Народе мій, моя ти Україно,
Пишаюсь тим, що в моїх жилах
Пульсує кров твоя прадавня,
Що сином звуся я твоїм,
Що українцем чесним я родився
На землі Подільській – казці України...
...Нащадку мій! Я бачу тебе тут,
На нашій славній Україні
І через сотні світлих літ!
Юнак і юнка під кленами на кручі,
Напоєні соками коріння,
Злилися у хвилюючім цілунку...
...Тож слава вам, мої далекі й близькі,
Що наш безсмертний корінь ви шануєте в віках,
Що бережете рідну мову і свою державу,
І пісню, й казку, і сумную думу!
То хай вас Бог оберігає від ворогів і злих сусідів
Аж поки сонце даруватиме життя
Усій Землі
І рідній нашій Україні!
М.Магера. Із поеми „Безсмертний корінь”
І В ОСІНЬ ПІЗНЮ З ЮНИМ СЕРЦЕМ ВХОДИТЬ
Микола Никанорович Магера народився 1 вересня 1922 року в містечку Дунаївці Хмельницької області в селянській родині. Тут же закінчив середню школу. Чорна неділя 1941 року обірвала мирні устремління, надії та мрії випускників. Атестат зрілості він одержав за 10 днів до окупації, яка тривала 33 довгі місяці.
Микола Магера пройшов вогняними шляхами війни. Був нагороджений орденами Слави ІІІ ступеня та Вітчизняної війни І ступеня, медалями. У невеличкій, але дуже дорогій для письменника, збірці поезій „Я хочу жити” (1990) вміщено його юнацькі вірші, які він писав за часів фашистської окупації та на фронті. Про що вони? Про нескореність, ненависть до ворогів, непохитну віру в перемогу над ними.
Доля посміхнулась Миколі Никаноровичу. Він повернувся з тієї пекельної війни. 1951 року закінчив філологічний факультет Київського університету. Викладав рідну мову й літературу у Віньковецькій середній школі робітничої молоді, був її директором. Згодом працював завідуючим кабінетом української і російської мов обласного інституту удосконалення вчителів, інспектором шкіл, викладачем у Хмельницькому педагогічному училищі.
На пам'ять матусі. 17 липня 1945 р.
Перша книга Миколи Никаноровича „Мати” з'явилась у 1971 році у Львівському видавництві „Каменяр”. Відтоді він друкується регулярно. Більшість його творів адресовані дітям – юному цвіту України. Вони ведуть їх стежинами добра і справедливості, вчать жити, трудитись, любити рідний край. У видавництві „Веселка” виходять такі його відомі твори, як „Чубчик” (1982), „Журавка” (1973), „Юрасик” (1984), „Друзі” (1987), „Добра дівчинка” (1988).
У періодиці письменник друкує повісті „Надійка”, „Там, біля Бивень-гори”, оповідання, новели, статті.
Звернувся Микола Никанорович і до образу безсмертного Кобзаря. Перебуванню Т.Г.Шевченка на Поділлі, в місті Кам'янці-Подільському присвячена повість „Кам'янецькими стежками” (1989). На диво поетична оповідь Миколи Магери про річку свого дитинства (повість „Батіжок” 1990 р.). Струмує вона поміж густими вербами, кленами та осокорами. Несе свою кришталево-чисту джерельну воду у тихоплинну Тернавку. Уява знову переносить письменника на тії оксамитові береги.
Того ж таки 1990 року у видавництві „Каменяр” виходить його книга „Хлопчаки”.
Важливою віхою в творчості Миколи Магери стала нова збірка „Зелені паляниці”, з якою читачі познайомились в 1991 році. Невеличкі оповідання цієї книжки, як разок добірного намиста, стали окрасою сучасної дитячої літератури. Багато корисного й цікавого знайшли тут діти. Кожне з них гранично чітко відповідає на багато питань. Скажімо, як слід поводити себе вдома, в дитячому колективі, з дорослими... Адже так легко переступити межу між добрим і злим. Та чи й існує вона, ота межа?
Особливої уваги заслуговує повість у новелах „З давніх літ”. Це пам'ять про пережите, вистраждане. Це те, про що автор, очевидець і учасник тих подій, не міг не повідати людям. Певно, лише зараз Микола Никанорович відчув, як впав тягар з душі. Ніби виконав заповіт тих, хто вже пішов у небуття. Вічна тема пам'яті, вічне почуття болю, викликане стражданнями людини і всієї країни.
Тут і розповідь про селянина („Іван Максимович”, „Діда спродують”), що жив по правді, совісті, трудився і ніколи не зазіхав на чуже. Автор підкреслює красу такого несуєтного, природно прожитого життя. І передає щирий біль, співчуття цієї літньої людини, яку тяжко кривдять. Відбирають нажите дідами-прадідами – розкуркулюють.
А ось новела „Мати Божа”. Врочиста, соборова тиша храму. Принишкла зграйка школярів, що зачудовано дивляться на ікони, фрески. Певно, були вони високого ґатунку, справжнім мистецтвом, якщо так вразили хлоп'ят. Недарма ж і досі стоїть перед очима... журливий образ Богородиці із сином на руках, суворі лики святих, неземної краси і ніжності голівки ангелят.
Вражають авторські свідчення про голодомор тридцять третього року. Побачений очима підлітка, сприйнятий свідомістю голодної дитини, в душі якої ще не зів'яли пагінці милосердя і яка ще не здатна поділитись останнім. А хіба забудеш оте святе нетерпіння, з яким малі чекають, щоб дозріли колоски? Мотив вічного. Мати-жінка і Мати-Земля плекають своїх дітей. Рідна ненька простягає, нарешті, такий омріяний, жаданий окрайчик зеленої паляниці. А Мати-Земля рятувала досі своїх дітей, вродивши бодай лободу під тином.
Активно, гостро звучать ці твори, збуджують до самостійного пізнання істини. Саме цій книзі дав високу оцінку Олесь Гончар: „Якби моя змога, – написав авторові Олесь Терентійович, – то я такі речі, як „Мати Божа” або „Добра дівчинка”, або „Діда спродують” і „Зелені паляниці” давав би в шкільних читанках, щоб їх читала вся юна підростаюча Україна...”.
Дев'яності роки були особливо плідними для Миколи Никаноровича. У 1995 році побачила світ його нова книжка „Привіт тобі, сонце!”. Це книга поезій, казок, листів, спогадів, фронтових замальовок людини, яка пережила фашистську окупацію, відміряла тисячі кілометрів фронтових доріг.
Окремими виданнями вийшли його „Казки” (1996), „Казка про хоробрих з найхоробріших” (1997), в якій автор засуджує загарбницькі війни, поневолення народів, зрадників і перевертнів, які цураються свого роду і рідної мови. Програма з української літератури для середньої загальноосвітньої школи, затверджена Міністерством освіти та науки України, рекомендує цю казку для текстуального вивчення, а ряд інших творів – казки „Чубчик”, „Подорож до зірок”, новели з повісті „З давніх літ”, „Мати Божа”, „Матусенько-оо!”, „Бевка”, „Зелені паляниці” для самостійного і позакласного читання. Всі ці твори зібрані у „Маленькій хрестоматії” (1999) та у „Вибраних творах” (1998).
В останні роки Микола Никанорович порадував читачів-дітей, їх батьків та вчителів ще кількома книжками: „Мій Т.Шевченко” (2002), „Їх щастя попереду” (2003), збірка віршів „Моє воскресіння” (2003). Збірку оповідань „Безсмертний корінь” (2003) автор присвятив рідному краю, 600-річчю заснування міста Дунаївці.
У 2005 році вийшла з друку ще одна книжка „Дві повісті”, до якої ввійшли раніше друковані повісті „З давніх літ” та „Пастушки”.
А казка „Квітка папороті” (2006) спонукає юних до глибоких роздумів про сутність буття, незвичайне і трагічне в історії нашого народу.
Що ще сказати про письменника-подолянина? Певно, про його загострене почуття любові до людей, рідного краю, природи і настільки ж загострене несприйняття неспра-ведливості, фальші, нещирості.
Микола Магера – член Національної спілки письменників України, лауреат обласних премій імені Мелетія Смотрицького, Богдана Хмельницького, Т.Г.Шевченка.
А втім, все життя цієї поважної людини, талановитого письменника, подільського митця – в його творах. Як і заповітні думи, надії і сподівання.
ПРО ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ МАГЕРИ
Листи від Олеся Гончара
Шановний Миколо Никаноровичу! Дякую за книжку („Кам'янецькими стежками”), за талановите відтворення тих місць, які і я колись мав щастя бачити. Сподіваюсь, що читачі належно оцінять Вашу працю, яка знайомить нас так переконливо з перебуванням Шевченка у Кам'янці-Подільському і з рідкісними піснями, що йому там відкрились. Всього доброго Вам і нових творчих звершень!
Ол. Гончар. 31.03.1990.
Шановний Миколо Никаноровичу!
Серед усяких клопотів тільки зараз оце зміг підступитися до надісланої Вами книжки („Зелені паляниці”).
Багато думок викликають Ваші розповіді про дітей Поділля, про їхні нелегкі долі. Такі людяні, такі природні ці життєві історії – вони, я певен, знайдуть дорогу до читача.
Якби моя змога, то я такі речі, як „Мати Божа”, або „Добра дівчинка” або „Діда спродують” і „Зелені паляниці” давав би в шкільних читанках, щоб їх читала вся юна підростаюча Україна.
Але цей паперовий голод... Та все ж стукайте й стукайте у видавничі двері, Ваші ці твори заслуговують більшої уваги і більших тиражів.
Всього найкращого Вам! 5.03.1992 р. Ол. Гончар.
Лист від М.Г.Жулинського
Вельмишановний Миколо Никаноровичу!
Дякую сердечно Вам за новорічний подарунок – за „Зелені паляниці”, які випікали Ви на щедрому, ласкавому, ніжнотеплому вогні Вашої неспокійної душі і огортали милосердям, співчуттям, вірою в нашу незалежну Україну.
Справді, нема тут холодної, безжалісної руки редактора, який часто норовить підігнати авторську волю під єдиний стандарт стилю і мислення. Ви тут розкуті, щедрі в самовираженні, правдиві, як і є, як і було у Вашому (у нашому!) житті.
Я переконаний, що така нічим не скута правда, щира сповідь про національну долю, натхненна вірою в щасливе майбуття України, вкрай потрібна сьогоднішній українській дитині.
Хай Вам щедро твориться многі літа!
Ваш Микола Жулинський. 3.01.93. Київ.
За робочим столом. 1970 р.
МИКОЛА МАГЕРА – ПИСЬМЕННИК, УЧИТЕЛЬ, ПЕДАГОГ.
Хто колись хоч раз зустрічався з Миколою Никаноровичем Магерою, той назавжди залишився зачарований його ерудицією, доброзичливістю, щирістю й вимогливістю. Його люблять діти, шанують батьки, бо він не лише письменник, а й Учитель, Педагог.
Народився Микола Никанорович 1 вересня 1922 року в селі Могилівці (тепер у складі міста Дунаївці) Дунаєвецького району Хмельницької області в багатодітній селянській родині. Рано навчився читати від старших дітей.
Як тільки закінчив школу, почалася друга світова війна. Її тягар виніс на плечах боєць Магера. У вільні від боїв хвилини писав вірші й надсилав додому матері. Був тяжко поранений і контужений. Він хотів жити, і воля до життя була сильніша за смерть. Навіть збірку своїх фронтових поезій назвав „Я хочу жити”. Жити, щоб приносити радість людям, навчати добра школярів.
Коли М.Н. Магеру після закінчення Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка направляли на роботу в престижне київське видавництво, він відмовився, попросився в рідні краї. Там, у Хмельницькій області, працював учителем, завідувачем кабінету української і російської мов, інспектором шкіл Хмельницького обласного відділу освіти, викладачем української мови та методики її викладання Хмельницького педагогічного училища.
Г.О.Ткачук, учениця М.Магери, згадує: „Від Миколи Никаноровича я навчилася чіткості й вимогливості в роботі. Хоч раніше, бувало, ми дивувалися: навіщо він від нас цього вимагає? Адже не завжди подобається, коли тебе контролюють”.
Він – член Національної спілки письменників України. Очолюючи впродовж 27-ми років обласне товариство „Знання”, М.Н.Магера разом з іншими активістами проводили цікаві зустрічі з письменниками, свята рідної мови, випускали плакати до Шевченківських ювілеїв. Це було в ті застойні часи, коли русифікація була в розпалі. Старожили Ізяслава, Летичева, Нової Ушиці, Ярмолинець ще й досі згадують ці свята.
Твори М.Магери – це частинка його самого, це все пережите, побачене, вистраждане. Читаєш його „Зелені паляниці”, „Мати Божа” і ніби бачиш відтворене уявою письменника, переживаєш разом з ним і його героями. Доброти, порядності, милосердя вчать його твори „Чубчик”, „Друзі”, „Добра дівчинка”, „Хоробрі з найхоробріших”. Казка „Хоробрі з найхоробріших” вивчається текстуально в 5-му класі. Оповідання, повісті М.Магери здобули пошанування у вдячних читачів. Окремими виданнями вийшли його книжки „Мати”, „Журавка”, „Чубчик”, „Юрасик”, „Друзі”, „Кам'янецькими стежками”, „Зелені паляниці”, „Читаночка”, „Маленька хрестоматія”, „Вибрані твори”, „Мій Тарас Шевченко” та ін.
У свої 80 літ Микола Никанорович у творчих пошуках, працює над збіркою драматичних творів, поезіями. А ще – зустрічі зі школярами, студентами, передачі на Хмельницькому радіо в рубриці „Калейдоскоп”. Багато ще задумано, нехай Бог помагає!
Ми зайшли після ювілейних урочистостей до його затишної однокімнатної квартири. Занесли букети, кошики з квітами. Вже не було де їх ставити, бо всюди книги, книги...
Господар частує нас, припрошує і тим часом розповідає, що йому давали двокімнатну квартиру, але він відмовився на користь сім'ї, яка гостро потребувала більшої площі. Отакий він у житті, наш письменник.
Щиро вітаємо дорогого ювіляра, зичимо йому козацького здоров'я, творчої наснаги і плідного ужинку на многії літа.
З роси Вам, дорогий Миколо Никаноровичу, і з води!
Ніла Волошина, доктор педагогічних наук,
головний редактор журналу „Українська
література в загальноосвітній школі”.
МАТЕРИНСЬКЕ
Переді мною книжка новел і оповідань Миколи Магери „Мати”. Збірка складається майже з двох десятків творів. Не один із них, як це буває, визначив основну тему і назву книжки. Образ матері наскрізний, він опромінює майже кожну сторінку. В таких новелах, як „Син кличе”, „Мати”, „Чужинець”, „Журавлі летять”, „Турбота”, „Лист до матері”, головним персонажем є мати. В ряді інших – „Жорна”, „Останні хвилини”, „Крадене кохання”, „Доля”, „Сапа”, „Вареники” – також діють матері, жінки, дівчата. І вся книжка присвячена рідній матері письменника – Марії Миколаївні.
Твори цієї збірки невеликі, і це не є недоліком, а скоріше – досягненням: автор зупиняє свою увагу на одній, але яскравій миті в житті якогось героя, досліджує порухи душевні, добираючи вагомі деталі, вишукуючи потрібне слово.
Найхарактернішою ознакою відбору і використання життєвого матеріалу письменником є його пильна увага й любов до людини. Твори не обтяжені описами, пейзажами. Автор інколи аж надто скупий в малюванні побуту, обставин.
Новела „Журавлі летять”. Тут природа переплітається з внутрішнім життям людей. Фросина Антонівна з внучкою в міському парку. Поява шпаків дуже схвилювала стару жінку. А журавлине „кру” переслідує її навіть уночі. Нема в цьому творі нав'язливого висновку. Є схвильовані душі. Син і невістка також вслухаються в нічне курликання журавлів. Повернуться вони в село, чи ні? Врешті, не це мав на увазі автор, пишучи новелу. Головним було – простежити, чи не зачерствіли до прекрасного людські серця.
Хвилює сувора новела „Жаринка”. Прийшли учні до Дмитра Івановича з проханням, щоб він завітав до школи та розповів про свої подвиги на війні. Діти запитали, як багато він має орденів. Наївне питання сполохнуло в людині спогади, вже здавалося б, забуті. Хоч пережито багато, нагород у нього не густо. Лише орден та кілька медалей. Дмитро Іванович відсилає учнів до полковника, що мешкає у „двадцятій квартирі”, у якого „всі груди в орденах”. Тим часом став пригадувати. Багато довелося перетерпіти, пробиваючись з оточення до своїх. Смерть не раз в очі заглядала. Було, що лежав уже серед убитих, сам напівживий. А таки втрапив до своїх. Нагородили отим самим орденом, орденом Слави.
Новела „Вареники” – одна з кращих у книжці. Як і в інших, сюжет її невибагливий. Професор вузу приїхав у рідне село. Прокинувшись вранці, чує, як батько та матір між собою радяться, що зготувати на сніданок вченому синові. Батько порадив, щоб мати наліпила вареників з картоплею та сиром.
За тими варениками Григорій пригадав дитинство. Далекі повоєнні голодні роки. Назбирав колосків у полі, пішов до тітки і на жорнах змолов зерно на муку: щоб вгостити варениками батька. Батько зрадів такій багатій вечері і тут же спохмурнів, згадавши дітей вдови Килини. В неї їх шестеро, чоловік не повернувся з фронту. І батько каже:
– Ти ось що, Грицю, віднеси вареники Килині. Там же діти голодні.
Вітчизняна, зокрема українська, новелістика – багатюща. Є в кого повчитися майстерності будувати сюжет, розкривати внутрішній світ героїв тощо. М.Магера не взяв собі за взірець когось одного із класиків, не тяжіє він і до скрупульозного висвітлення зображуваних предметів, зовнішності людей, що спостерігається в деяких новелістів останнього десятиліття. Однак це не означає, що він не скористав чийогось досвіду. Перш за все, в автора „Матері” відчувається Стефаниківський підхід до матеріалу. Інтонації ж скоріше сягають народного фольклору.
Григорій Храпач
Викладач Хмельницького педучилища. 1976 р.
З Т.Г.ШЕВЧЕНКОМ У СЕРЦІ
Під час однієї із зустрічей (а скільки їх було очікуваних і приємних!) заговорили про Т.Г.Шевченка. Бо тільки що повернувся з колегами – працівниками відділу освіти та директорами шкіл з Канева, села Шевченкове, поклонився землі, яку сходив Тарас малими босими ногами. Враження переповнювали. Якось поволі і я, і Микола Никанорович почали пригадувати все, що пов'язане в особистому й творчому з Великим Тарасом. Ходили вулицями рідних Дунаївців, кланяючись знайомим, і розмовляли. Бо і цього разу, як сказав В.Женченко:
...Вогонь розмов наш не прив'яв,
Усе говоримо – Це ж треба! –
Не наговоримось ніяк!
Зійшлись на тому, що в кожного – свій Шевченко, своє його сприйняття, оцінки, свій дотик і, певне, віддзеркалення в житті та праці.
У Миколи Никаноровича Магери праця особлива. Він – письменник. Хтось називає його дитячим письменником, бо в жанрі казки, оповідання вихлюпує ніжну душу, ділиться тонкими спостереженнями за природою – рослинами, птахами, квітами. А ще в них – багатолітні психолого-педагогічні спостереження за дітьми, глибоке бачення їх внутрішнього світу, що робить його твори „дитячими”, близькими дитячому світорозумінню, отже – про дітей і для дітей.
Однак я б не обмежував діапазон творчих захоплень і можливостей Миколи Никаноровича, так би мовити, дитячим жанром. Його дитячі твори повчальні й для дорослих. Візьміть хоча б казку „Хоробрі з Найхоробріших”. Чи не є то філософія нинішнього життя? Чи не кличе він нас, дорослих, стати тими ж Хоробрими з Найхоробріших у битві за нове життя? А його оповідання – сповіді про пережите в дитинстві, на фронті, у часи колективізації, голодомору, репресій? Або взяти поезії, особливо – воєнних літ. І нарешті, – повісті, публіцистику. Маємо справу з митцем, який сказав своє слово в літературі і ще посіє не одну мудру думку, не одне образне слово на спраглий грунт нашої духовності.
Того разу з великим задоволенням слухав розповідь письменника про його Т.Г.Шевченка. А він відкрився йому давно. Ще з дідусевої науки. Та, власне, перегорнемо сторінки творів Магери М.Н., заглянемо в пережите, передумане.
У повісті „З давніх літ” згадує, що вперше слухав, як вчитель декламував вірші Тараса Григоровича Шевченка, як „шпорталися” в поезіях Кобзаря учні, бо ще не вміли добре читати. Лише одна дівчинка так гарно декламувала, ніби співала пісню: „Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть...”.
На тому уроці „я вперше почув слово „Кобзар” і навіть побачив ту святу для нашого народу книжку Т.Г.Шевченка”. Закінчує Микола Никанорович розділ „Дідова школа” словами: „У тій дідовій школі я справді навчився читати...”, йому вчитель навіть „дозволив тримати і читати по складах „Кобзар” Тараса Григоровича Шевченка”. То був перший дотик до Великого Кобзаря. А потім і сам став школярем, вивчав твори Тараса Григоровича Шевченка з першого класу. У школі щороку відзначали Шевченківські свята. Поступово в свідомості майбутнього письменника карбувалися ім'я Тараса та його думи. У часи лихоліття, коли німецькі фашисти плюндрували Поділля, рідну Україну, юнак у вірші „Тарасе” (13.09.1943 р.) молить:
Встань, Кобзаре, встань з могили,
Встань і подивися:
Ще одним хоч до народу словом озовися!
Може мій народ проснеться,
Візьметься за зброю,
Як не собі, то нащадкам
Відвоює волю...
Значно пізніше, у 90-і, цей вірш побачив світ у збірках М.Магери „Я хочу жити” (1990), „Привіт тобі, сонце!” (1995). У тих же збірниках є ще одне „Слово” до Кобзаря:
Тарасе рідний і гнівний –
Для ворогів й тепер страшний –
Явись до мене у хатину
І влий у мозок свою силу,
І дай-но музу невеселу,
Але гнівну! Щоб затремтіли
Фашисти в краю моїм ріднім
Від слів гарячих, й полетіли
У прірву чорну, домовину!
(1943)
На фронті боєць Магера не раз напам'ять читав твори Шевченка солдатам і офіцерам.
Пізньої осені 1944 року в поїзді, що ніс його з Карельського перешийка до Сандомирського плацдарму, написав свого „Заповіта”. Він звертається до друзів, щоб, коли загине від ворожої руки, поховали його при стежці. А щоб легше було лежати на чужині, посипали на груди святої землі, яку приніс з України й беріг, як святиню.
А потім, під час навчання в Київському державному університеті імені Т.Г.Шевченка, у школах та педучилищі, де викладав українську мову і літературу, під час багатолітньої праці методистом обласного інституту удосконалення вчителів, інспектором шкіл обласного відділу освіти спілкування з Т.Шевченком поглибилось, благотворно відбившись на творчості Магери-письменника. Він став палким його прихильником і популяризатором.
1961 і 1964 років, коли в Україні широко відзначали 100-річчя з дня смерті і 150-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка, Магера М.Н. очолював секцію літератури і мистецтва Хмельницького обласного товариства „Знання”. Саме на його плечі лягла участь товариства в підготовці й проведенні в області цих знаменних дат. З того часу зберігся великий плакат „Вічно живий у пам'яті народній”, випущений товариством „Знання” накладом 3 тис. примірників. Його редактором був Микола Никанорович. Тоді чи не вперше було визначено маршрути Т.Г.Шевченка на Поділлі. За вказівкою тодішнього голови товариства „Знання” С.Д.Бабишина, шлях, яким їхав молодий Шевченко восени 1846 року нашим краєм, був школярами обсаджений деревами. Правда, тоді ще не був уточнений маршрут, тому й були помилки. Але дерево, де б воно не було посаджене, а тим більше – з такими добрими намірами, то завжди добре. Простимо тогочасникам їх „помилку”.
У М.Н.Магери зберігається Грамота (єдина в області) за підписом М.П.Бажана, Голови урядового ювілейного комітету, якою Комітет висловлює Миколі Никаноровичу щиру подяку за активну участь у підготовці та відзначенні 150-річчя Т.Г.Шевченка. І це цілком заслужено. Тоді секція літератури і мистецтва обласного товариства „Знання” проводила тижні Кобзаря в ряді районів, надсилала розмножені на ротаторі лекції, підготовлені Миколою Магерою, Раїсою Молчановою, Анатолієм Сваричевським та іншими лекторами.
Свої знання творчості Кобзаря й досвід просвітника в педучилищі втілив у створеній кімнаті-музеї Т.Г.Шевченка, альбомах, 14 стендах, багатьох вітринах, папках. І хоч у ті часи почалася форсована русифікація в учбових закладах України, Микола Никанорович продовжував у педучилищі декади української мови та інші заходи, про що повідомляли газети „Радянська освіта”, „Радянське Поділля”, „Корчагінець”, „Літературна Україна”. Найвище втілення шевченкіана Миколи Магери знайшла у повісті „Кам'янецькими сткжками”, що в 1989 році в Хмельницькому поліграфвидаві вийшла накладом у 5 тис. примірників. У ній письменник розповів про перебування Шевченка 1846 року в Кам'янці-Подільському. Не раз до того звертався письменник до видавництв „Молодь”, „Веселка”, журналів „Вітчизна”, „Жовтень” з пропозицією про видання повісті, але йому щиро радили з огляду на час не спішити з публікаціями, не ускладнювати собі життя...
Наприкінці 80-х вже трохи розвиднілось на літературному небокраї, хмари потроху розсувалися, світлим промінням пробилась раніш „неактуальна” література, книги про рідний край. Поява повісті „Кам'янецькими стежками” привернула увагу не тільки подолян. Посипались рецензії, відгуки. Високо поцінував повість Олесь Гончар: „Шановний Миколо Никаноровичу! Дякую за книжку, за талановите відтворення тих місць, які і я колись мав щастя бачити. Сподіваюсь, що читачі належно оцінять Вашу працю, яка знайомить нас так переконливо з перебуванням Шевченка у Кам'янці-Подільському і з рідкісними піснями, що йому там відкрились”. (31.03.90 р.). А Петро Жур, відомий шевченкознавець із Ленінграда, написав українською мовою: „Сердечне спасибі Вам за повість „Кам'янецькими стежками”. Я свого часу, працюючи над „Думою про вогонь”, мандрував тими ж стежками. Читаючи Вашу книжку, я наче знову побував у тих краях, де ходив наш Тарас”. (14.03.1990 р.).
Повість „Кам'янецькими стежками” гарно сприйняли учителі. Дуже скоро вона стала хрестоматійною, використовувалась на уроках української літератури, історії, позакласного читання. Твір використав палкий прихильник творчості М.Магери А.В.Сваричевський у своєму збірнику, методрозробках.
На презентації книги в Дунаївцях мав змогу і я щиро привітати письменника-земляка з черговою знахідкою, відмітити успіхи художнього осмислення відомої події, порадити дещо з точки зору історико-краєзнавчої, запропонувати готувати наступне друге видання, упорядкувати всі твори, пов'язані з Т.Г.Шевченком, і видати окремою книжкою. Тоді й зійшлися на думці, що могла мати вона назву „Мій Т.Шевченко”. Микола Никанорович був готовий до такого узагальнення і, навіть, моральне право на нього.
Якраз у 90-і роки яскраво засяяла зірка письменника М.Магери – з'являлись щороку одна-дві книги. Він став прапором демократичних сил, особливо – літературної молоді.
Очолив обласне Товариство української мови імені Т.Г.Шевченка, відродивши кращі традиції Подільської „Просвіти”.
Під час урочистого відкриття Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята „В сім'ї вольній, новій...” у Кам'янці-Подільському, що відбулося 19 травня 2000 року, письменнику, члену Національної Спілки письменників України Миколі Никаноровичу Магері було вручено диплом лауреата Хмельницької обласної премії ім. Т.Г.Шевченка. Зал, де були найповажніші гості з Києва і сам віце-прем'єр Жулинський Микола Григорович, гості з Канади, США, Росії та інших країн світу, всі, стоячи, вітали лауреата найвищої обласної премії в галузі культури, і цілком заслужено.
Віктор Прокопчук
З М. Мегерою – його колишні учениці, кандидати наук,
доценти – Г.О. Ткачук та Г.О. Дорош
Микола Никанорович Магера – частий гість Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, зокрема кафедри української мови та літератури. Зустрічі зі студентами, презентації та виставки книжок свого мудрого наставника і доброго порадника організовують його колишні учениці, кандидати наук, доценти Г.О.Ткачук та Г.О.Дорош. За його творами вони розробили уроки позакласного читання для учнів 3-4 класів, написали ряд статей у журнали “Література у
загальноосвітній школі”, “Українська мова та література в школі”, уривки з творів використали як зміст вправ у підручник “Українська мова з методикою навчання в початкових класах. Інтегрований курс”.
Сьогодні вони щиро дякують Миколі Никаноровичу, дорогому учителю, за науку життя, щирість, людяність, доброту, за прекрасні казки та оповідання. Творчого Вам натхнення! Міцного здоров'я! Приємних вражень від спілкування з читачами! Нехай з'являються Ваші твори на радість дітей усієї України!
ІЗ ТВОРІВ МИКОЛИ МАГЕРИ
МАТИ
У невеликому скверику високо на постаменті стоїть, схиливши голову в скорботному мовчанні, молодий солдат. Наче живий – з непокритою головою, у гімнастьорці, підперезаній солдатським ременем, у галіфе, акуратно заправлених у чоботи. Піднявся над могилою, де вічним сном сплять безіменні герої.
Навколо постаменту – припорошені снігом вінки із вічнозеленої хвої...
У старенькому чорному пальті з облізлим хутровим коміром, у темній теплій хустці до пам'ятника підійшла стара жінка. Зупинилась, тихо промовила:
– Здрастуй, сину!
Помовчала і знову:
– Здрастуй, сину!
А він, суворо стиснувши губи, мовчав.
Жінка нахилилась над могилою і поклала невеличкий букетик червоних калачиків.
Постояла, змела рукавицею сніг з лавки і сіла.
Тиха, спокійна, скорботна...
Щодня – і в спеку, і в негоду, і в стужу – приходила вона сюди. Їй здавалось, що це стоїть її син, її Павло, якого вона пестила оцими руками, цілувала теплими материнськими губами.
Затуманені очі вбирали дорогий образ воїна. Це кам'яне обличчя злилося в її уяві з обличчям Павла, з тим невеликим фотознімком, на якому у повний зріст стоїть молодий вродливий солдат.
– Сину мій, – прошепотіли посинілі губи. – Чи не холодно тобі, рідний?
Вона б прикрила його голову від снігу, на гімнастьорку пальто своє накинула б, а на руки замерзлі рукавиці б натягнула. Та не добратися їй до нього. Високо підняли його над землею мускулясті руки.
– Сину мій, – котяться сльози проритими нелегким життям рівчачками... – Сину мій!..
А він мовчить. Не чує його гранітне серце шепоту матері, не бачать його кам'яні очі гарячих сліз неньки.
– Ой сину, сину мій! Зійди на землю! Візьми моє серце, мої очі, візьми кров мою, сину! Ти ж молодий, тобі жити треба!
А він мовчить...
І раптом:
– Струнко! На пам'ятник рівняйсь!
Мати повернула голову і побачила, як дорогою, карбуючи крок, йшли солдати.
Падав тихий лапатий сніг...
Повільно піднялася, постояла кілька хвилин, мовила: „До побачення, сину”, – і тихою ходою пішла назустріч солдатам, що віддавали честь її синові і, як їй здалося, їй, матері.
Кружляли сніжинки, притрушуючи білим пухом дерева, солдата, могилу, Зникали під снігом нерівні неньчині сліди. Тільки кривавою плямою на снігу світилися червоні калачики.
НАЙДОРОЖЧЕ
Серце матері, – то найбільше серце,
Руки матері, – то найніжніші руки,
Посмішка матері, – то найрадісніша посмішка,
Голос матері, – то найрідніший голос,
Слово матері, – то найщиріше слово,
Радість матері, – то найбільша радість,
Слово „мама”, – то найдорожче слово,
А сльози матері, – то найпекучіші сльози.
І хто цього не звідав, той калікою на все життя остався.
А хто забув ті руки ласкаві, ті очі невсипущі, голос рідний, той мертвою колодою по світу ходить.
І горе тому, хто матері зрікся, будь це син чи дочка! У які шати вони не одягли б своє тіло, яку б посаду не займали у світі, сльози материнські випечуть на їх чолах ганебні тавра, які не змиють навіть своєю кров'ю.
Бо де сльоза матері впаде, – там ніщо не зросте, а ще як у серце попаде, – повік рану не загоїш.
То ж віддайте, діти, – малі і дорослі, – хоч частину свого тепла, своєї ласки, щирості і любові рідним матерям, що колись ви взяли у них!
А ваші діти зроблять це для вас.
І так з роду в рід,
З роду в рід.
Повік!
МОЯ УЛЮБЛЕНИЦЯ
То було за Виборгом, що недалеко Санкт-Петербурга, у липні 1944 року. Ми тримали оборону у лісі, який нагадував частокіл з товстих цурпалок. Це була робота снарядів і бомб, куль і мін. А ще не бачив там жодної живої пташки, навіть комарі покинули ті вогняні місця.
Десь о десятій ранку почався запеклий бій з фашистами. І раптом щось вдарило мене у плече так сильно, що я звалився без пам'яті.
Скільки я тоді лежав і стікав кров'ю, то один Бог знає. А прийшов до свідомості від того, що десь зверху, наді мною, журно співала пташка:
– Цінь-цінь-цінь, цінь-цінь-цінь, цінь-цінь-цінь...
Я розплющив очі, глянув на сонце (а лежав тоді горілиць) – і попливли величезні широкі жовті кола... Я знову впав у забуття. І прокинувся від уже чутого „Цінь-цінь-цінь”. Розкрив очі, глянув на спиляний снарядами сосновий стовбур і помітив на зламаній гілочці невелику пташку, що кликала мене до життя. То була синичка! Фінська синичка, не наша, українська, але рятувала вона мене, українця, що завойовником прийшов у її, фінські, ліси. Прийшов, правда, не з власного бажання...
Тоді синичка не давала мені заснути, вона співала безугаву, ніби була посланцем від Бога чи від рідної неньки з далекої України.
З того часу синичка – то моя улюблена пташка!
КВІТКА ПАПОРОТІ ( Уривок із казки)
Ото вранці я прокинувся, коли сонячні промінці почали гратися на моєму обличчі. Наче діти на шкільному майданчику! Одні грають у футбола на моєму широкому чолі, що служить їм стадіоном, інші скачуть з носа, наче з трампліна, на м'які губи, деякі чогось заглядають у носові печерки, товчуться у бров'яних кущах, горланять у моїх вухах, катаються по горбастих повіках, аж очам болісно, групами бродять по голові у волосяному пралісі. І всі вони, як живі істоти, розмовляють, співають, перегукуються, іноді сваряться, танцюють - найчастіше гопака - цілуються, зізнаються у коханні, деякі чомусь плачуть. І все це я чую і бачу! Раптом почув ніжний голос Сонечка:
– Дітоньки, любі мої промінчики, ви чуєте мене?
– Чуємо і бачимо вас, дорога наша матусю! – хором відгукнулися малята. – Що там сталося, що так швидко ви почали розшукувати нас? Адже тут іще ранок, ми лише почали будити людей зі сну, зганяти прохолодну росу з дерев і кущів, особливо із трав у садах і на луках, із квітів та різних тутешніх бур'янів, вимощувати сухенькі стежечки мурахам та іншим комахам, допомагаємо вітерцеві роздмухувати медові запахи рослин для бджіл, джмелів і різних метеликів.
– Дякую вам, дітоньки, за вашу невтомну працю, – посміхнулося Сонечко. – А чого я не чую соловейка? І зозулі ще сьогодні не чула? Чи ж усе в їхніх домівках благополучно?
– Матусю, люба наша, – звернувся до Сонечка найстарший Промінь. – Я тільки що побував у славному яру на Могилівці, де протікає невеличка річечка Батіжок. Там, над водою, у густому кущі калини, живе сім'я Соловейка. Він співав усю ніч, розважав Солов'їху, яка сидить на гнізді, а зараз відпочиває. Та скоро він знов затьохкає на радість тобі і людям. А пані Зозуля якраз збирається будити ліси і сади, саме вмивається там же біля відомого тобі Батіжка.
– А як там мої футболісти? Чого не обзиваєтеся, дітоньки?
– У нас, матусю, усе благополучно! – гукнув м'язистий промінь. – Команда “Зірка” перемогла команду “Земля”!
– Дякую, мої любі футболісти, що підтримуєте честь нашу, дякую! А як там мої лікарі? Чуєте мене?
– Чуємо, матусю, – обізвався високий промінь у білому халаті. – Доповідаю тобі прямо із дитячої лікарні. Ми вже розбудили хворих, побажали їм якнайскорішого одужання, розігнали злих мікробів, щоб вони не дошкуляли діточкам. Ми, матусю, трудимося на совість, а малята не можуть натішитися нами, коли ми з'являємося у їхніх палатах, добираємося до їх ліжечок.
– Дякую вам, мої любі, дякую. А що там робиться на полях та городах? Як почувають себе пшениця, жито та інші сільськогосподарські культури, що дають людям і тваринам життя?
– Чуємо вас, матусю, чують вас промінці-агрономи і хлібодари. Житечко уже відцвіло, готується до цього і пшениченька. Тягнуться до голубого неба кукурудза і соняшники, квасоля і горох, кавуни і гарбузи, буряки і картопля... Ми щодня допомагаємо усім рослинам, які вирощують люди на полях і городах.
– Щиро дякую, мої кохані хлібороби, що дбаєте про людей, про їхнє нинішнє і завтрашнє! А чого засумували мої наймолодші? Що сталося, дітоньки? Обізвіться, любі!
– Сумно нам, матусю, бо побували ми нині на міському Могилівському цвинтарі. Багато тут занедбаних могил, забули про почивших тут їх родичі. Добре, що хоч барвінок від них не відцурався, а весною – і конвалії. Ще вразила нас одна могила з величним гранітним пам'ятником. Мабуть, рідко її провідують діти, внуки і правнуки, бо кругом виросли густі бур'яни... Тому і сумно стало нам, бо всіх покійних ми колись знали...
– Що ж ви думаєте робити, дітоньки?
– А ми вже половину тих бур'янів засушили, засушимо й решту. Так буде справедливо.
– Дякую, дітоньки, що ви і за живих, і за мертвих людей дбаєте. Дякую! А як там мої садівники і пасічники? Чуєте мене, мої любі?
– А ми, матусю, у великому тутешньому саду. Тут і пасіка. Гілки дерев облипли плодами. Гарний буде врожай яблук і груш, слив і винограду, якщо не нашкодить вітер-буревій. Ми зараз і змагаємося з ним.
– Дякую вам, дітоньки, за труд, за любов до людей, до природи... А тепер, дітоньки, слухайте мене уважно, дуже уважно: із заходу насувається велика чорна хмара з блискавками і громами. Хмара господарюватиме цілий день і ніч. Їм допомагатиме і злющий вітер. Тому летіть до мене, мої соколята, мої ненаглядні! Ви почули мене?
– Так! Так! Так! – загукали з усіх усюд промінці.
І в кімнаті стало сумно, напівтемно.
ЧУБЧИК
Жили собі шпаки. Батько і мати маленьким їстоньки-питоньки носили, співати по-шпачиному навчали.
Злагода і мир панували у шпаківні. Шпачата одне одного поважали, одне одному допомагали.
Якось шпачиха придивилася до своїх діточок і помітила у найменшенького невеликий чубчик. Дуже здивувалися цьому пташки, бо чубаті шпаки – то дивина. Тож і назвали малого Чубчиком. А Чубчик відтоді так запишався, що почав із зневагою ставитися до своїх братиків і сестричок.
Одного разу Чубчик сів на ясеневу гілку. І так йому сподобався спів соловейків, які витьохкували у саду, що аж захотілося й собі так заспівати.
– Чого так рано встав? - запитала Чубчика мати.
– Солов'їв послухати.
– Гарно співають.
Помовчали. А в саду заливалися співом птахи. Чубчик слухав, слухав і несподівано до матері:
– Я хочу соловейком стати!
– Що, сину? - здивовано витріщилася шпачиха на Чубчика.
– Хочу соловейком стати.
– Соловейком треба народитися, – розважливо сказала мати.
– А я хочу! – наполягав на своєму Чубчик. – Хочу навчитися так гарно співати, як солов'ї.
– Ця наука не для тебе, сину, – промовила шпачиха. – Ти навчися спочатку свистіти по-шпачиному.
– Набрид мені ваш свист! – гукнув Чубчик на весь сад. – Не хочу довіку вас чути!
– Схаменися, сину, що ти кажеш? – злякано просвистіла шпачиха. – Хіба так можна про свій рід говорити?
– Цураюся такого роду, де тільки свистять і свистять! – вередливо репетував шпачок. – Вас і люди не слухають так, як соловейків.
– Не те говориш, сину, не те, – промовила із сльозами на очах мати. – Якби ти весною прилетів сюди, коли снігу ще багато на полях і в лісах, та сів ось тут, на ясені, і засвистів, ти б побачив, як радо твій спів зустріли б і діти, і дорослі. Люди кажуть, що на крилах ми їм весну несемо. Хіба цим не треба пишатися? Хіба наш спів гірший, ніж інших птахів? Сину, сину, малий та нерозумний...
Довго так говорила шпачиха, навчаючи розуму сина-вередуна. Та Чубчик її не слухав. Змахнув крильми – і подався у садок, у володіння соловейків. Літав він літав, доки не побачив найстаршого Солов'я, що сидів на гілці бузини:
– Соловейку, навчи мене співати по-своєму, – наважився шпачок. Соловейко здивовано глянув на Чубчика і спитав:
– Чого це тобі, юний шпаче, раптом захотілося по-солов'їному співати?
– Бо набридли мені оті шпаки з їхнім свистом, – промовив Чубчик. – Мені до вподоби солов'їна пісня, якою ваш рід людей звеселяє.
– Не знаю, що тобі й сказати, – поважно промовив Соловейко. – Ще не чув такого, щоб соловейки цуралися свого роду. Не чув до цього і про шпаків. Бо споконвіку так ведеться, що синиці співають по-синиччиному, сороки – по-сорочачому, шпаки – по-шпачиному, а солов'ї – по-солов'їному. Казали мені колись, що між людьми таке є: один може вивчити мови багатьох народів. Про птахів такого не чув. Що ж, коли тобі так захотілося навчитися співати по-нашому, то зоставайся. А за науку треба відробляти: кожного дня моїй Солов'їсі будеш готувати сніданок, обід і вечерю.
– Гаразд, Соловейку! – радісно свиснув Чубчик і полетів збирати гусениць на сніданок Солов'їсі.
Цілу весну пробув у Солов'їному володінні шпачок. І хоч із Солов'я був учитель якнайкращий, нічого у малого не виходило. Чубчик розучився свистіти по-шпачиному і не навчився співати по-солов'їному. Тільки й того, що запам'ятав „тьох-тьох-тьох”.
Потім Чубчик вчився і в інших птахів. Ціле літо блукав по наймах у Синиччиному, Воронячому і Горобчачому володіннях. Та вивчив лише „цінь-цінь”, „кра-кра”, „жив-жив”.
Шпачкові здалося, що тепер він найрозумніший серед птахів.
Якось Чубчик побачив на ясені, де була його домівка, силу-силенну шпаків. Ті висвистували один краще одного, бо прощалися з рідним краєм до наступної весни. Збиралися у вирій.
Прилетів до них і Чубчик. Рідня впізнала його, кликала до гурту. Але він з погордою глянув на батька й матір, братів і сестер, сів на самісінький сухий вершечок осокора і заверещав на весь білий світ:
– Фіють-фіють, кра-кра-кра, тьох-тьох-тьох-тьох, кра-кра, жив-жив-жив, фіють, кра-кра, цінь-цінь, жив-жив, кра-а-а!
Шпаки принишкли, слухаючи Чубчикове безглузде репетування. А коли той втомився вищати, птахи так зареготали, що аж затремтіли дерева. Чубчик з сорому ледь не звалився з осокора. Він кинувся шукати захисту у Солов'я, але той сміявся, аж за боки брався. Тоді полетів до синиць, а в тих від реготу аж сльози виступили на очах. Ще побіг до воронів, але ті від хихотіння лише каркали, а горобці так похрипли, що не могли й слова вимовити, тільки щось жеботіли.
А Сорока, що сиділа недалеко від найстаршого Шпака, глузливо проскрекотала:
– То це вже таким суржиком співають молоді шпаки?
– Ні, це тільки один у нас такий виродок, що відцурався батьківської пісні, позабув свій шпачиний рід.
– Слава Богу, ми, сороки, ще до такої ганьби не дожили.
Присоромлений, осміяний, зневажений усім птаством, Чубчик повернувся додому.
– Що ж будемо робити, сину? – запитав його батько.
– Навчіть мене співати по-нашому, по-шпачиному, – ніяково пробелькотів Чубчик.
– Хоч і пізно, сину, але добре, що берешся за розум.
МАТУСЕНЬКО-О-О!
То було суворої зими 1929 року, коли на Поділлі повимерзали фруктові дерева, особливо волоські горіхи, сливи і абрикоси, виноград, деякі сорти яблунь і груш.
У хаті вікна були замуровані міцним морозом так, що навіть березневе сонце не могло пробитися крізь товстий шар льоду з снігом на шибках.
Я із старшим на пару років братиком Павлом розкошували на завжди теплій печі, тому нам нічні морози аж ніяк не були страшні. Лише вдень, коли брат йшов до школи, а я з такими ж ровесниками, як сам, ганяли санчата з снігової гірки, мороз невидимими пальцями щипав то за носа, то за вуха, то за руки. Та ми гуртом давали собі раду: один одному снігом розтирали задубілі місця, з усієї сили забивали замерзлі руки об плечі доти, поки кров знову не гнала тепло до самісіньких нігтів.
Того морозного ранку всі дерева і кущі були вкриті густим інеєм. Дрібні білі голочки поприлипали до найменших гілочок, прикрасили стебла засохлих бур'янів. І ті бур'яни ніби ожили в казці, стали кришталевими люстрами, неповторними сяючими вишивками, мережками, загадковими візерунками.
Я зліз з печі слідом за Павликом і почав вмиватися. Якраз увійшла мати, несучи оберемок сухих дров, і кинула їх під припічок. Здивовано глянула на мене, чогось усміхнулася, а потім так, між іншим, запитала:
– Куди, парубче, збираєшся?
– Діло є, – буркнув я у жменю з водою, від чого бризками намочив собі сорочку.
– Яке таке діло спозарання? – промовила мати, чаклуючи коло дров у печі, які ніяк не хотіли розгорятися.
– Хочу подивитися на іній у саду.
– Поки ти зберешся, то його й сліду не зостанеться, весь осипеться.
– А я за хлівом його зловлю, куди сонечко заглядає лише опівдні.
– Зараз поснідаєш з Павликом, а тоді й підеш милуватися інеєм, – подобрішала мати, бо розгорілося у печі. – І що з тебе буде, Миколко, коли виростеш і школу закінчиш?
– Поетом буду, матусю, як Тарас Григорович Шевченко!
– Дай Боже, дай Боже, щоб з тебе була така славна людина, як Тарас Григорович. Більшого у Бога не прошу. Лише хай обминає тебе, сину, лиха доля, яка спіткала колись нашого поета і пророка.
Та мене того ранку не іній цікавив, я вже не раз його обтрушував з яблунь і кущів, приглядався до тоненьких білих голочок. Хотів побачити, як будуть висилати у страшний Сибір cім'ю дядька Федора за те, що він якийсь куркуль. А жив дядько Федір на нашій таки вулиці, недалеко від снігової гірки, яку допомагав дітям насипати. До пізнього вечора працювали і старші сини дядька Федора – Грицько і Сянько. Гірка вийшла і висока, і широка. Такої, мабуть, не побачиш у всій Могилівці.
Ми, хлопчики і дівчатка, з нашої довгезної вулиці дуже любили дядька Федора. Він був гарний лицем, карі очі світилися, як у юнака. Чорні брови, такі ж вуса і чуприна, повні червоні щоки і м'ясисті губи ніби кликали до себе. Він був добрий і щедрий. Коли ми у нього колядували, то насипав нам у торбину повно яблук і горіхів, смачних сухариків і пиріжків, ще й кожного обдарував грошима. То хіба такого куркуля треба висилати у чужий далекий Сибір, щоб чужинцям попадали щедрі подарунки?
У дядька Федора було чотири хлопці і стільки ж дівчат. З нами іноді гралася чорноока Надя. Вона була молодшою від мене щось на два роки, а тому я, як старший роками, завжди намагався покатати її на санчатах, а влітку якось на вулиці відігнав од неї здоровенного індика, який чогось розгнівався на малу і шарпав її за червоне платтячко. А може, йому червоний колір не сподобався?
Вчора на ковзанці старші дівчатка казали, що Надю заберуть до себе сусіди, у яких нема дітей. І дівчинка буде їм за доньку. А найменшенький Вітя, якому ще й року нема від роду, поїде з батьками у той страшний зимовий Сибір. Сибір – це така велика в'язниця з глибокими снігами і такими міцними морозами, що там на льоту замерзають птахи. А ще дід Юхим казав, що у тому Сибіру багато лісів, де водяться ведмеді, дикі кабани, вовки і ще різні страшні звірі. Ось туди, комнезами і комуністи з комсомольцями і звозять таких куркулів, як дядько Федір, щоб вони там позамерзали, щоб їх поїли дикі звірі.
А ще у дядька Федора є прадід Семен і дід Митрофан, каліка, без однієї ноги. Вони обидва уже не страшні тутешнім сільрадівцям і тому не підходять для Сибіру. Їх забрали далекі родичі, щоб у них діди доживали віку.
Нині рано сім'ю дядька Федора мають вивозити у той страшний Сибір. Тому я, схопивши санчата, потяг їх до снігової гірки, звідки, як на долоні, було видно всеньке тепер голе подвір'я куркуля. А голе подвір'я тому, що вже нема ні хліва, ні комори, ні стодоли, ні пошурів, а лише червоніє з сорому випаленою цеглою недобудована хата, вкрита ще свіжими житніми сніпками. Це односельчани розорили споконвічне гніздо дядька Федора, його колись затишне, зразкове господарство. Так усі говорять у хаті.
На подвір'ї чекали двоє саней. Зібрався гурт сусідів, наче на похорон. Якісь дядьки винесли кілька клунків і поклали на солому, що була на санях. Вийшли з хати два міліціонери і голова сільради Поховайло. Слідом за ними проінеєве повітря роздерли дикі зойки Федорихи, яку вели під руки дві жінки:
– Ой, людоньки-и-и! За що ж ви нас виганяєте з рідної хатоньки-и-и наче злодіїв кривавих? Виганяєте з рідного села-а-а? За що-о-о?? Чи ми когось обікрали-и-и? Чи когось обдурили-и-и? Чи когось оббрехали? Чи когось облаяли? Чи я, чи Федір, чи мої батьки, діди і прадіди, чи мої діти комусь зло заподіяли?! То скажіть, людоньки-и-и!!! За що ж ви нас розорили, як розбійників і злодюг найстрашніших у чужий далекий край, у холодний Сибір засилаєте??? Висилаєте на вірну смерть, на погибель! За що-о-о, за що-о-о, людоньки-и-и??!
Жінка на хвильку ніби вдавилася морозяним повітрям чи сльозами, які за ці пекельні дні-страждання проклали глибокі борозни по обидва боки носа, як знову заголосила:
– Ой, Боженьку, Боже, за що нас так тяжко караєш? За які гріхи? Може, за те, що день і ніч працювали, не знали спочинку, ні самі, ні наші батьки, ні наші дітоньки? Ой, Боженьку, Боже!
То що з нами буде у тому сніговому Сибіру? У тій далекій кацапії? То вже навік ми пропали, то вже не побачимо тебе, наша люба Україно...
Федориха з малим Вітею на руках і синами раптом зупинилася перед першими саньми, її великі чорні очі раптом зблиснули двома яскравими зірками, а з грудей вирвалося:
– Прощайте, людоньки! Прощайте, сусідоньки! Прощайте, родичі! Прощайте, рідна земле і могили рідних! Прощавайте, любий дідуню, дорогий таточку! Простіть нас, рідні, що не доглянули вашої старості, що лишаємо вас тут! Прощай, Надю, донечко моя!..
Жінки посадили на сани Федориху, коло неї примостилися два сини і два комсомольці, а на других санях сів дядько Федір з дітьми... Він не ридав вголос, а лише вклонявся людям направо і наліво...
Раптом дядько Федір підвівся з саней, впав навколішки на подвір'ї, розгріб руками сніг до замерзлої землі і тричі поцілував її. Потім перехрестився тричі до своєї хати, обвів чужим поглядом мовчазний натовп сусідів і родичів та представників радянської влади, сів у сани і до їздового:
– Рушай!
Коли сани почали повільно виїжджати з подвір'я, з гурту людей вибігла дівчинка у жовтому кожушку і такій же хустинці і простягла рученята:
– Мамо-о-о?! Матусенько-о-о! Татусю-ю-ю! Куди ви-и-и?? Матусенько-о-о!!!
Дівчинка бігла за саньми, кричала, падала у сніг, підіймалася і знову бігла, а з ротика ледь долітало „Матусенько-о-о”, „Татусю-ю-ю”. За Надею бігли жінки, дівчинку перехопив якийсь чоловік, взяв її на руки, пригорнув до грудей. То був її теперішній названий батько.
А сани з висланими уже повернули у бічну вулицю і навік зникли з очей.
Над селом засяяли криваві промені вранішнього сонця, що визирнуло з-за високого горба, віщуючи людям тихий морозяний день.
ЗЕЛЕНІ ПАЛЯНИЦІ
На Поділлі, як і по всій Україні, біля кожної хати споконвіків милував око садок. Подоляни кохалися у яблунях і грушах, вишнях і черешнях, сливах і абрикосах, а подекуди вирощували виноград і персики. Майже біля кожної оселі росли волоські горіхи. Поміж деревами влітку зеленіла трава, яка не тільки була кормом для домашніх тварин, а й радістю для родини. У неділю чи у свято в спекотну днину там відпочивали старі й малі, приймали і гостей.
А коли відбулася колективізація, коли у селян забрали землю, то зникла і трава у садках. Її перекопували восени, засівали, в основному, житом. Пшениця була вибагливіша, не хотіла тулитися до яблуневих і вишневих стовбурів. А жито виживало навіть у сливових зарослях.
Тої голодної весни, коли трупи спухлих дітей, їх матерів, стариків і юнаків траплялися у полях і на вулицях міст і сіл нашої України, ми, що поховали сестричку Вірочку, якось дотягли до кінського щавлю і кропиви, пшінки і квіток кульбаби. Та весняним делікатесом був звичайний пирій. Ми бігали на поле, ножиками видовбували біле солодке коріння, набивали ним торбинки і несли додому. Додумалися новоспечені колгоспники і до того, що цупке коріння різали ножами чи рубали топорами на дрібні шматочки, сушили у печі чи на сонці, потім мололи на жорнах. З пирійового борошна, до якого матуся підмішувала ошпарене листя кропиви, люцерни, конюшини, лободи чи звичайної трави, випікалися порепані коржі.
Не знали тоді, що досхочу споживаємо вітаміни, різні цукри і глікозиди. А ще пили вітамінні чаї (правда, без цукру, бо його, як і хліба, м'яса і сала, не бачили місяцями, забули, які ті лакітки навіть на смак), заварені вишневими, малиновими чи березовими гілками... Отак і жили, бо з трудоднів хліба не спечеш і чаю не звариш.
І хоч всю весну ми їли і пили природні делікатеси (а ще у березні, як пригріло сонечко, точили березовий і кленовий соки), та хліба, хлібця, ой, як хотілося! Менші за мене братики і сестрички могли годинами простягати худенькі рученята до матері і вже без сліз безугавно скиглити: „Матусю, да-а-а-й хлібц-я-я!”, „Мамцю-ю-ю, дай папи-и-и!”, „Мамо, дай хліба-а-а!”.
Коли жито у нашому саду між сливами почало цвісти, то ми цілими днями винюхували той ніжний неповторний запах. А як вітер злегка колихав колосками і з них туманився пилок, то ми ладні були підтримувати руками кожну стеблину, кожен колосочок, бо думали, що то витрушується майбутнє зерно, на яке так довго чекали.
Не раз благоговійно спостерігали, як мати обережно нагинала житню стеблину (між сливами жито виросло високе, вище за нашу матусю), ніжно торкалася пальцями колоска і невідомо кому говорила: „Ще рано”.
Та настав той святий день, коли мати вивільнила серп із мішковини, у якому був загорнений ще з торішніх жнив, і пішла в садок. Ми кинулися за нею. П'ятеро нас стало на відстані від неньки, щоб не сполохати її. А вона тричі перехрестилася до cонечка, що саме було у зеніті, нагнулася, взяла лівою рукою жмут зелених житніх стебел – і раптом почулося на весь сад:
– Ж-ж-ж-жух!
Від того „Ж-ж-ж-жух!” ми здригнулися і вже не дослухалися до наступних „Ж-ж-ж-жухів!”, які раз за разом лунали у саду.
Скоро мати скрутила перевесло, зв'язала ним зелений сніп, і, радісно посміхнувшись до нас, понесла житечко на подвір'я. На найгарячішому сонячному місці на картатій вереті розстелила нажате збіжжя. А нам пояснила:
– За пару днів житечко висохне, потім вимолотимо, зерно вивіємо, ще підсушимо у печі, змелемо на жорнах на борошно, а з борошна...
–...спечемо хліб! – голосно закінчила мамину мову найстарша з сестричок Ніночка.
– Так, дітоньки, – підтвердила слова малої мати. – Спечемо смачну паляницю, бо на хліб тут не вистачить зерна.
Не буду переповідати, як ми три дні ходили за матір'ю назирці: куди вона, туди й ми, діти. Мене ж найбільше вразило те, що з жорен сипалося зелене борошно! Правда, і зерно було зелене та ще й зморщене, як у сусідської бабусі лице.
Коли ж мати замісила тісто і виробила кілька невеликих зелених паляниць, то я думав, що вони у печі від вогню, який так весело палахкотів, змінять колір, стануть коричневими чи чорними, як згасле вугілля.
Наче заворожені ми сиділи рядочком на довгій лаві, освітлені палаючою піччю, спостерігали за кожним материним рухом. Ось вона взяла у кутку довгу коцюбу, нагнулася і впустила її у вогняну пащу. Підгорнула аж на припічок жар, пригасила тліючі поліна, поклала на дерев'яну лопату паляницю і обережно всадила у піч. Так зробила з другою, третьою і четвертою.
– Чи довго паляниці будуть пектися? – запитав малий Василько.
– А ти як хочеш? – радісно засміялася мати.
– Хочу, щоб скоро спеклися.
Мати підійшла до малого, пригорнула його до себе і всім нам:
– Паляниці тоненькі, то й спечуться скоро. А завтра ще нажнемо сніп житечка. Тепер, дітоньки, вже будемо жити. Тільки Вірочка не дочекалася свіжих паляниць...
Ми сумно опустили очі, а матуся витерла сльози білим фартушком.
Поки ми сумували за померлою з голоду сестричкою, матуся поліном розгорнула пригасле вугілля і коцюбою повитягала всі паляниці. Вони були зелені-зеленісінькі, ніби з темної трави...
І пахли ті паляниці зеленим житечком. І на смак були зеленим хлібом. І все ж – хлібом!
Такі паляниці я бачив того раннього літа вперше, і дай Боже, щоб то було востаннє.
І щоб ніхто і ніколи на нашій рідній Україні не бачив зелених паляниць! Амінь!
ПОКАРАННЯ
Обабіч стежки, що вела до старого шкільного саду, дівчатка садили квіти, а хлопчики відрами носили воду і поливали прив'ялу розсаду.
Діти працювали дружно. Вони знали, що з цих маленьких кволих рослин виростуть пахучі головаті купчаки і ніжні, на довгих стеблах, чорнобривці. Тільки Степан вештався без роботи: то глузував з дівчат, то заважав хлопцям. Такі вибрики з ним часто бували, якщо хтось йому чим-небудь не вгодив. Бо ж любив верховодити у класі.
Сьогодні після уроків їм нагадали, що пора садити квіти. Всі погодилися прийти о сімнадцятій до школи. Лише Степан наробив галасу, що не має часу, що йому і хлопцям треба йти на стадіон тренуватися. Та футболісти промовчали, не підтримали свого ватажка. І Степан ось прийшов. Але яка з нього користь? Він то кувікав, як порося, то співав по-півнячи, то видумував різні прізвиська дівчатам і сам з того реготав.
Та на нього ніхто не звертав уваги, наче його й не було тут. Хлопця починало це осудливе мовчання ще дужче дратувати. Навіть Надійка, з якою сидів на одній парті, мовчала, тільки коли-не-коли недоброзичливо зиркала в його бік. „Підождіть, зараз заговорите!” – із злістю блиснули його карі очі. З силою натягнув рябого кашкета аж на лоба, заклав руки за спину і, посвистуючи, побрів у сад. Зупинився біля старої високої яблуні.
Всі школярі знали, що тут, у дуплі, щороку виводяться синиці. Тому й не замастили його цементним розчином, коли ранньою весною ремонтували сад. Чого тільки не робили учні, щоб пташки переселилися звідти: і синичники почіпляли на деревах, і шпаківні різних розмірів, і навіть дуплисті гілки поприв'язували. Та синиці кожної весни чистили гніздо в дуплі, вистеляли волоссям, мохом і пухом. Але найцікавіше було тоді, коли з глибини дерева доносився пташиний писк. Після уроків десятки хлопчиків і дівчаток ставали поодаль від яблуні і спостерігали, як батьки носили гусениць своїм дітям.
Степан швидко розшнурував черевики і кішкою подерся на дерево. Зачувши небезпеку, з дупла випурхнула пташка, десь взялася ще одна – і стривожено зарепетували на весь сад. Хлопець якраз вчепився рукою за гілку біля дупла, як хтось схопив його за босу ногу і сіпнув униз. Коли оглянувся, то аж злякався: коло яблуні були чи не всі його однокласники, а за ногу тягла Надійка.
– Злазь! – гукнула дівчинка.
– Пусти ногу, бо впаду! – заволав не своїм голосом Степан. Діти стояли суворі і мовчали.
Лантухом звалився Степан на пухку землю, сів під яблунею, опустивши голову. Хтось кинув до ніг його черевики. Він навіть не глянув у той бік. Хотілося, щоб зараз кричали на нього, щоб хлопці набили, тільки щоб не мовчали. Осудлива мовчанка товаришів лякала більше, ніж грізний окрик батька.
Степан зажмурив очі. Чув, як заворушилися учні, як віддалялися їх кроки. Стало моторошно. Щось зчавило в грудях, важкий клубок підкотився до горла. Нарешті наважився глипнути у той бік, куди попрямували школярі.
Довго взувався, заправляв у штани сорочку. Хотів, щоб хлопці покликали до гурту. Може, і він носив би воду чи садив оті квіточки.
Степан задумався. Йому раптом захотілося зробити щось таке, щоб здивувати однокласників. Та чим? Польотом на Місяць? Але ж там вже декілька разів бували люди. Винайти якусь речовину, щоб за годину виростали оті купчаки і чорнобривчики? Але для цього треба багато вчитися. І чи можна зараз чимось когось здивувати? Може, якби враз у нього виросли крила, і він, як ота синичка, запурхав над садом, то привернув би на декілька хвилин увагу до своєї персони тих всезнайок.
Хлопець повільно підвівся і поплентався вглиб саду. Перескочив через рів, вийшов на стежку, що тяглася вздовж саду до вулиці і, насвистуючи якусь сумну мелодію, попрямував додому.
– Де ти бродиш, хлопче? — запитала мати, садячи щось у землю.
– У школі був.
– Що ви там робили?
– Квіти садили.
– Які ж?
– Купчаки і чорнобривці.
– А настурцію маєте?
– Нема.
– Чого ж ти не скажеш? У мене стільки насіння, що ним можна весь город засіяти. Подивися у решето.
– Пізно вже. Скрізь купчаки і чорнобривці.
– Пусте говориш, сину. Настурцію посадіть коло самісінької стежки. Аби корінь був у землі.
– Купчаки її заглушать.
– Ні, сину, настурція ляже собі на стежку і цвістиме до осені. Хіба забув, як торік у нас цвіла?
– Правда, було дуже гарно.
Степан присів коло матері. Уважно дивився, як вона загортає насіння.
– То це ви настурцію?
– Атож. Бачиш, при самій стежці. Тільки її не можна густо садити. І не дуже глибоко.
– Мамо?
– Що?
– Може, я трохи візьму насіння?
– Бери, бери. Але ж смеркається.
– Там ще є наші.
– Тільки не барися.
– Добре.
Степан нагорнув у кашкет насіння і стрімголов помчав до школи.
Ото зрадіють дівчата, як побачать, скільки насіння приніс. Та ще й настурції! Хлопці заздрити будуть. Ну і хай! Щоб не задавалися.
З тими думками Степан влетів у садок і ще здалеку побачив, що вже нікого нема. Хотів жбурнути насіння у кущі, але передумав. Вирішив сам садити настурцію, як мати показувала. „От здивуються, як виросте і зацвіте. Садили купчаки і чорнобривці, а цвіте настурція”, – усміхнувся хлопець і взявся до роботи.
Він раз у раз тріскою, яку підняв у саду, шпортав ямки, клав туди по дві-три насінини і ретельно загортав землею.
Степан й незчувся, як поруч стала Надійка і радісно:
– Допомогти?
– Я сам.
Але дівчинка відійшла трохи від хлопця і припала до землі. Через кілька хвилин зграйкою налетіли хлопчики і дівчатка і в одну мить розібрали насіння. Степан витріпав кашкет об коліно і голосно засміявся.
ТВОРИ М.Н.МАГЕРИ
◘ Магера М.Н. Батіжок: Повість. – Хмельницький: Облполіграфвидав, 1990. – 98 с.
◘ Магера М.Н. Безсмертний корінь: Оповідання та новели, повість „Надійка”. – Хмельницький, 2003. – 159 с.
◘ Магера М.Н. Вибрані твори: Оповідання, казки, повісті / Худож. М.Андрійчук. – Хмельницький: Поділля, 1998. – 375 с.
◘ Магера М.Н. Дві повісті: З давніх літ; Пастушки / Худож. М.Андрійчук. – Хмельницький: ПП Мельник А.А., 2005. – 277 с.: іл.
◘ Магера М.Н. Добра дівчинка: Казки / Худож. Л.Гармиза. – К.: Веселка, 1988. – 22 с.
◘ Магера М.Н. Друзі: Повісті / Мал. Л.Ільчинська. – К.: Веселка, 1987. – 54 с.
◘ Магера М.Н. Журавка: Оповідання / Мал. М.Маловат. – К.: Веселка, 1973. – 26 с.
◘ Магера М.Н. З давніх літ: Повість. – Хмельницький: Поділля, 1995. – 96 с.
◘ Магера М.Н. Зелені паляниці: Оповідання, новели, казки, повісті. – Хмельницький: Облполіграфвидав, 1991.– 131 с.
◘ Магера М.Н. Їх щастя попереду: П'єси. – Хмельницький: ПП Прометей, 2003. – 100 с.
◘ Магера М.Н. Казка про хоробрих з найхоробріших. – Хмельницький, 1997. – 24 с.
◘ Магера М.Н. Казки. – Хмельницький, 1996. – 19 с.
◘ Магера М.Н. Кам'янецькими стежками: Повість. – Хмельницький: Облполіфграфвидав, 1989. – 158 с.
◘ Магера М.Н. Квітка папороті: Казка. – Хмельницький: ПП Мельник, 2006. – 39 с.
◘ Магера М.Н. Маленька хрестоматія: На допомогу учням і вчителям початкових і 5-х класів / Худож. М.О.Андрійчук. – Хмельницький, 2004. – 63 с.
◘ Магера М.Н. Мати: Оповідання та новели. – Львів: Каменяр, 1971. – 78 с.
◘ Магера М.Н. Мій Т.Шевченко: Повість „Кам'янецькими стежками”, оповідання „Вимушена ночівля”, „На шхуні”, поезія „Тарасе”. – Хмельницький, 2002. – 140 с.
◘ Магера М.Н. Моє воскресіння: Поезії. – Хмельницький, 2003. – 38 с.
◘ Магера М.Н. Пісня про кохання: Оповідання. – Хмельницький: ПП Мельник А.А., 2005. – 163 с.: іл.
◘ Магера М.Н. Привіт тобі, сонце: Поезії, казки, щоденник. – Хмельницький, 1995. – 135 с.
◘ Магера М.Н. Хлопчаки: Повісті та оповідання / Худож. І.Кравець. – Львів: Каменяр, 1990. – 158 с.
◘ Магера М.Н. Хитрий горобчик: Оповідання. – Хмельницький, 1993. – 62 с.
◘ Магера М.Н. Чубчик: Оповідання та казки. – К.: Веселка, 1982. – 20 с.
◘ Магера М.Н. Читаночка: Для учнів початкових класів та дітей дошкільних закладів. – Хмельницький, 1995. – 71 с.
◘ Магера М.Н. Юрасик: Оповідання.– К.: Веселка,1984. – 16 с.
◘ Магера М.Н. Я хочу жити: Поезії. – Хмельницький: Облполіграфвидав, 1990. – 53 с.
МАТЕРІАЛИ ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ М.Н.МАГЕРИ
◘ Візінська М.С. Рідна мова – спраглому криниця: Театралізоване дійство до Дня рідної мови за оповіданням М.Магери „Хоробрі з найхоробріших” та віршами українських поетів // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2006. – № 6. – С. 32-36.
◘ Волошина Н. Вивчення казки „Хоробрі з найхоробріших” Миколи Магери у 5-му класі // Українська література в загальноосвітній школі. – 1999. – № 5. – С. 10.
◘ Волошина Н. Микола Магера – письменник, учитель, педагог // Українська література в загальноосвітній школі. – 2002. – № 6. – С. 9.
◘ Волошина Н. Письменник, педагог і патріот: Микола Никанорович Магера// Українська література в загальноосвітній школі. – 2007. – № 8. – С. 2-4.
◘ Горбатюк В. Миколі Магері – 80 // Літературна Україна.– 2002. – 5 вересня.
◘ Карась П. Миколі Магері – 70 // Літературна Україна. – 1992. – 3 вересня.
◘ Карась П. Миколі Магері – 75 // Літературна Україна. – 1997. – 25 вересня.
◘ Карась П. Я хочу жити // Проскурів. – 1999. – 7 серпня.
◘ Котович О. Нова книжка земляка: Вийшла в світ повість М.Магери „Друзі” // Радянське Поділля. – 1987. – 30 червня.
◘ Кузін Б. І в осінь пізню з юним серцем входить... // Подільські вісті. – 2002. – 30 серпня.
◘ Кульбовський М. Бринить струна людяності і добра // Подільський кур'єр. – 2002. – № 35.
◘ Кухар-Онишко О. Правдиво і з любов'ю // Радянське Поділля. – 1991. – 28 квітня.
◘ Кухар-Онишко О. Ще один документ лихоліття // Корчагінець. – 1991. – 15 квітня.
◘ Літературні казки Івана Франка і Миколи Магери // Українська література в загальноосвітній школі. – 2006. – № 9. – С. 37-43.
◘ Луговий Б. Незгасне сонце віри // Ровесник. – 1995. – 5 травня.
◘ Магера Микола // Літературна Хмельниччина ХХ століття. – Хмельницький, 2005. – С. 191-198.
◘ Магера Микола // Творче Поділля. – Хмельницький, 1993. – С. 118-122.
◘ Маринич Н. Учитель доброти: Письменник Микола Магера// Подільські вісті. – 2004. – 12 серпня.
◘ Мачківський М.А. Росте хлопчик Юрасик // Корчагінець. – 1984. – 26 липня.
◘ Мацевич А.Ф. Здрастуй, „Журавко”! // Радянське Поділля. – 1974. – 11 травня.
◘ Мацевич А.Ф. Найглибше почуття // Радянське Поділля. – 1971. – 24 березня.
◘ Микола Магера згадує // Проскурів. – 1997. – 29 серпня.
◘ Молчанова Р. Книжка в оранжевому вінку: Про книгу М.Магери „Читаночка” // Літературна громада. – 1997. – № 2.
◘ Наш Микола Магера: Нариси, статті, рецензії, відгуки, поезії, листи, методичні розробки, основні дати життя і творчості. – Хмельницький: Поділля, 1997. – 79 с.
◘ Олійник В. Воскресіння, віра, Україна: Вийшла в світ нова книга М.Магери „Воскресіння” // Проскурів. – 2003. – 19 вересня.
◘ Олійник В. Добротворець і чародій // Моя газета. – 2002. – № 9.
◘ Олійник В. Письменник року – 1997: М.Магера удостоєний звання „Письменник року-1997 // Літературна Україна. – 1998. – 5 лютого.
◘ Онишко О. З роси і води Вам...: М.Магері – 70 років// Подільські вісті. – 1992. – 1 вересня.
◘ Плахтій В. Охоронець рідного слова // Проскурів. – 1998. – 11 лютого.
◘ Поліщук Ю. Микола Магера – почесний громадянин міста Дунаївці// Літературна Україна. – 2002. – 26 вересня.
◘ Руснак І. До „чудо-дерева” мова: Вивчення творчості М.Магери// Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2000. – № 5. – С. 66-72.
◘ Сваричевський А. Микола Магера // Хмельниччина: роки становлення та поступу (1937-1997). – Хмельницький, 1997. – С. 86-91.
◘ Сваричевський А. Народжений у вересн і // Проскурів літературний від давнини до сучасності. – Хмельницький, 1998. – С. 139-143.
◘ Сваричевський А. Педагог і письменник // Проскурів. – 2002. – 30 серпня.
◘ Сваричевський А. Повість Миколи Магери „Кам'янецькими стежками” // Педагогічний вісник. – 2000. – № 2. – С. 16-17.
◘ Сваричевський А. Щоб більше було друзів: Про книгу М.Магери „Друзі” // Радянське Поділля. – 1988. – 19 січня.
◘ Скрипченко Н.Ф., Наумчук К.М. Уроки позакласного читання в 1 класі: Методична розробка казки „Чубчик” М.Магери // Початкова школа. – 1983. – № 10.
◘ Ткачук Г. Джерело духовності: Роль експресивної лексики в моральному вихованні школярів під час опрацювання творів Миколи Магери в 5 класі // Українська мова і література в школі. – 2002. – № 1. – С. 23.
◘ Ткачук Г. Джерело духовності: Роль експресивної лексики в моральному вихованні школярів під час опрацювання творів Миколи Магери у 5 класі // Українська література в загальноосвітній школі. – 2001. – № 1. – С. 35.
◘ Ткачук Г. Уроки людяності і доброти: Система уроків за творами М.Магери // Українська література в загальноосвітній школі. – 2005. – № 5. – С. 37-39.
◘ Тризна М.П. Хоробрі з Найхоробріших // Все для вчителя. – 2004. – № 34-35. – С. 19-20.
◘ Храпач Г. З нового врожаю: Про творчість Миколи Магери // Радянське Поділля. – 1991. – 21 травня.
◘ Храпач Г.Я. Материнське // Корчагінець. – 1971. – 13 квітня.
◘ Цимбалюк М. Казка подолянина – в антології кращих: „Чубчик” М.Магери був включений у шкільну програму 25 років тому // Всім. – 2007. – 31 січня.
◘ Цимбалюк М. Миколу Магеру вивчатимуть у школі // Проскурів. – 1998. – 30 жовтня.
◘ Чопенко В. Чубчик, Шарко та інші // Радянська освіта. – 1983. – 18 березня.
Матерал підготували Суховірська О.А., Марчук Л.В.
Відповідальна за випуск Черноус В.Ю.
.jpg)
(1).jpg)
На початок
Версія для друку
.png)
.jpg)
.jpg)
