КОЛИ ІМ'Я ГАРНЕ

   Дядько Овсій і Йосипкові дозволяє попрацювати ножівкою чи рубанком. Хлопець радий. Тільки іноді, дивись, і посмутніє. Якось Овсій і питають:
   –  Ти чого такий невеселий?
   –  Та... – похнюпився той.
   –  Розказуй, – стельмах стріпнули з фартуха тир­су, приготувалися слухати.
   Мовчить Йосипок. Овсій узяли малого за підборід­дя і побачили сині очі, повні сліз.
   І Йосипок поскаржився: ім'я, бач, у нього не таке, як у людей: Йосип!
   Ім'я це раніше йому подобалося. А тепер... Сусідсь­ка дівчинка, ота ж Катруся, як тільки смикнеш її за косичку або перекривиш, одразу дражниться:
   “Йо-сип, муку сип, печи паляниці, клади на по­лиці!”
   –  Нікудишнє ім'я, – зітхає хлопець.
   –  Хм! — невдоволено хмикнули стельмах. – А моє ім'я – ''Овсій – гречку сій” – по-твоєму, гарне?
   –  Авжеж гарне! – жваво озивається Йосипок. На його віях ще тремтять росинки сліз. – Про вас і по радіо розповідали, і в газетах писали. Тато з мамою читали.
   –  Ну-ну, про що там розповідали-писали?
   –  Як ви працюєте, як вас люди поважають.
   –  То про що все-таки мовилося – про ім'я чи про... роботу?
   –  Та про роботу ж!
   Тут Йосипок здогадався, що мали на думці мудрий колгоспний стельмах.
   –  Дядьку! – повеселішав малий. – Дайте, я по­майструю!
   Стельмах усміхнулися в рудий вус, поступилися місцем біля верстата, колоду під ноги Йосипкові підсу­нули. І засвистів рубанок по шорсткій дощині.