ДИЧКА

   У лісі недалеко від старої Яблуні виросла вродли­ва Дичка. Всі тутешні мешканці щодня милувалися її стрункою постаттю.
   Якось на лісову галявину забрів підступний чоло­вік Куча. Був сухенький, невеликий, з гачкуватим но­сом, що нагадував дзьоб хижого птаха, який стирчав над ріденькими сивими вусами і такою ж борідкою. Він довго приглядався до вродливої Дички, гладив її тугу кору і щось собі бубонів під ніс. Потім сів на трухля­вий пеньок, повільно витягнув з торбини велике біле яблуко з рожевим боком і звернувся до красуні:
   –  Бачиш, які плоди родить твоя старша сестра Яблуня?
   –  Таких великих яблук за своє життя ще не ба­чила, – щиро зізналася Дичка. – А де живе моя стар­ша сестра Яблуня?
   –  Вона живе у Саду.
   –  Що це таке?
   –  Це ніби невеликий ліс із фруктових дерев, – поважно почав пояснювати Куча. – Там ростуть Сли­ви і Груші, Яблуні і Вишні, Черешні і Абрикоси. І всі вони породисті.
   –  А подивись навкруг, – махнула гілкою Дич­ка. – Он красуються вродою гордий Дуб і пишна Сос­на, струнка Ялина і сірокорий Граб, широколистий Клен і ніжний Ясен, мрійлива Береза і шумливий Осокір. Це все мої друзі, щирі і незрадливі. Хіба у твоєму Саду є такі дерева?
   –  Це все дичина, – зневажливо сказав чоловік.
   –  Вони тільки на те й годяться, щоб їх рубали на дро­ва чи пиляти на дошки і колоди. А таких гарних і смач­них плодів вони ніколи не вродять.
   –  А плоди моєї матусі хіба не смачні? – запита­ла Дичка.
   –  Може й смачні вони лісовим звірам, але не лю­дям.
   –  Чому?
   –  Бо дуже кислі і терпкі, – буркнув Куча. По­мовчав і додав: – І ти такі нікудишні плоди родити­меш.
   –  Хто про це тобі сказав?
   –  Яке коріння, таке й насіння, – зле засміявся Куча. – Але я цьому можу зарадити, якщо, звичайно, хочеш. Лише по добрій волі.
   –  Як же ти можеш мені зарадити? – запитала Дичка.
   –  Можу зробити так, що й ти будеш родити ве­ликі білі або червоні смачні яблука. Але це можливе лише при твоїй добровільній згоді. І зроблю це з любо­ві до тебе, поваги і великої братньої дружби між меш­канцями Саду і Лісу.
   Як почули ці облудні слова лісові мешканці, то зашуміли, закричали:
   –  Ні-ні-ні! Hi-ні-ні! Ні-ні-ні!
   –  Не погоджуйся! Жени його від себе! Це зрадлива, підступна зла людина! Він знищить тебе! – кричали Зайці, Ворони, Сороки, Мурашки і Гриби.
   Куча чув ці крики, розумів їх. Щоб прихилити до себе цю молоду і наївну Дичку, усміхнувся на весь широкий рот, аж виглянули гнилі жовті зуби, і улесливо:
   –  То як, красуне? Наважуєшся родити ось такі красиві яблука?
   –  Що ж ти мені зробиш для цього? – поцікави­лася Дичка.
   –  Вставлю тобі під кору ось цей невеликий подарунок.
   –  А що це таке маленьке?
   –  Це Яблуня із великого Саду передала тобі свою бруньку. Якщо ти дозволиш, то я зроблю невеликий надріз твоєї кори і вставлю туди цю бруньку. З неї по­тім виросте гілка, а на ній і будуть ось такі великі білі з рожевими боками яблука.
   –  А мені болітиме, коли розріжеш кору?
   –  Заболить так, як тоді, коли поколешся об колючку шипшини.
   –  І тільки?
   Стара Дичка, почувши розмову з підступним Кучою, так застогнала, аж на ній затремтіли гілки:
   –  Дитино моя рідна! Не слухай цього вбивцю! Облесливими словами він щороку підманює моїх дітей. Спочатку під кору всуне чужу бруньку, а потім, коли вона витягне соки з дитини, зрізує їй верхівку, вико­пує і переносить у свій далекий Сад.
   –  Мене він вже не викопає, матусю, – сказала Дичка тихо, щоб не почув чоловік. – Я тут вічно жи­тиму, бо маю міцне коріння і вже товстий стовбур.
   –  А кому служитимеш, доню? Ти над цим задумалась?
   –  Людям, матусю.
   –  А хто служитиме нашим лісовим друзям? Хто, доню? Хто продовжить наш лісовий рід, як я помру? – плакала стара Дичка.
   –  Я, матусю, продовжу наш лісовий рід. Але хочу прислужитися і людям: родитиму для них смачні яблука. А лісовим мешканцям нагинатиму гілки до са­місінької землі з дрібненькими кисличками.
   –  Ой, доню, доню, перевертні двом богам не можуть служити. Згадаєш моє слово, та пізно буде. Спо­чатку той нелюд зробить з тебе перевертня, зрадницю свого роду, а потім зріже твою голову нерозумну, а твоє коріння годуватиме чужинця, що виросте з отої ма­ленької бруньки. Ось що зробить з тобою той підступ­ний чоловік.
   –  Не турбуйся, матусю, – весело сказала Дич­ка. – Я ніколи не зраджу своїх лісових друзів, не від­цураюсь свого роду. Але й людям хочу прислужитись. У мене, молодої, сил вистачить і для тих, і для других.
   –  Схаменися, доню, поки не пізно! – зойкнула стара Дичка.
   –  То як? – нагадав про себе Куча, почухуючи сухенькою рукою лису голову. – Погоджуєшся, Дич­ко?
   –  А ти мене у свій Сад не забереш?
   –  Якби ти хоч років на два молодшою була...
   –  Якщо так, то хочу прислужитися і людям. Хай знають, яка я щедра. Ще й шкода подарунка, якого ти приніс від далекої родички. Вставляй ту дорогу брунь­ку у моє тіло. Поділюся з нею своїми соками.
   Як тільки Куча, зрадливо усміхаючись, підійшов до своєї нової жертви, застогнали, заридали дерева, на весь білий світ закричали птахи у небі, завили звірі у лісі, затьмарилося сонце хмарами, заридала стара Яблуня-Дичка...
   Минуло два роки. З бруньки, вставленої у тіло Дички, виросла велика і товста гілка, яка почала при­тінювати уже всю деревину.
   Весною прийшов Куча. Мовчки витягнув з торби­ни пилу і підійшов до принишклої Дички.
   –  Що ти хочеш робити? – зойкнула колишня красуня, вершечок якої вже почав усихати.
   –  Досить з тобою гратися у піжмурки. Пора кін­чати дурну гру. Тепер ти повністю наша, хоч і коріння чуже, – грубо буркнув Куча і кількома порухами пили зрізав Дичку коло самісінької прищепленої гілки...
   З того часу на Диччиному стовбурі розкошувала чужа яблуня. А Дичка ще довго боролася за своє жит­тя. Пускала пагони на стовбурі, кожної весни витяга­ла такі ж з коріння до сонця та підступний Куча ре­тельно винищував їх. Він старався, щоб всі мешканці лісу забули, що колись тут жила струнка красуня Дич­ка.
   Так і сталося.