На подвір'ї Славкової багатоповерхівки завелися шкідники! Ні, це не гризуни, не сарана, не бездомні коти чи собаки. Шкідники, без сумніву, мають руки, в яких тримають цвяхи чи щось інше гостре, чим вони роблять свою шкоду. Взялися ці збитошники попсувати усі автомашини, запарковані на подвір'ї. Вже кілька ранків поспіль водії подряпаних машин репетують на все горло біля своїх “залізних коней” з подертими боками і щоразу обіцяють повідривати руки хуліганам, які вчинили таку наругу. Ось тільки ніхто поки що бешкетників не впіймав “на гарячому”, тому вони досі ходять з руками і шкрябають чужі автівки.
Якось вранці Славко Хоробрик прямував до школи і його увагу привернула підозріла метушня біля одної з машин, що стояла собі біля під'їзду. Хлопчик стишив крок і почав уважно дослухатися. Ураз ранкову тишу пронизав огидний звук шкрябання залізом об залізо! Далі – луна підхопила здавлене хихотіння кількох голосів, яке переросло в тупання ніг, що втікали з місця злочину.
Майбутній міліціонер прожогом побіг до машини, звідки долинули такі недвозначні звуки. Та наздогнати шкідників хлопчикові не вдалося – за ними тільки закурилося! А на червоному боку новенької автівки залишилася довжелезна потворна подряпина.
Славко твердо вирішив, що сьогодні після школи негайно займеться пошуками автомобільних хуліганів.
Спершу він розпитав дітей із сусіднього двору, чи не орудують автомобільні шкідники і в них попід вікнами? Виявилося – ні. Отже, на “жартівників” варто чатувати хоч би й з вікна своєї квартири. О, це гарна ідея!
Славко влаштував засідку прямісінько в себе на балконі. Чом би й ні? Звідси чудово видно все подвір'я, і не помітити згори, хто до якого автомобіля підходить і що біля нього робить – просто неможливо.
Славкова кмітливість дуже скоро була винагороджена. Надвечір на подвір'я примандрували незнайомі хлопчаки, які одразу ж привернули увагу спадкового майбутнього міліціонера Славка Хоробрика. Чим саме привернули увагу? Вони ні з ким не розмовляли, тільки поміж собою весь час перешіптувалися і трималися від усіх на віддалі. Ти можеш сказати, що це – зовсім не головна ознака хуліганів. Авжеж. Тільки ці підлітки надто пильно придивлялися до автомобілів, якими мешканці довколішніх будинків поверталися додому з роботи. Люди піднімалися до своїх квартир, а машини залишалися без нагляду на подвір'ї. Хоч насправді, не зовсім без нагляду, бо за ними добряче “приглядали” незнайомці.
Славко не сумнівався, що вистежив саме шкідників із цвяхами, тому без вагань зателефонував за номером, знайомим кожній дитині, – 102.
– Черговий 102. Слухаю вас, – долинув зі слухавки чоловічий голос.
– Доброго дня, – привітався Славко, оскільки якою важливою не була б справа, чемна людина насамперед повинна привітатися.
– Доброго дня, – відповів йому черговий міліційної частини на тому боці телефонного дроту.
– Мене звати Славко Хоробрик, – відрекомендувався хлопчик.
А далі Славко вчинив так, як навчили його дідусь, тато і вчителька у школі, – повідомив інформацію про себе:
– Я мешкаю у квартирі №18, будинок 95/2 на вулиці Тараса Шевченка.
– У тебе щось трапилося? – запитав голос у слухавці.
– Ні, не в мене, – відповів Славко. – Трапиться зараз біля нашого будинку. Тут є хлопці, які дряпають чужі машини. Схоже, вони от-от візьмуться до своєї справи.
– Сигнал зафіксовано, – чітко поінформував Славка черговий телефону 102. – Зараз виїде група.
Коли міліціонери піймали шкідників “на гарячому”, ті аж оторопіли від здивування! Вони були впевнені, що ніхто й нізащо не зможе їх наздогнати (навіть якщо й помітить їх в момент скоєння злочину). А про міліцію навіть не думали! Ну, хто їх вистежить? Хто доведе їхню провину? Лиходіям із цвяхами навіть не спало на думку, що їх може вистежити звичайний учень початкової школи. Так-так, звичайний! То Славко планує стати міліціонером, а виявити пильність до снаги будь-кому, навіть звичайнісінькому школяреві. Або й не школяреві, а – дорослому.