадують мама, влітку сорок першого, лиш отепер, як визволила нас наша армія, озвалися листами.
– Тихо, ніби ніхто не воює, – торкає Яшко Ми- китку ліктем, а з-під зоряного неба опадає уже на землю нерівний гул.
Басовите гудіння над головами хлопців наростало.
– Німецькі бомбовози, – підвівся на мішках Яшко. – Станція світить – мають фашисти орієнтир.
Микитка перестав дихати: мама, вочевидь, там уже, на станції. І жінки з дівчатами. Навпрошки дорога ближча.
Вогні в кліп ока погасли, і по кількох довгих секундах, де станція, спалахнули червоно-білі язики полум'я, тоді донеслися звуки вибухів.
Гул моторів тягнувся назад, на Микитку, і Яшка, на захід.
Микитка заплакав, тамуючи сльози в горлі: що з мамою? Що з ними? Ой!.. Там же впали бомби.
На станції засвітилося.
– Не влучили! – обняв Яшко Микитку. – Якби не промахнулися, ніякого світла не було б.
Минули переїзд. У стороні, біля вагона, загнаного на запасну колію, юрмилися підводи і люди. Яткові бички попхалися межи вози.
– Цабе! – загукали їздові в хустках. – Ца-абе-е!
– Чому цабе? – став на весь зріст Микитка. – Соб треба казати!
Ніхто нікого не слухав. Яшків віз зачепився за чиюсь гарбу. Щось затріщало.
– Тпр-ру! – зависло в нічній темряві. – Тпр-ру!
Жалісливий жіночий голос когось прохав:
– Пропустіть дітей! Може, вони вже сироти!
– Яких дітей?! – не витримав образи Яшко.
– Під'їжджай! Ще допитується.
Яшко пришвартувавсь полудрабком до розсунутих дверей вагона, кинувсь прямо з воза у склад на колесах, де стояла вага, а збоку стовбичив однорукий дядько. Жовто блимав у кутку ліхтар “Літуча миша”, і того світла досить було, аби Яків уздрів зім'ятий порожній паперовий мішок.
– Дядечку! – гукнув Яшко однорукому вагареві. – Я поцуплю у вас оте, вам непотрібне, барахло!
Мішок летів прямо на Микитку, водночас дзвеніла подяка:
– Спасибі вам, дядьку, велике, що не перечите!
– Де ти такий узявся! – незлобиво гнівався однорукий.
– Ми з колгоспу імені Шевченка, – вже говорив Яшко розважливо, ніби попередньої сценки і не було. – Бички наші хоч і малі, зате дужі, то важте нам побільше.
– Ти не той, — зацікавився дядько-вагар, — про якого мені Лукія Подоляк наказувала та просила: “Відпусти поза чергою, не затримуй?”.
– Той самий! – як з-під землі виринули Микиткові мама, а вагар наказав: – Ідіть набирати!
Насипали зерно в мішки, тягнули на вагу. Микит- ка старався, аж покректував: таки буде у нас хліб! Таки буде!.. Однорукий пильнував цифри на залізній ручці ваги й у паперах. Але озвався:
– Ти, Лукіє, сій, не опусти дні.
Додому бички ішли прудко, хоч за цілісінький день надибулялися досхочу та й поклажа на возі – узгірок мішків – немала.
Позаду босими ногами намацували дорогу жінки й дівчата з клунками за плечима. Круглий місяць виглянув з-за хмари і щось нагадав дівчині котрійсь чи жінці, бо понеслася мелодія, мовби струна забриніла: