МОРОЗИВО

   Віталик іде з мамою, а сам очей від тротуару не підводить. Наче там, під ногами, не асфальт, а слизький-слизький лід, і він боїться гепнутись на ньому.
   Ні, немає під ногами льоду, і де б йому взятися посеред літа, в таку спеку? То Віталик опустив очі, аби не бачити ларків, де продають морозиво! Не бачити вітрин магазинів, де виставлено тістечка різних форм і кольорів.
   Але на кожнім кроці шелестять обгортки з-під морозива і смачно-смачно пахтить з дверей кондитерських магазинів. Це ж, бувало, Віталик раз у раз маму за сумочку смикає:
   –  Хочу морозива, ма... Отого, на паличці...
   Або:
   –  Мамо, купи мені тістечко. З кремом, кругленьке оте...
   А тепер навіть не заїкається. Ех, і нащо йому ота колясочка здалася?
   Це сталося якраз на початку літніх канікул, перших літніх канікул у Віталиковому житті!
   У перші дні він ходив гордий, аж груди випинав. Еге ж, він не якийсь там першачок!..
   –  А я вже в другому класі, – не пропускав нагоди, щоб не валитися. Особливо у дворі, серед малюків, які возилися в піску, бавлячися з ляльками. При цьому йому страшенно кор. тіло взяти чий-небудь іграшковий автомобіль чи тракторець, повертіти його в руках і недбало кинути в пісок. Мовляв, теж мені забавки...
   Одного разу він отак узяв маленьку колясочку з лялькою. Котнув її по асфальту, аж тут озвалася Оксанка, маля із сусіднього будинку:
   –  Не чіпай: лялька спить...
   –  Спи-и-ть, – передражнив її Віталик. – Нехай уже прокидається.
   І струснув коляску. А потім підкотив її до бордюру і щосили стукнув у нього коліщатками. Лялька кліпнула голубими оченятами, стріпнула білим бантиком, а Оксанка запхинькала.
   Віталик, щоб показати свою зверхність над Оксанкою, ще раз, уже дужче, брязнув колясочкою.
   Передні коліщата так і лишилися коло бордюру, а колясочка посунулася вперед, лялька вилетіла з неї і впала обличчям у траву.
   –  Полама-а-ав!.. – розревілася Оксанка. – Ма-а-амо!..
   Віталик трохи здивовано повертів залишки коляски в руках, кинув їх на відламані коліщата і, не поспішаючи, подався геть...
   А десь через годину у їхній квартирі пролунав дзвінок. Мама відчинила двері, і Віталик побачив на порозі молоду жінку. В руках вона тримала... поламану колясочку. Оксанчина мама!
   –  Та не міг він цього зробити! – не повірила мама. – Не такий він у мене!..
   Але жінка стояла на своєму:
   –  Усі діти підтвердили, що це ваш Віталик. І ви, будь ласка, зверніть увагу на його поведінку.
   –  Це не... це не... я... – промимрив Віталик, сам не впізнаючи свого голосу, таким писклявим, таким жалібним він став.
   –  Не ти? – перепитала Оксанчина мама.
   Віталик промовчав, опустивши голову.
   Мама стояла геть червона і бгала в руках край фартуха.
   –  Гаразд, – нарешті сказала вона. – Я відкуплю вам колясочку.
   Але Оксанчина мама замахала руками:
   –  Та що ви... Я ж зовсім не за цим... Я просто, щоб ви знали... Щоб звернули увагу...
   Вона повернулася й пішла. Мама ще з хвильку стояла перед зачиненими дверима, потім повернулася до Віталика:
   –  Як ти посмів?! Як ти міг образити дівчинку?! Та ще й меншу від себе! А ще другокласник!.. Рано, рано тебе перевели до другого класу, якщо ти. таких речей не розумієш!
   –  Я більше не бу-у-ду-у... – заплакав Віталик.
   –  Не буду... А чим раніше думав? Ото цілий місяць ні про морозиво, ні про тістечка навіть не згадуй. Щоб добре запам'ятав, як ображати менших! Та й гроші за колясочку треба віддати.
   Тепер, як згадає той випадок Віталик, – гірко стає на душі. А тут, як на зло, кожен зустрічний морозивом ласує, тістечко жує. Віталику ж – скільки це? – ще вісім днів тільки слинку Доведеться ковтати...
   Та ось вони з мамою звертають у свою вулицю. Ну, тут кондитерських немає, а морозиво продається лише біля гастроному.
   Ось уже й будинок їхній видно. Минуть оді тополі, гастроном – і вони вдома. Коли проходили повз лоток з морозивом, мама раптом притишила крок.– То що, Віталику, взяти тобі морозива?
   Від несподіванки він аж очима закліпав. Ще ж вісім днів лишилося, він точно підрахував!
   –  Я думаю, – мамин голос посуворішав, – ти вже все зрозумів.
   –  Угу, – кивнув Віталик.
   Через кілька хвилин він уже тримав у руках принадний холодний пакуночок.
   –  Їж, чого ти?..
   Ще за кілька кроків до гастроному Віталик лише мріяв про морозиво. Але зараз чомусь не квапився розгортати папір.
   –  Ти що – не хочеш? – здивувалася мама, і в голосі її почулася розгубленість.
   Та хіба ж він колись не хотів морозива? Про це навіть смішно казати.
   Віталик обережно розгорнув папір. Лизнув білий пахучий брусочок. І опустив руку.
   –  Що, несмачне? – допитувалася мама.
   Та ні, смачне. Тільки... Не хочу я сьогодні... Нехай потім... через вісім днів.
   Віталик узяв мамину руку і поклав у неї морозиво. І одразу ж йому зробилося зовсім легко і радісно на серці.