www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Перше місце Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаОнлайн послуги
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      Героїв пам’ятаєм імена
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Онлайн послуги
      Відкриті дані
      Карта сайту
      Аудіокниги


        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Де починається Гольфстрім
      Перше місце

      Перше місце

         Будильник задзвонив різко й деренчливо, і вона одразу прокинулась, натисла на кнопку, прислухалась: чи не розбудив усіх? Ні, в хаті тихо. Скоренько вдягнувшись, дівчина обережно, навшпиньки пройшла на кухню. Двері сонно зітхнули і м'яко притиснулись до одвірка.
         Дістала з холодильника масло, ковбасу.
         –  Лідю, ковбасу підсмаж на газі.
         На порозі стояла мама – в халаті наопашки, у м'яких домашніх тапках.
         –  Ой, мамо, чого ти встала? Тож вихідний – відпочинь. Я сама...
         –  І чаю випий, не забудь, – ніби й не чула її мама.
         –  Добре, іди вже, а то... Тато спить?
         –  Ага, спить, – озвався з кімнати й тато. Він сидів у смугастій піжамі на ліжку, опустивши ноги на підлогу. – 3 вами поспиш. Неділя, а їх тлумить у таку пору... Це тобі треба зараз їхати?
         –  Олімпіада ж, кращих вибирають, – відказала мама за Лідю. – Як же не поїхати?
         –  Кра-а-ащих...
         Тато з ліжка заглядав на кухню крізь відчинені двері. Від світла, що падало в кімнату, посередині його голови блищала лисина. Щoранку, вирушаючи на ферму зі своїм ветеринарським причандаллям, він завжди старанно начісував на неї рідке волосся. Це ти що, до Нюськи так чепуришся? – шпигала його мама. – Вона так молока більше надоїть?” – “А ти буклі оті до кого крутиш? До головбуха свого?” – посміхався й тато. Але криво якось, холодно посміхався.
         Ну, та сьогодні цей діалог не відбувся – батьки заклопотані доньчиною поїздкою. Та й неділя ж – мама вихідна, головбух її вдома під гарячою грубкою старі кості вигріває, а татові теж поспати можна – нічого з тими коровами не станеться.
         –  З історії теж краща їздила, – бубнів тато на ліжку. – З хімії... Знов краща, так?

         –  Аякже! – дратуючись, відказала мама.
         Лідя зняла з плити сковорідку, сіла снідати, поглядаючи на чайник, що вже почав сичати на вогні.
         –  З історії краща, з хімії краща, – не вмовкав тато, – з літератури краща... А що з того? Поїхала-приїхала, поїхала-приїха-ла...
         –  Ну то й що? – пересмикнула плечима уже розсерджена мама.
         –  Пуття з того їждження нема. – Тато з кімнати вдивлявся, що вони роблять, чи слухають його. Сидів на ліжку, потирав босими ногами одна одну. – Кращих... Митько он Миколин і вчиться, аби... і спить щонеділі аж запухне. Йому байдуже, кращий він чи гірший...

         –  Тату, спи вже й ти! – не витримала Лідя. Навіщо, для чого він це говорить? Тут самій уже набридло з цими поїздками. І все даремно.
         –  Я то буду спати, я то буду...
         Татова лисина і справді сховалася за одвірком, потім піднялись і зникли ноги, заворушилась ковдра на ліжку.
         –  Іду вже, – схопилася з-за столу Лідя, вдягла шубку, відгорнула рукав, щоб глянути на годинник. – А то ще на автобус не встигну – тоді буде...
         Тільки вийшла надвір, з-за хати одразу ж вихопився вітер, гнилий та їдкий, холодними космами війнув по щоках дівчини. З дерев зривалися краплини і шелепали у сірий в сутінках сніг, вибивали в ньому чорні ямки. Лідя підняла комір шубки, заховала в хутрі обличчя.
         До першого автобуса ще півгодини, але йти майже на другий край села, і вона поспішала.
         Хати зрідко ліниво, ще напівсонно блимали світлом у вікнах, знехотя видихали з коминів дим, що стелився донизу, густо кутаючи садки.
         Попереду з вулички випірнула жіноча постать. Лідя, приглянувшись, упізнала Антоніну Леонтіївну, котра мала їхати із учнями на олімпіаду.
         Лідя гукнула вчительку, й вона причекала дівчину.
         Під ногами мокро жвякав сніг, іти було грузько. Місцями по дорозі з-під снігу випиналось чорне груддя, і вони то пропускали одна одну поміж ним, то обходили з боків. Вітер налітав з городів і струшував з дерев раптовий дощ.
         –  От зима, – скрушно похитала головою Лідя.
         На зупинці вже зібралися школярі, що по одному чи по два з кожного класу їхали на районну олімпіаду. Молодші бігали на пагорб, виглядали автобуса, галасували.
         Автобус приїхав майже порожній – неділя, ранок, холод, – зате в ньому було затишно, тепло.
         Лідя сиділа поруч з Антоніною Леонтіївною. Місць було багато, але вчителька сама посадила її коло себе.
         –  Це ж ти зі мною вже востаннє їдеш на олімпіаду, – всміхнулась вона.
         –  Востаннє, – зітхнула дівчина. – Знаєте, я вам заздрю, Антоніно Леонтіївно. Ви завжди залишаєтесь у школі. А нам прийшов час – і все, і розлетілись.
         Вчителька знову всміхнулась.
         –  Нічого, в тебе ще багато чого буде дорогого й цікавого в житті.
         І Лідя одразу побачила те дороге, омріяне. Побачила, ніби насправді.
         Просторий цех, залитий сонячним світлом крізь широкі вікна. Стрекотять швейні машинки, в руках жінок і дівчат у гарних однакових косинках здіймаються хвилями тканинами. І ось це вже не просто сувої, а сукні, костюми, блузки... А ось проходить цехом вона, Лідя. Ні, вже Лідія Олександрівна... А ось і подіум. Вродливі, високі, довгоногі дівчата демонструють одяг... А тут магазин, ні, салон-магазин... І за всім цим – Лідія Олександрівна, вона, нинішня Лідя. Рекламні агенти: "Пропонуємо послуги саме нашого агентства – проведемо блискучу кампанію!” І всі довкола: “Лідія Олександрівна!.. Лідія Олександрівна!..”
         Від такої картини дівчині стає щемно в грудях, їй хочеться так і змалювати все це перед Антоніною Леонтіївною. Та ні, соромно якось. Свою ж мрію носить тайкома, поринаючи в неї на самоті. А вчителька, ніби вгадавши її думки, запитала:
         –  Ти ж після школи хочеш у технологічний?
         –  Еге ж, – аж зашарілася.
         І подивилася на вчительку вдячно: спитала вона її – і мрія тепер здалась іще принаднішою.
         –  Буду рада, якщо твоя мрія здійсниться, – сказала вчителька. – Хай тобі щастить!..
         У школі, куди вони прибули з автостанції, зібралось уже багато учнів з усього району. Перед тим, як розпустити своїх по класах, Антоніна Леонтіївна ще хотіла щось пояснити, нагадати, але, мабуть, передумала і лиш обвела всіх довірливим поглядом.
         –  Ви ж там постарайтесь.
         –  Постараємся, – запевнили всі.
         Лідя знайшла свій восьмий клас. Ще минулої неділі, на олімпіаді з історії, вона познайомилася з Танею – невеличкою повненькою щебетункою із Сковородецької школи. Тепер вони знову зустрілися й сіли за одну парту.
         Таня почала щось розказувати про хлопців з їхнього класу, але пролунав дзвінок, і всі позатихали за партами.
         До класу зайшло троє вчителів. Двоє – молода жінка в гарних окулярах і невеличкий метушливий чоловік – роздали всім аркуші паперу з штампами, а третій – високий, цибатий, одразу взявся писати на дошці.
         –  Мо-я май-бут-ня про-фе-е-сія... – зашепотів клас, стежачи за рукою вчителя. Це була тема твору. А крім цього ще три питання.
         “Моя майбутня...” Лідя знову побачила перед собою просторий цех з веселкою тканин, високих дівчат на подіумі, запобігливих рекламних агентів...
         –  А в тебе яка? А в тебе яка? – допитувалась Таня, налягаючи повнявими грудьми на парту, щоб заглянути їй у вічі. – А в мене – дизайнер одягу! Або лікар-кардіолог. Але краще – дизайнер.
         Дизайнер, лікар... Або ще манекенниця, перекладач, секретар-референт... Про це писатимуть усі!..
         І Ліда подумала, що вона не напише твору. Напише, звісно, чистих сторінок не здасть, але... Не буде він таким, якого б вона хотіла. Щоб він... Щоб не такий, як ото казав тато:Поіхала-приїхала. Скільки можна отак?!
         У класі стиха вовтузились, дехто шелестів зошитом під партою, дехто вже схилився над аркушами. Таня теж примірялася ручкою до першого слова, супила білясті брови, надувала пухкенькі щічки. Лідя мимоволі всміхнулася – от зараз буде себе дизайнером розмальовувати! Ну й нехай!
         Вона стріпнула головою, підсунула до себе аркуш і почала писати: В росяні ранки, сизі від туману, починається кожен трудовий день у сільських трударів. Стати фермером, вирощувати високі врожаї для рідної незалежної держави – моя мрія...
         Їй писалося легко і швидко. Слова приходили на думку, лягали на папір, наче осіннє листя спадало з дерев під подувом вітерцю. Спадало й кружляло у повітрі, а вона підбирала його і розкладала в гарні барвисті візерунки. Зупинялась на хвильку-другу, милувалася своїм витвором, і знову візерунки лягали з-під її рук...
         Таня все ще морщила чоло, коли Лідя закінчила писати і вже перевірила твір. На всі інші питання дала відповіді швидко – вони були неважкими. Поклала свої аркуші перед учителями на стіл і вийшла з класу.
         Через кілька днів на велику перерву Антоніна Леонтіївна зайшла до восьмого класу й, закликавши всіх до уваги, оповістила, що Ліда Березницька зайняла перше місце на районній олімпіаді з української літератури.
         У класі зчинився гамір, усі кинулись вітати Березницьку, а горластий Митько так закричав “ур-ра!”, що Лідя аж затулила вуха.
         –  Наша Ліда, – крізь гамір вигукувала вчителька, – дала відмінні відповіді на всі питання олімпіади. А головне – написала чудовий твір промовою майбутню професію. Тепер вона захищатиме честь нашого району на обласній олімпіаді.
         Коли Антоніна Леонтіївна вийшла з класу, всі обступили парту Березницькоі: “А як було? А розкажи...”.
         Лідя аж ніяковіла від загальної уваги. І водночас – так приємно. Справді, лише вона одна, з усього району одна виявилась найкращою! Ну, тепер татко не скаже: “Поїхала  – приїхала”. А мама, мама як зрадіє!..
         –  А які питання були? А твір про що ти писала? – допитувались дівчата. Хлопці мовчки стовбичили за їхніми плечима, але і їм, з усього видно, теж цікаво було послухати.
         І Лідя, вже заспокоївшись, вгамувавши зніяковіння, розказала про всі питання, про свої відповіді на них.
         –  Ну, а твір, твір... – допитувались дівчата. – Про що ти писала?      ~

         –  Та написала, що... Що хочу бути фермером!
         –  Фермером?! – аж вигукнув Митько десь поза дівчатами.
         –  Ну, фермером, – здвигнула плечем Лідя. – А тобі що?
         –  Мені то нічого, – хмикнув Митько. – Але щось не віриться, що ти хочеш стати фермером. – І він голосно, на весь клас, розсміявся. – Фермером, ха-ха!.. Уявляю!.. Щоб ти – та корів доїла, вирощувала свиней!..
         Гаряча хвиля залила Лідіне обличчя. Ну и мерзотник цей Митько, вона й не думала, що він такий! Двійочник нікчемний! Далі тракториста справді не піде, а іде чогось!..
         –  Нy чого тобі треба? – почали заступатися за Лідю дівчата – Іра і Валя. – Вічно ти лізеш!..
         –  Як це чого? – Митькові очі недобре зблиснули, він загрозливо наставив свого лоба. – А того, що фермером вона ніколи и не думала бути і не буде! А пише чорт знає що!.. І перше місце, перше місце!.. Там прочитали твір і подумали, що и справді... А вона…
         –  А що вона? – вигукнула Іра. – Це ж тільки твір, це ж не насправді!                 –   Не насправді! – передражнив Митько. – А питали ж її насправді: “Ким ти хочеш бути?”.
         –  Та не “Ким ти хочеш бути?”, а “Твоя майбутня професія”.
         –  Розголосила на весь район!.. – не здавався Митько. А тепер ще й на обласну!..
         –  А тобі що, заздрісно, заздрісно, так? – схопилася з місця Лідя.
         Митько зміряв її довгим пронизливим поглядом з-під насуплених брів. І враз зареготав:
         –  Заздрісно!.. Ха-ха!.. Заздрісно!..
         Його сміх обсипав Лідю дощем. Холодним-холодним. Вона пригнула голову, затулила вуха руками. Не чути, не чути цього противного, огидного сміху!..
      І справді, вона вже не чула Митькового сміху. Коли підвела голову, витерла заплакані очі, хлопця в класі не було. Усі довкола займалися своїми справами. Хто списував з чужого зошита домашнє завдання, хто порпався в сумці, а хто сидів просто так, дивися у вікно.
         Лідя обвела очима весь клас. Та не стрілася поглядом ні з ким. Вона сиділа на своїй парті, мов серед лісу. Дерева гуділи високим верховіттям, щось шелестіло внизу, у траві, листя перешіптувалось на кущах... Але про що та мова – Лідя не могла збагнути. Наче вловлювала якусь суть, ось-ось, здавалося, в думках н все проясниться, все стане зрозумілим, але в цей час звідкілясь налітав порив вітру, дерева озивалися гучніше, їхні міцні стовбури бриніли від напруження, і Лідя знову губила ту благеньку ниточку розуміння їхньої мови, їхнього життя...
         Пролунав дзвінок. Усі почали збиратися до класу, розсідалися за парти.
         У дверях з явився Митько. Глянув на Лідю – вона аж зіщулилась. Чекала на його болючий сміх. Але Митько мовчки, мовби нічого и не сталося, пішов до своєї задньої парти.
         І Ліді здалося, що вона впіймала оту нитку, що так не давалася їй в руки. Вона, та нитка, тонесенька-тонесенька, ледве відчутна. Але п треба утримати, хоч яким зусиллям чи яким дотиком, а утримати, і збагнути усе, що так уникало її щойно в тому зеленому гомінкому лісі.     


      Календар знаменних дат

      Знаменні події 28 березня

      1. Руцький, Микола Миколайович -- 28.03.1961 р. народився Руцький М.М.
        До ювілею 7 років (інтервал 5 років), з дати події минуло 63 років
      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      Бібліотека запрошує

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Якій літературі ти надаєш перевагу:
      Історичній
      Пригодницькій
      Детективній
      Містичній
      Фентезі
      Мотиваційній







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2024 г.
          Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua             mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр