ПОДАРУНОК МАМІ
Біля “Універмагу” стояв маленький школяр. Він задер голову так, що здавалося, ніби ранець за плечима своїм тягарем ламає йому спину, гне до землі.
Хлопчик не помічав людського потоку, що вливався у широкі скляні двері, не чув голосу дядька, який сидів в автомашині, обклеєній плакатами, і викрикував: “Купуйте лотерейні білети! Через три дні тираж! Можете виграти автомашину, мотоцикл, телевізор, пральну машину, кофеварку та багато інших цінних речей! Купуйте лотерейні білети!” Малий пошепки читав велику об'яву, що висіла над входом до магазину: “Шановні громадяни! У нас є різноманітні подарунки до Міжнародного жіночого дня – 8 Березня. Привітайте подарунком своїх дружин, матерів, наречених, сестричок! Ласкаво просимо до нас!”
Його очі засяяли радістю. У цьому магазині він знає, що купити мамі. Ото зрадіють бабуся і сестричка Галя, коли принесе подарунок для мами. А принесе обов'язково, бо ж має гроші. Правда, небагато тих грошей, всього сорок дев'ять копійок. Мав би більше, коли б вчора не купив солодкого пиріжка у шкільному буфеті. За ті гроші можна було купити навіть лотерейний квиток. А на нього можна було б виграти навіть автомашину. Це правда, бо по радіо щодня про це чує. І дядько он викрикує, аж захрип. От здорово було б, коли б виграти хоч маленького “Запорожця”. Сів би за кермо, поряд посадив матусю, а позаду бабусю і сестричку Галю, ще, може, взяв би Зіну, що сидить з ним за партою, і повіз їх далеко-далеко, аж за місто. Але лотерейний білет не купить, не буде й автомашини. І все через той смачний пиріжок.
А якби і мав гроші, то й тоді не купив би лотерейний білет, бо давно складає копійки на мамин подарунок. Коли б той подарунок хоч був у цьому великому магазині. А здоровезний же! Тут мама купила йому учнівську форму, і ранець, і валянки. Стояв тоді перед великим дзеркалом, а якась тітка в чорному блискучому халаті приміряла на нього штани і сорочку. А кашкет сам натягнув на голову і ремінцем сам підперезався.
Хлопчик загубився у натовпі. Не помітив, як увійшов до магазину, бо бачив лише пальта чоловіків і жінок, чудернацькі сумки в руках, чорні шкіряні рукавиці, що штовхнули його в губи.
Через кілька хвилин пальта і сумки зникли, і він опинився посередині шумного магазину. Куди ж іти? Оглянувся –і побачив на столах, у шафах безліч іграшок. Підійшов ближче, де менше було людей, і почав розглядати ведмедиків, автомашини, ляльки. Тут було стільки різних іграшок, що він навіть забув, чого сюди прийшов. І стояв би не знати доки, якби якась товста головата тітка не гукнула басом на нього: ”Ти чого тут товчешся? Марш додому!”
Боязко відступив, ще раз із жалем подивився на іграшки і повільно побрів мимо посуду, чемоданів, радіоприймачів, килимів.
Чого тут лише не було! Але не бачив того, чого шукав, за чим і опинився у цьому гамірному магазині. Та й яке воно – теж не знав.
Широкими сходами хлопчик піднявся на другий поверх. Прямо перед ним висіли великі жіночі сорочки, праворуч – годинники, а ще далі – багато різних пляшечок, коробочок. Туди не пішов. У кінці великого залу побачив довгу чергу. “А може там?” – подумав малий і побіг, наштовхуючись на сердитих дядьків і тіток.
Зупинився біля високого скляного прилавка. А там – аж слина покотилася в роті – були тістечка і великі торти з квітами. Точнісінько такі, як мама бабусі на іменини купила. І смачний же був торт, аж пальці облизував. Мама йому шматочок з червоною вишенькою ще й вранці до чаю дала. Ото був торт! Такого зроду не їв.
А ще за столиками сиділи тітки, хлопці і дівчата, ласували тістечками і запивали чимось із маленьких чашечок.
Якась жінка, що стояла в черзі, дуже схожа на його вчительку, запитала:
– Що ти хочеш купити, хлопчику?
Павлик глянув у її чорні очі і довірливо прошепотів:
– Подарунок мамі.
– А що саме?
– Здоров'я, тітонько.
У черзі засміялися. Той сміх різонув дитяче серце так, що великі сині очі запливли слізьми. Хлопчик опустив голову, а сльози падали на цементну підлогу.
Чого вони регочуться? Що вони знають? Коли він учора запитав бабусю, який би мамі купити подарунок, та відповіла: “Якби можна було купити їй здоров'я”. Весь вечір про це думав, не забував і на уроках. Хотів учительку запитати, де такий подарунок можна придбати, бо вона знає про все на світі. Та Зоряна Миколаївна не мала часу, до неї на кожну перерву приходили батьки, щось приносили...Тому й опинився у цьому магазині, бо мама колись казала, що тут можна все купити, були б лише гроші. Ну, чого вони й досі регочуться? Я стану в чергу, без черги не хочу.
Здригнувся, коли почув дотик чиєїсь руки на своїй шапці. Над ним нагнулася та сама тітка з чорними очима:
– Тебе як звати, хлопчику?
– Пав...Пав...ликом, – насилу видавив із себе малий.
– То ти, Павлику, хотів мамі здоров'я купити?
– Так.
– А де ж твоя мама?
– У лікарні.
– Давно там?
– Давно.
– А ще хто в тебе є?
– Бабуся і сестричка.
– Не плач, Павлику, ти ж учень. У якому класі?
– У першому “Б”.
– І вчишся добре?
– Ага.
Жінка витягла із сумки хустинку, витерла хлопчику сльози і тихо:
– Плакати не треба, Павлику, ти ж мужчина. Чи не так?
Хлопчик блискучими очима подивився на жінку і довірливо:
– Тітонько, в мене є гроші. Я вже давно складаю. Купіть шматочок здоров'я мамі.
– Тут здоров'я, Павлику, не продається, – серйозно сказала жінка. – Здоров'я мамі дадуть лікарі. Вона скоро повернеться додому і піде з тобою до школи. А зараз ми купимо подарунок і мамі, і бабусі, і твоїй сестричці. Ти постій тут.
Поки жінка виймала гроші, до хлопчика підійшов високий дядько у волохатій шапці і простягнув велику розмальовану квітами картонну коробку, перев'язану голубою стрічкою:
– Візьми, Павлику, подарунок мамі. Тільки не рюмсати. Зрозумів?!
Хлопчик дивився то на дядька, то на коробку і не знав, що йому робити. Аж тут підійшла вже знайома жінка і подала трохи меншу коробку, перев'язану червоною стрічкою.
– А це, Павлику, подарунок бабусі і сестричці. Ну, бери, бери!
– У мене гроші в ранці, – несміливо промовив хлопчик.
– Гроші бабусі віддаш, малий, – сказав чоловік. – Бери торт, ну?
– Бери, бери, Павлику, це подарунки від усіх нас, – лагідно промовила жінка і показала рукою на жінок і чоловіків, що вже не сміялися, а співчутливо дивилися на нього.
Хлопчик взяв в обидві руки подарунки і якось невпевнено усміхнувся. А жінка з чорними очима ще запитала:
– Тобі далеко додому?
– Я тролейбусом.
Павлик ступив кілька кроків, повернувся до людей і радісно:
– Дякую!