ЧУБЧИК

   Жили собі шпаки. Батько і мати маленьким їстоньки-питоньки носили, співати по-шпачиному навчали.
   Злагода і мир панували у шпаківні. Шпачата одне одного поважали, одне одному допомагали.
   Якось шпачиха придивилася до своїх діточок і помітила у найменшень­кого невеликий чубчик. Дуже здивувалися цьому пташки, бо чубаті шпа­ки – то дивина. Тож і назвали малого Чубчиком. А Чубчик відтоді так запишався, що почав із зневагою ставитися до своїх братиків і сестричок.
   Одного разу Чубчик сів на ясеневу гілку. І так йому сподобався спів соловейків, які витьохкували у саду, що аж захотілося й собі так заспівати.
   –  Чого так рано встав? – запитала Чубчика мати.
   –  Солов'їв послухати.
   –  Гарно співають.
   Помовчали. А в саду заливалися співом птахи. Чубчик слухав, слухав і несподівано до матері:
   –  Я хочу соловейком стати!
   –  Що, сину? – здивовано витріщилася шпачиха на Чубчика.
   –  Хочу соловейком стати.
   –  Соловейком треба народитися, – розважливо сказала мати.
   –  А я хочу! – наполягав на своєму Чубчик. – Хочу навчитися так гарно співати, як солов'ї.
   –  Ця наука не для тебе, сину, – промовила шпачиха. – Ти навчися спочатку свистіти по-шпачиному.
   –  Набрид мені ваш свист! – гукнув Чубчик на весь сад. -– Не хочу довіку вас чути!
   –  Схаменися, сину, що ти кажеш? -– злякано просвистіла шпачиха. – Хіба так можна про свій рід говорити?
   –  Цураюся такого роду, де тільки свистять і свистять! – вередливо репе­тував шпачок. – Вас і люди не слухають так, як соловейків.
   –  Не те говориш, сину, не те, – промовила із сльозами на очах мати. – Якби ти весною прилетів сюди, коли снігу ще багато на полях і в лісах, та сів ось тут, на ясені і засвистів,ти б побачив, як радо твій спів зустріли б і діти, і дорослі. Люди кажуть, що на крилах ми їм весну несемо. Хіба цим не треба пишатися? Хіба наш спів гірший, ніж в інших птахів? Сину, сину, малий та нерозумний...
   Довго так говорила шпачиха, навчаючи розуму сина-вередуна. Та Чуб­чик її не слухав. Змахнув крильми – і подався у садок, у володіння соло­вейків. Літав він літав, доки не побачив найстаршого Солов'я, що сидів на гілці бузини.
   –  Соловейку, навчи мене співати по-своєму, - наважився шпачок. Соло­вейко здивовано глянув на Чубчика і спитав:
   –  Чого це тобі, юний шпаче, раптом захотілося по-солов'їному співати?
   –  Бо набридли мені оті шпаки з їхнім свистом, – промовив Чубчик. – Мені до вподоби солов'їна пісня, якою ваш рід людей звеселяє.
   –  Не знаю, що тобі й казати, – поважно промовив Соловейко. – Ще не чув такого, щоб соловейки цуралися свого роду. Не чув до цього і про шпаків. Бо споконвіку так ведеться, що синиця співає по-синиччиному, сороки – по-сорочачому, шпаки – по-шпачиному, а солов'ї – по-солов'їному. Каза­ли мені колись, що між людьми таке є: один може вивчити мови багатьох народів. Про птахів такого не чув. Що ж, коли тобі так захотілося навчи­тися співати по-нашому, то зоставайся. А за науку треба відробляти: кожного дня моїй Солов'їсі будеш готувати сніданок, обід і вечерю.
   –  Гаразд, Соловейку! – радісно свиснув Чубчик і полетів збирати гусе­ниць на сніданок Солов'їсі.
   Цілу весну пробув у Солов'їному володінні Чубчик. І хоч із Солов'я був учитель якнайкращий, нічого у шпачка не виходило. Чубчик розучився свистіти по-шпачиному і не навчився співати по-солов'їному. Тільки й того, що запам'ятав “тьох-тьох-тьох”.
   Потім Чубчик вчився і в інших птахів. Ціле літо блукав по наймах у Синиччиному, Воронячому і Горобчачому володіннях. Та вивчив лише “цінь-цінь”, “кра-кра”, “жив-жив”.
   Шпачкові здалося, що тепер він найрозумніший серед птахів.
   Якось Чубчик побачив на ясені, де була його домівка, силу-силенну шпаків. Ті висвистували один краще одного, бо прощалися з рідним краєм до наступної весни. Збиралися у вирій.
   Прилетів до них і Чубчик. Рідня впізнала його, кликала до гурту. Але він з погордою глянув на батька й матір, братів і сестер, сів на самісінький вершечок осокора і заверещав на весь білий світ:
   –  Фіють-фіють, Кра-кра-кра, тьох-тьох-тьох, кра-кра-кра, жив-жив- жи, фіють, кра-кра-кра, цінь-цінь, жив-жив, кра-а-а!
   Шпаки принишкли, слухаючи Чубчикове безглузде репетування. А ко­ли той втомився вищати, птахи так зареготали, що аж затремтіли дерева. Чубчик з сорому ледь не звалився з осокора. Він кинувся шукати захисту у Солов'я, але той сміявся, аж за боки брався. Тоді полетів до синиць, а в тих від реготу аж сльози виступили на очах. Ще побіг до воронів, але ті від хихотіння лише каркали, а горобці так похрипли, що не могли й слова вимовити, тільки щось жеботіли.
   А Сорока, що сиділа недалеко від найстаршого Шпака, глузливо про- скрекотала:
   –  То це вже таким суржиком співають молоді шпаки?
   –  Ні, це тільки один у нас такий виродок, що відцурався батьківської пісні, позабув свій шпачиний рід.
   –  Ні, ми, сороки, ще до такої ганьби не дожили.
   Присоромлений, осміяний, зневажений усім птаством, Чубчик повер­нувся додому.
   –  Що ж будемо робити, сину? – запитав його батько.
   –  Навчіть мене співати по-нашому, по-шпачиному, – ніяково пробель­котів Чубчик.
   –  Хоч і пізно, сину, але добре, що берешся за розум.

ЗАПИТАННЯ ДО ДІТЕЙ:

   Яким був Чубчик у сім'ї?
   Як ставиться молоденький шпачок до рідної пісні?
   У кого навчався Чубчик співати?
   Чого навчився Чубчик в інших птахів?
   Як назвав найстарший Шпак Чубчика?
   Чи сподобався Чубчик Сороці?
   Що просить шпачок у батька?
   Чи нема серед вас отаких Чубчиків?