У лісі недалеко від старої Яблуні виросла вродлива Дичка. Всі тутешні мешканці щодня милувалися її стрункою постаттю.
Якось на лісову галявину забрів підступний чоловік Куча. Був сухенький, невеликий, з гачкуватим носом, що нагадував дзьоб хижого птаха, який стирчав над ріденькими сивими вусами і такою ж борідкою. Він довго приглядався до вродливої Дички, гладив її тугу кору і щось собі бубонів під ніс. Потім сів на трухлявий пеньок, повільно витягнув з торбини велике біле яблуко з рожевим боком і звернувся до красуні:
– Бачиш, які плоди родить твоя старша сестра Яблуня? – Таких великих яблук за своє життя ще не бачила, – щиро зізналася Дичка. – А де живе моя старша сестра Яблуня? – Вона живе у Саду. – Що це таке? – Це ніби невеликий ліс із фруктових дерев, – поважно почав пояснювати Куча. – Там ростуть Сливи і Груші, Яблуні і Вишні, Черешні і Абрикоси. І всі вони породисті. – А подивись навкруг, – махнула гілкою Дичка. – Он красуються вродою гордий Дуб і пишна Сосна, струнка Ялина і сірокорий Граб, широколистий Клен і ніжний Ясен, мрійлива Береза і шумливий Осокір. Це все мої друзі, щирі і незрадливі. Хіба у твоєму Саду є такі дерева? – Це все дичина, – зневажливо сказав чоловік. – Вони тільки на те й годяться, щоб їх рубали на дрова чи пиляти на дошки і колоди. А таких гарних і смачних плодів вони ніколи не вродять. – А плоди моєї матусі хіба не смачні? – запитала Дичка. – Може й смачні вони лісовим звірам, але не людям. – Чому? – Бо дуже кислі і терпкі, – буркнув Куча. Помовчав і додав: – І ти такі нікудишні плоди родитимеш. – Хто про це тобі сказав? – Яке коріння, таке й насіння, – зле засміявся Куча. – Але я цьому можу зарадити, якщо, звичайно, хочеш. Лише по добрій волі. – Як же ти можеш мені зарадити? – запитала Дичка. – Можу зробити так, що й ти будеш родити великі білі або червоні смачні яблука. Але це можливе лише при твоїй добровільній згоді. І зроблю це з любові до тебе, поваги і великої братньої дружби між мешканцями Саду і Лісу.
Як почули ці облудні слова лісові мешканці, то зашуміли, закричали: – Ні-ні-ні! Hi-ні-ні! Ні-ні-ні! – Не погоджуйся! Жени його від себе! Це зрадлива, підступна зла людина! Він знищить тебе! – кричали Зайці, Ворони, Сороки, Мурашки і Гриби.
Куча чув ці крики, розумів їх. Щоб прихилити до себе цю молоду і наївну Дичку, усміхнувся на весь широкий рот, аж виглянули гнилі жовті зуби, і улесливо: – То як, красуне? Наважуєшся родити ось такі красиві яблука? – Що ж ти мені зробиш для цього? – поцікавилася Дичка. – Вставлю тобі під кору ось цей невеликий подарунок. – А що це таке маленьке? – Це Яблуня із великого Саду передала тобі свою бруньку. Якщо ти дозволиш, то я зроблю невеликий надріз твоєї кори і вставлю туди цю бруньку. З неї потім виросте гілка, а на ній і будуть ось такі великі білі з рожевими боками яблука. – А мені болітиме, коли розріжеш кору? – Заболить так, як тоді, коли поколешся об колючку шипшини. – І тільки?
Стара Дичка, почувши розмову з підступним Кучою, так застогнала, аж на ній затремтіли гілки: – Дитино моя рідна! Не слухай цього вбивцю! Облесливими словами він щороку підманює моїх дітей. Спочатку під кору всуне чужу бруньку, а потім, коли вона витягне соки з дитини, зрізує їй верхівку, викопує і переносить у свій далекий Сад. – Мене він вже не викопає, матусю, – сказала Дичка тихо, щоб не почув чоловік. – Я тут вічно житиму, бо маю міцне коріння і вже товстий стовбур. – А кому служитимеш, доню? Ти над цим задумалась? – Людям, матусю. – А хто служитиме нашим лісовим друзям? Хто, доню? Хто продовжить наш лісовий рід, як я помру? – плакала стара Дичка. – Я, матусю, продовжу наш лісовий рід. Але хочу прислужитися і людям: родитиму для них смачні яблука. А лісовим мешканцям нагинатиму гілки до самісінької землі з дрібненькими кисличками. – Ой, доню, доню, перевертні двом богам не можуть служити. Згадаєш моє слово, та пізно буде. Спочатку той нелюд зробить з тебе перевертня, зрадницю свого роду, а потім зріже твою голову нерозумну, а твоє коріння годуватиме чужинця, що виросте з отої маленької бруньки. Ось що зробить з тобою той підступний чоловік. – Не турбуйся, матусю, – весело сказала Дичка. – Я ніколи не зраджу своїх лісових друзів, не відцураюсь свого роду. Але й людям хочу прислужитись. У мене, молодої, сил вистачить і для тих, і для других. – Схаменися, доню, поки не пізно! – зойкнула стара Дичка. – То як? – нагадав про себе Куча, почухуючи сухенькою рукою лису голову. – Погоджуєшся, Дичко? – А ти мене у свій Сад не забереш? – Якби ти хоч років на два молодшою була... – Якщо так, то хочу прислужитися і людям. Хай знають, яка я щедра. Ще й шкода подарунка, якого ти приніс від далекої родички. Вставляй ту дорогу бруньку у моє тіло. Поділюся з нею своїми соками.
Як тільки Куча, зрадливо усміхаючись, підійшов до своєї нової жертви, застогнали, заридали дерева, на весь білий світ закричали птахи у небі, завили звірі у лісі, затьмарилося сонце хмарами, заридала стара Яблуня-Дичка...
Минуло два роки. З бруньки, вставленої у тіло Дички, виросла велика і товста гілка, яка почала притінювати уже всю деревину.
Весною прийшов Куча. Мовчки витягнув з торбини пилу і підійшов до принишклої Дички. – Що ти хочеш робити? – зойкнула колишня красуня, вершечок якої вже почав усихати. – Досить з тобою гратися у піжмурки. Пора кінчати дурну гру. Тепер ти повністю наша, хоч і коріння чуже, – грубо буркнув Куча і кількома порухами пили зрізав Дичку коло самісінької прищепленої гілки...
З того часу на Диччиному стовбурі розкошувала чужа яблуня. А Дичка ще довго боролася за своє життя. Пускала пагони на стовбурі, кожної весни витягала такі ж з коріння до сонця та підступний Куча ретельно винищував їх. Він старався, щоб всі мешканці лісу забули, що колись тут жила струнка красуня Дичка.
Так і сталося.