Гілочка до гілочки звивають птахи свої гнізда. Слово до слова будуємо ми кубла своїх душ, наповнюючи їх смерканнями і досвітками, сміхом, турботами, радощами та негараздами. І зігріває нас, мов перелітних птахів, сонечко щастя, підманувши непостійним теплом, звабивши стати осілими лелеками у світі, засніженому вдосвіта.
І злостиво гудуть вітри у облисілих по осені гілках... І настирливо тарабанить у життя злодюжка-доля, опираючись на кострубату палицю ночей, ховаючи за пазухою викрадену з криниці зірку...
Самотіють гнізда на розлапистих деревах життя, тулячись одне до одного і шукаючи тепла, котре згубив старий підсліпуватий вітер, як повертався додому з весняного ярмарку. Ніби ж і купив його, виторгувавши за три жмені дитячого сміху і гладущик меду купальського... Та чи мішок був дірявим, чи коні занадто швидко мчали – впало тепло із воза і проросло підсніжниками обабіч розбитого шляху. Нічиє воно тепер. Вкрадеш – пропаде, вирвеш – зів'яне... Тільки і віддзеркалюють у очицях маленьких квіточок перші громовиці весняні, сінокоси і різдвяні дівочі гадання. А півень сонний, із сідала в світлицю принесений, якби ж він тільки знав, що долю дівчині віщує: чи обручку золоту ухопивши, чи люстерко дзьобнувши, чи... То сніг над світом, то дощ колючий, то буревії...
І коли вже стає зовсім темно, знаходимо ми у закуточку своєї душі маленький образочок Божої Матері, запалюємо перед ним прадавню лампадку віри і висвячуємо тим світлом (мов дивом найпершим) почорнілі від образ кутки нашого життя. Хоч і не все до ладу у нім, і не квітами обсіяно та рушниками-вишивками застелено, але пише тоді на скрижалях часу мороз – інеєм, а дощ – краплями сльотавими, що все одно після хурделиць-сніговиць, після вітрів та лихого воронячого каркання спряде весна перед ранком тоненькою ниточкою несміливий промінчик людської радості, осяйнувши ним, наче сонцем, захололі душі.
А ми, повіривши у те диво, будемо берегти його у замерзлих долонях від погляду лихого, від лютого, холодного слова і думки ворожої, від непроханих гостей нічних із поганими звістками, зігріваючи подихом наше (хай не найкраще) маленьке кубло душі.