По телефону з Дунаєвець мені повідомили: у сусідів у сорочачому гнізді вивелися вухаті сови.
Коли я приїхав на вихідний день до родичів, то підтвердилася совина оказія.
У сусідів, де живуть двоє стареньких, на високій колючій сливці кілька років тому сороки звили гніздо із прутиків – подовгасте та ще й з кришкою зверху.
Білобокі виводили пташенят до нинішньої весни. Ніхто на них не скаржився, бо не крали у людей курчат, каченят та іншої птиці.
Якось наприкінці березня видалося тепле надвечір'я, запахло весною. Дід з бабою сиділи на лавці під хатою і думали кожен свою думу. Десь далеко ледь зажеврілося небо – то сходив місяць...
І раптом у саду щось завовтузилось, зашуміло, мабуть, замахало крильми, щось навіть по-пташиному ніби крикнуло.
– Що це? – запитала баба старого, який недочував.
– Га?
– Щось у саду скрикнуло.
– Питаєш, чи зачинив гараж? Зачинив.
Тоді баба нахилилася до самісінького вуха чоловіка і щосили:
– Подивися до гаража, бо там щось товчеться!
– Там красти нема чого, – прошамкав дід.
Баба не встигла ще раз гукнути до діда, як над подвір'ям пролетіла одна, а потім і друга великі сови. Так повторилося кілька разів.
І баба злякано:
– Боже, це ж сови товчуться. Ходи, діду, до хати. А то ще накличуть ці птахи якоїсь біди...
Лише через кілька днів старі догадалися, що того вечора сови вигнали із гнізда сорок і відклали свої яйця...
З того часу минуло багато теплих і холодних весняних днів. За роботою старі й забули за гніздо на високій колючій сливці.
Якось надвечір зірвався вітер, нагнав хмару, а вона трохи покропила землю... І з того гнізда, в якому колись виводились сороченята, випало на гараж совеня. Баба побачила пташеня, що зіп'ялося на ноги і пробувало вимахувати крильми, і покликала діда. Маля вже було завбільшки у вгодоване курча, пухнасте, все сіре, з великими очима... Вирішили його спіймати і вкинути у клітку для кролів, що була біля гаража. Боялися, що молоденьке совеня ще замучать коти. Коли старий мішком ловив пташеня, воно таки своїм кривим дзьобом до крові поцілувало руку діда. Тому почали його годувати сирим м'ясом і подавали шматочки свинини на довгому металевому прутику. Пташеня ковтало м'ясо і злилося на залізо, подзьобуючи його...
Вже почало смеркатися, як над гаражем і подвір'ям почали літати сови-батьки. Одного разу діда вдарила крилом сова. Тому старий витягнув з клітки маля і разом з мішком викинув на гараж. До ранку батьки забрали своє дитя у гніздо...їх там було четверо.
Вдень старі сови сиділи недалеко від гнізда: одна – на яблуневій гілці біля стовбура, а друга — на високій черешні, теж біля стовбура. Якби вони іноді не витягали то ноги, то крила, то ніяк їх здалеку не можна було відрізнити від темно-бурих стовбурів дерев. А тільки вечір спускався на землю, як сови оживали, нашорошувалися їх пір'ячі вуха, а великі крила піднімали їх у нічне небо і несли на поля, на городи шукати їжу малятам. Годували дітей переважно мишами. І так тривало доти, поки совенята не стали на крило і не полетіли з батьками на полювання.
Ще кілька разів сови із совенятами навідувалися у рідний їм садок, заглядали у своє гніздо, а потім їх поглинули місцеві яри і недалекі ліси та сади.