БІГЛИ КОНІ...

   Цілу ніч йому снився колобок. І хатка його малесенька, і ліс – густий, дерева ген-ген які високі. Та не страшно в ньому – зелено, співочо, на сонячних галявинах суниці яскріють...
   А вранці Віталько – бігом до Льонька, до Федя. Ті вже до школи не ходять – літні канікули почалися.
   –  Ходімо... – задихався Віталько від поспіху. – В бібліотеку ходім.
   –  О, ми ще й не прочитали!
   –  Ну, ходімо, Льо... Га, Федю?
   –  Ні, не підемо. Вона скаже, чого так хутко...
   –  То ви книжок не беріть. Тільки зі мною підете.
   –  І хочеться тобі... Може, завтра, га? Давай завтра!
   Завтра, коли вони прийшли, бібліотека була зачинена.
   –  Рано ми притарабанилися, – сказав Льонько й обережно ткнув пальцем у велику колодку на дверях. – 3 обіду ще не прийшла бібліотекарка.
   –  Почекаємо трохи, – несміливо озвався Віталько.
   Хлопці сумно зітхнули – не хотілося стояти отут, коло зачинених дверей.
   –  Тоді давайте побіжимо під місток, – запропонував Федь. – Там знаєте як цікаво!.. А черевики тут можна лишити. І книжку. Потім заберемо. Гайда?
   –  Гайда!
   Хлопці вмить пороззувалися, поскладали черевики в куток, тут же, коло дверей. Зверху поклали Віталькову книжечку.
   Першим з місця зірвався Льонько. Скочив східцями вниз, побіг до греблі, аж курява піднялася за босими ногами. На бігу щосили гукав:
   –  Бігли коні під мостами
   З золотими копитами...
   Федь кинувся вслід, розмахував рукою, наче в ній була шабля:
   –  Треба стати погадати,
   Що тим коням їсти дати...
   Під містком і справді було – аж дух забиває! Тепла вода, запашна від зілля, водоростей і риби, падала згори через дощані заставки, пінилась, гуділа, бризкалась і ляскала важкими струменями по дощаному ж настилу під містком. Погойдувалася хвилями і шпарко неслася вниз, у річку. І аж там стихала, відблискувала під сонячним промінням і текла далі поміж лепеховими берегами.
   Закачавши штани до колін, хлопці гасали по воді, бризкались і кричали. їхній галас бився у кам'яні стіни, плюскався по воді, струшував грудочки землі зі шпарок дерев'яної стелі. Аж тоді вилітав з-під містка і тихнув, танув, наче біла голівка кульбаби на вітрі.
   Коли ж по містку проїжджала машина чи підвода, чи хтось проходив, – над їхніми головами гуркотіло, дрижало або ж глухо погупувало. І голови вбиралися в плечі, п'яти шпигало пострахом. Та міст над ними тримався міцно і незрушно. І знову з-під ніг шалено розліталися бризки, і голоси билися в стіни, і шуміла, шумувала вода...
   Першим отямився Льонько. Як біг, розчервонілий, розчубачений і весь мокрий, так і став:
   –  І-і-і, хлопці, пізно вже як! Сонце заходить!
   Вони всі враз принишкли всі. Глянули на сонце, що схилялось ген-ген до зелених полів, опустили очі на мокру свою вдяганку, на збабчені од води ноги – і тенькнуло кожному всередині.
   Хапалися руками за кущі верболозу, видиралися нагору, побігли греблею. На дорозі лишали мокрі сліди від босих ніг. З кожним кроком сліди ставали сухішими, з кожним кроком серця билися тривожніше – хлопцям уже вчувалися сердиті голоси матерів.
   Ось і бібліотека. Колодки на дверях уже нема. У коридорі, в кутку, ткнувшись нісками в стіну, стояв рядочок їхніх черевиків.
   Книжечки – тоненької, з жовтою обкладинкою, про колобка – на черевиках не було.