ПРИГОДА ОДИНАДЦЯТА

Класний журнал

   Уже цілих чотири хвилини, відколи розпочався третій урок, а вчительки Вікторії Сергіївни досі немає в класі. Ще жодного разу не бувало такого, щоб Вікторія Сергіївна запізнилася на свій урок! Звісно, така непунктуальність вчительки майже-майже не засмутила учнів. Більше того – невимовно потішила! Адже чим менше часу вчителька пробуде в класі, тим більше часу діти можуть бешкету­вати, розмовляти і не зосереджуватися на навчанні.
   І цілісінький клас сповна віддався такій необтяжливій розвазі: дівчатка безперервно торохкотіли про якісь свої дівчачі таємниці; хлопчаки ділилися знаннями про нові комп'ютерні ігри; ще кілька однокласників обговорювали бойовик, який вчора пока­зували по телевізору. Софійка надумала розмалювати шкільну дошку квіточками і різними кривулями, схожими на людей чи тварин; худорлявий Роман навіщось примудрився розсердити товстушку Наталку - тепер вона, ніби огрядна надокучлива муха, наздоганяла його по всьому класу, аби тріснути підруч­ником по голові та “віддячити” за образу; “заучка” Ігор затулив руками вуха, аби не чути гамору, і завзято повторював домашнє завдання. Словом, все було, як завжди, але не так, як має бути під час уроку. Лише насуплений Максим чомусь не поспішав долучи­тися до веселощів своїх однокласників, а набундючився і – ні кроку з-за парти. Хоча що ж тут дивного? Максим сьогодні відзначився з самого ранку, бо вже на першому уроці отримав двійку за неви­конану домашню вправу. Тепер йому не до пустощів... Треба думати, як виправляти двійку і як витримати татове покарання.
   –  Слухайте сюди! Я знаю! – заволав просто з дверей, увір­вавшись до класу, Костик.
   Клас миттєво притих.
   –  Вікторії Сергіївни немає тому, що немає нашого класного журналу! – повідомив хлопчик.
   –  Звідки ти знаєш? – здивувалася Софійка.
   –  Чув оцими-от вухами, – Кость одночасно тицьнув вка­зівними пальцями обох рук у свої вуха.
   –  Де ти чув?
   –  Де-де... У вчительській, – відмахнувся він. – Мене насва­рили за те, що кричав у коридорі, і повели до вчительської, – розповів Кость подробиці тих пригод, які він сам собі влаштував поганою поведінкою.
   –  І що там? – від цікавості аж притишила голос Наталка, захекана після біганини.
   –  А там – заплакана Вікторія Сергіївна, – коротко пояснив очевидець. – Її заспокоюють... подають у склянці воду... розпи­тують, де вона могла залишити наш класний журнал.
   –     Що ж вона?
   –  Нічого, – знизав Кость плечима. – Говорить, що тільки на хвилинку залишила журнал, наші зошити і ще ці... як їх... а, конспекти на столі у класі. Потім забрала все, а пропажі не помітила.
   –  Невже журнал зник у нашому класі? – зойкнула одна з дівчаток.
   –  Ми маємо негайно знайти його! – постановив Славко Хоробрик.
   –  Де ми будемо його шукати?
   –  У кого?
   –  Як саме? – засипали його запитаннями однокласники.
   –  Все просто: потрібно з'ясувати, кому вигідно, щоб журнал зник, – почав хлопчик розмірковувати вголос.
   –  Нікому... – перезирнулися поміж собою однокласники. – Навіщо його комусь викрадати? Чому?
   –  Чому? Цікаве запитання... Правильне... Може тому, що в журналі... двійка? – Славко питально і багатозначно подивився на Максима.
   Той зненацька густо-густо почервонів, як варений рак, опус­тив голову і щось пробубонів собі під ніс.
   –  Максиме, ти поцупив журнал з оцінками? – відверто запитав Славко Хоробрик.
   Максим нічого не відповів, тільки ствердно кивнув русявою головою.
   –  Я хотів виправити двійку, а потім непомітно повернути журнал, – пояснив він крізь сльози. – Тільки побоявся черкати...
   –  То й добре, що побоявся! – зрадів Славко. – Тепер ми можемо спокійно повернути журнал Вікторії Сергіївні.
   –  І ми нічого їй не розкажемо? – кліпнув Максим віями, мокрими від солоної роси.
   –  Треба розказати, – твердо вирішив Славко. – Ти зробив негідний вчинок і маєш у ньому зізнатися й попросити вибачення.
   –  Але ж мене тепер виженуть зі школи... – схлипнув горе-крадій.
   –  Ні. Могли б вигнати, якби знайшли украдений журнал. А його неодмінно знайшли б! – запевнив Славко. – А ще у Вікторії Сергіївни могли бути проблеми на роботі. А потім про твій проступок неодмінно розказали б мамі й татові, а во­ни точно не взялися б тебе хвалити... – описав хлопчик-міліціонер всі неприємні наслідки Максимової крадіжки. – Класний журнал – це документ, як і щоденник. А документам ведеться суворий облік! Зрозумів?
   –  Так, зрозумів, – зітхнув Максим. – Але ви хоча б підете зі мною до вчительської, га? – з надією в голосі запитав він. – Будь ласка...
   –  Авжеж! – як один, вигукнули однокласники.