Баба

   Посеред метушливого міського, передвечірнього натовпу, посеред різнобарвної і пошерхлої, заклопотаної буденностями і одвічностями, різнодумної, несхожої ні на що у гармонії Всесвіту юрби, йшла баба. Не звичайна стара жінка із обличчями онучаток у серці, а справжня баба, за котрою тяглася тінь таємничості і нереальності. Баба, що завдяки якимось непорозумінням у нашаруваннях слів і часів, відблисків сонця і місяця, вибралася із дитячих казок та оповідок про віщунок і відьом у реальний світ. Згорблена удвоє, у грубій самотканній хустці і прасторічних чоботях, із клунком чародійств і покрученою палицею, відполірованою долонями, йшла баба стара, як світ (або й старіша) із... молодими дівочими очима кольору зеленого літа.
   Люди недовірливо озиралися на бозна звідки прийшлу дивну сусідку по планеті і ніхто не чув як, наздоганяючи бабу, кричала перелякана вічність, вмовляючи її повернути назад.
   А вона впевнено йшла незнайомими вулицями сучас­ного метушливого міста, намацуючи палюгою протоптані людьми і тваринами стежки, заживо заховані під асфальтом.
Вона йшла і знала, що десь за гребелькою і мутним, мілким безіменним рівчачком з водою, яка пахне осінню, заклечаним посмітюхами замість коралів, десь за десятками доріг і сотнями молодих, незнайомих їй доль, на самім краєчку одвічного села, перекособочившись стінами і стелею, стоїть хата з примруженими очицями вікон, чекаючи на неї. Жебонить у мутній шибці оса, павутина тоненькою ниткою долі, посрібленою сльозами, плететься волокнами вишитих рушників вчорашнього дня.
   А одразу за хатою росте яблуневий сад – великий, розлогий, родючий. Навесні, вбиваючись, як пташеня пір'я, у стиглий білий цвіт, засліплює він вікна хурделицею весільної ворожби, цілуючи їх, мов лякливе дівча, захмелілими вустами. Під червень, обрісши суттю яблунь, вагітніє оченятами зелепух, які ще не відають про свою по дозрілу долю. А ось зимою, розчухраним морозяним ранком, коли здичавілий за ніч мороз гризе з голоду кору старих яблунь, коли луна набухлого крижаного повітря котиться отим білим світом, сонний сад не яблуками минулого літа, як цицькова дитина – молоком.
   І знає тоді хата, знає баба, знає закований кригою, промерзлий аж до самої душі потічок: ще один рік минув...
   ...А вічність, заповставшись у снігах і забрьохавшись у дорогах, сідлаючи попутні вітри та шмагаючи їх батогами, гонила до яблуневого саду.
   А добігши – втопилась у шибкуватих очах хати, сахнулась, безсило опустившись на пригріте сонечком осоння.
   Спізнилась.
                Всього на мить,
                          на якусь пилинку часу,
                                      на один крик новонародженої долі.
                                                                 Спізнилась на життя...
   А хата, притишуючи удари серця, заспокоєно засинала безвість, у безгоміння. І посеред відмоленого у Бога білого Всесвіту, закутаного у бджолині рої, упокорена, врісши корінням до самих підземних джерел, стояла баба всохлим чорним деревом посеред квітучої білої вічності.